Boyko_O_D_Istoriya_Ukrayini

української державності. Потрапивши у вир радянськонімецького протистояння, вона активно намагалася ві­ діграти роль «третьої сили», що представляє та обстоює інтереси українського народу. Така позиція зумовила бо­ ротьбу одразу на три фронти — проти німецьких окупан­ тів, радянських партизанів та польських формувань Армії Крайової. Оскільки УПА, на відміну від Руху Опору в Європі, не підтримувала жодна з держав, вона змушена була дотримуватися своєрідної тактичної лінії, в основі якої лежали збереження і зміцнення власних сил, нама­ гання поширити свій контроль на якомога більшу части­ ну українських земель, вичікування слушного моменту для вирішального удару.

14.9. Визволення України

Сталінградська битва (17 липня 1942 р.—2 лютого 1943 p.), під час якої Німеччина та її союзники втратили 1,5 млн осіб, тобто 1/4 усіх діючих на радянсько-німець­ кому фронті фашистських військ, стала не тільки почат­ ком корінного перелому в Другій світовій війні, а й по­ чатком визволення території України. Внаслідок розпо­ чатого в ході Сталінградської битви контрнаступу вже 18 грудня 1942 р. було визволено перший український населений пункт — с. Півнівку Міловського району Ворошиловградської (Луганської) області.

Успішний наступ Червоної армії на широкому фронті продовжувався аж до лютого 1943 р. За цей час було виз­ волено значну частину Донбасу і Харківщини. Завдяки операції «Зірка» радянські війська оволоділи Харковом. Проте ворог був ще дуже міцним і за будь-яку ціну нама­ гався вирвати стратегічну ініціативу. Сконцентрувавши свої сили на південному заході від Харкова, він створив дві ударні групи з семи танкових та моторизованих диві­ зій («Мертва голова», «Адольф Гітлер», «Рейх» та ін.) і вдарив у фланги й тил радянських військ під команду­ ванням М. Попова. 16 березня Харків знову було захоп­ лено фашистами.

Влітку 1943 р. Німеччина, здійснивши тотальну мобілі­ зацію, вирішила взяти реванш за Сталінград новим насту­ пом на Курськ. Битва на Курській дузі, що почалася 5 лип­ ня 1943 p., тривала майже 2 місяці. У ній брало участь понад 4 млн солдатів. За 50 днів боїв ворог втратив понад

півмільйона своїх воїнів, 3 тис. гармат, 1,5 тис. танків. Стра­ тегічна ініціатива остаточно була вирвана з рук фашистів.

Розвиваючи успіх, війська Південно-Західного фрон­ ту (командуючий Р. Малиновський) на початку вересня визволили Донецьк і вийшли до Дніпра в районі Дніпро­ петровська. Війська Південного фронту (Ф. Толбухін) виз­ волили Маріуполь і підійшли до Мелітополя. Війська Во­ ронезького фронту (М. Ватутін) визволили Суми та вий­ шли до Дніпра в районі Переяслава-Хмельницького.

Визволити столицю України Сталін вимагав до річни­ ці Жовтневої революції. Щоб полегшити форсування Дніп­ ра, передбачалося викинути на правий берег сильний по­ вітряний десант — дві бригади. Проте десантування прой­ шло невдало, раптовість було втрачено. Генеральний штаб вважав, що за цих обставин наступ з Букринського плац­ дарму навряд чи може розраховувати на успіх. У відпо­ відь на це Сталін сказав: «Ще не пробували наступати по-справжньому, а вже відмовляєтеся. Треба здійснюва­ ти прорив з наявного плацдарму». Наступ було розпоча­ то, і на світанку 6 листопада Київ було взято, але ціною величезних втрат. Помилки командування, нестача тех­ ніки та боєприпасів часто зумовлювали невиправдані люд­ ські жертви. Лише в районі Букрина загинуло 40 тис. бійців. За подвиги, здійснені в ході битви за Дніпро, 2438 воїнам надано звання Героя Радянського Союзу (понад 20% від усіх, хто одержав це звання за період війни).

Форсування Дніпра і взяття Києва зірвало план Гіт­ лера стабілізувати лінію фронту, створити неприступний «Східний вал» і перейти до затяжної позиційної війни з метою вимотування сил Червоної армії. Саме тому пере­ мога в битві за Дніпро і стала завершенням корінного перелому в Другій світовій війні.

Досягнення вирішальних перемог на фронтах знач­ ною мірою було зумовлене працею трудівників тилу, за­ вершенням перебудови економіки на воєнний лад. У зміц­ ненні обороноздатності СРСР вагомим був внесок еваку­ йованих з України на Схід 550 великих підприємств ЗО га­ лузей промисловості. Уже навесні 1942 р. більша части­ на з них почала випускати продукцію. Обладнання, виве­ зене з республіки, прийняли, головним чином, Новоси­ бірська, Свердловська, Томська, Омська, Іркутська, Куйбишівська та інші області РСФСР. Воно становило майже половину всіх потужностей, введених у дію в східних ра­ йонах СРСР. Плідно працювала на оборону й евакуйова­ на в Уфу Академія наук УРСР. Достатньо назвати роботи

академіка Н. Доброхотова, який запропонував нову тех­ нологію виплавки броньованої сталі; швидкісну зварку, розроблену для виробництва танків колективом інститу­ ту електрозварювання під керівництвом Є. Патона тощо.

У січні 1944 р. майже 2,3-мільйонна Червона армія розпочала визволення Правобережної України та Криму. Успішне досягнення цієї мети значною мірою було забез­ печене перемогою в січні—лютому під Корсунем-Шевчен- ківським (німці втратили 55 тис. солдатів). 25 березня 1944 р. на 1009-й день війни війська 2-го Українського фронту вийшли на державний кордон з Румунією.

На завершальній стадії війни була похована ще одна утопічна надія частини національно-патріотичних сил на те, що створені в складі вермахту українські збройні фор­ мування надалі зможуть трансформуватися в повноцінну українську армію. Йдеться про розгром у липні 1944 р. дивізії СС «Галичина» під Бродами.

Історія її створення та діяльності тривалий час була «бі­ лою плямою» української історії. Характерно, що неодноз­ начні оцінки дивізії СС «Галичина» мали місце ще до її утворення. Зазнавши поразки під Сталінградом, керівниц­ тво третього рейху розробило проект створення українсько­ го збройного формування, яке складалось би з населення Галичини. Цей проект піддавався жорсткій критиці з боку ОУН Бандери. Бандерівці вважали створення СС «Галичи­ на» недоцільним і шкідливим, оскільки, по-перше, воно мало на меті, на їхню думку, відвернення активної україн­ ської молоді від участі в русі опору, фактично перетворюва­ ло її на гарматне м'ясо; по-друге, як зазначалось у банде­ рівських «Бюлетнях», «твориться не українська національ­ на, а німецька колоніальна частина» (командування дивізії та мова спілкування мали бути німецькими); по-третє, про­ ектом передбачалося вербування в дивізію лише галицьких добровольців, що вело до певного протиставлення «гали­ чан» і «українців» та до створення регіонального, а не за­ гальнонаціонального збройного підрозділу; по-четверте, фор­ мування дивізії давало підставу радянській пропаганді гонорити не лише про співпрацю українського національного руху з німцями, а й про пряму організацію цього руху тре­ тім рейхом. Виходячи з цих міркувань ОУН-Б категорично заявила, що «українська кров може бути пролита тільки за Українську державу і в лавах української армії»1.

^ о с и к В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. — ПарияГ— Нью-Йорк—Львів, 1993 . — С. 358 — 359 .

Однак ці аргументи не переконали лідера Українсь­ кого Центрального Комітету В. Кубійовича, до якого ні­ мецьке командування звернулося з пропозицією про ство­ рення української дивізії. Він та його прихильники піс­ ля тривалих суперечок погодилися сприяти цьому проце­ сові. Суть їхніх поглядів висловив митрополит А. Шеп­ тицький: «Немає майже такої ціни, яку не треба б дати за створення української армії».

Формування дивізії розпочалося у квітні 1943 р. У своїх лавах вона налічувала 16—18 тис. осіб. Емблемою дивізії став галицький лев. У жовтні 1943 р. її було реор­ ганізовано і перейменовано на 14 Галицьку добровольчу дивізію СС, а невдовзі відправлено на фронт. У липні 1944 р. під Бродами дивізія була оточена радянськими військами і розгромлена, втративши 7 тис. вояків. І хоча надалі поповнена та перейменована (з листопада 1944 р. одержала назву 14 Військова гренадерська дивізія СС Ук­ раїнська № 1) вона вела бойові дії проти партизанів та радянських військ у Чехословаччині, Югославії, Австрії, однак так і не стала омріяним зародком української на­ ціональної армії. За патріотичні ілюзії лідерів українсь­ кий народ знову розплатився кров'ю.

На початку жовтня 1944 р. територія України була повністю визволена від окупантів, а наприкінці того ж місяця війська 4-го Українського фронту вибили ворога із Закарпаття. 29 червня 1945 р. між СРСР і Чехословаччиною підписано угоду про возз'єднання Закарпаття з Українською РСР. 8 травня 1945 р. капітулювала Німеч­ чина, а 2 вересня — Японія. Це означало, що Друга сві­ това війна фактично закінчилася.

Отже, визволення України було важливою частиною процесу розгрому фашистських загарбників. Перемога ста­ ла можливою завдяки значному напруженню сил наро­ ду, мужності та відданості борців з окупантами, плідній співпраці фронту і тилу. Війна зумовила кардинальні зру­ шення в суспільному житті України. З одного боку — це невигойні рани та гігантські збитки, пов'язані з числен­ ними людськими жертвами, грабіжництвом окупантів, руйнаціями. З іншого — з війною пов'язані завоювання Україною авторитету на міжнародній арені, зростання сві­ домості та віри у свої сили народу, концентрація в межах однієї держави основної частини українських етнічних земель.

15.

Повоєнна відбудова і розвиток України

в 1945 — середині 50-х років

15.1. Повоєнні адміністративнотериторіальні зміни

Наприкінці війни процес об'єднання українських зе­ мель та формування території України вступив у вирі­ шальну фазу. Питання про повоєнні кордони гостро ста­ ло вже під час завершальних операцій щодо розгрому Ні­ меччини та її союзників. Воно активно обговорювалося на Тегеранській (1943) та Ялтинській (1945) конферен­ ціях лідерів країн антигітлерівської коаліції. Остаточні контури повоєнних кордонів УРСР сформувалися в про­ цесі українсько-польського, українсько-чехо-словацько- го та українсько-румунського територіальних розмежу­ вань. Суть цих розмежувань полягала в міжнародному юридичному визнанні факту включення протягом 1939— 1945 pp. західних областей України до складу СРСР.

Особливо важливим було врегулювання територіаль­ ного питання з Польщею. Цей процес був складним і три­ валим. На перебіг подій вплинули: небажання західних держав зміцнення позицій СРСР; тиск польських емігра­ ційних кіл на західних політиків з метою відновлення польських кордонів, що існузали до вересня 1939 p.; на­ магання Сталіна шляхом певних територіальних посту­ пок підтримати прорадянські сили в Польщі; несамостій­ ність української дипломатії, яка завжди йшла в руслі міжнародної політики СРСР.

Першим кроком на шляху українсько-польського те­ риторіального розмежування в середині 40-х років стала Люблінська угода між урядом УРСР і польським прорадянським Тимчасовим Комітетом Національного Визво­ лення, що була укладена 9 вересня 1944 р. Відповідно до цього документа споконвічні українські землі і 17 пові­ тів Підляшшя, Холмщини, Посяння і Лемківщини, де проживало майже 800 тис. українців, передавалися Поль­ щі. У такий спосіб сталінське керівництво, нехтуючи пра­ вами людини, намагалося підтримати паростки соціаліз­ му в Східній Європі.

16 серпня 1945 р. між СРСР і Польською Республі­ кою було укладено договір щодо радянсько-польського державного кордону. Ця угода закріплювала рішення Кримської та Потсдамської конференцій, відповідно до яких кордон мав проходити в основному по «лінії Керзо­ на», з відхиленням на схід (тобто на користь Польщі) 5— 8 км. Однак лояльність польського уряду, його прорадянська політика сприяли новим поступкам з боку Моск­ ви: серпневий договір фіксував на окремих ділянках сімнадцятикілометрове (район Немирів—Ялувка) і навіть тридцятикілометрове (район р. Солонія і м. Крилов) від­ хилення від «лінії Керзона».

Остаточно процес польсько-українського розмежування завершився 1951 p., коли на прохання Польщі відбувся обмін прикордонними ділянками, майже однаковими за площею. Внаслідок цього до Львівської області увійшли землі в районі м. Кристонополя (пізніше перейменовано­ го в Червоноград), а в межах польської держави опини­ лася територія довкола Нижніх Устриків Дрогобицької області.

На завершальному етапі війни гостро стало питання про подальшу долю Закарпатської України. Ситуація ускладнювалася тим, що Чехословаччина розглядала цей край як невід'ємну частину своєї держави. Саме тому після падіння угорського режиму чехословацький (лондонсь­ кий) уряд, спираючись на ідею федерації чехів, словаків і карпатських українців, почав організовувати в Закар­ патті свою адміністрацію з центром у Хусті та розбудову­ вати місцеві адміністративні структури. Водночас актив­ но відбувається процес самоорганізації місцевого населен­ ня, з'являються громадські представницькі органи — на­ родні комітети. В основі їхньої діяльності був народний рух за возз'єднання з єдинокровними братами українця­ ми, який активно стимулювався і спрямовувався радян-

І

!ською стороною, яка намагалася розширити сферу свого впливу. 26 листопада 1944 p. І з'їзд делегатів Народних комітетів Закарпатської України, що відбувся в Мукачево, ухвалив маніфест про возз'єднання Закарпатської України з УРСР. Ця дія зумовила певне напруження в радянсько-чехословацьких відносинах, проте під тиском

обставин чехословацька адміністрація змушена була за­ лишити Закарпаття, а в червні 1945 р. договір між Чехословаччиною та СРСР юридично закріпив рішення з'їзду в Мукачево.

Останню крапку у визначенні повоєнних кордонів України було поставлено 10 лютого 1947 р. під час підпи­ сання радянсько-румунського договору, в якому Румунія визнала право УРСР на Північну Буковину, Хотинщину,

ІІзмаїльщину, тобто юридично зафіксувала кордони, вста­ новлені в червні 1940 р.

Під час повоєнного територіального розмежування Україна не тільки змінила конфігурацію власних кордо­ нів, а й суттєво поповнила демографічний потенціал та

збільшила територію (Західна Україна, приєднана до скла­ ду УРСР, простягалася на 110 тис. км2, де проживало

майже 7 млн населення). Внаслідок цього наприкінці 1945 р. територія України становила понад 580 тис. км2.

Отже, процес врегулювання територіальних питань, що розгорнувся на міжнародній арені в середині 40-х ро­ ків, мав для України такі наслідки: по-перше, остаточне визначення кордонів республіки, їхнє юридичне визнан­ ня світовим співтовариством; по-друге, збільшення тери­ торії УРСР та її демографічного потенціалу; по-третє, об'єднання українських земель у складі однієї держави; по-четверте, майже повне завершення формування дер­ жавної території (останнім актом цього процесу стало включення в 1954 р. Кримської області до складу УРСР).

15.2. Зовнішньополітична діяльність УРСР

Ще 27 січня 1944 р. у Москві відбувся перший за во­ єнні роки пленум ЦК ВКП(б), який розглянув і ухвалив пропозицію Ради народних комісарів СРСР щодо розши­ рення прав союзних республік у сфері міжнародних від­ носин. 28 січня — 1 лютого 1944 р. тривала X сесія Вер­ ховної Ради СРСР, яка прийняла закон про перетворення

Наркомату закордонних справ із загальносоюзного на со­ юзно-республіканський.

4 березня 1944 р. Верховна Рада УРСР прийняла за­ кон про утворення Народного комісаріату закордонних справ республіки. Вийшовши після тривалої перерви на міжнародну арену, Україна невдовзі стає одним із зас­ новників і перших членів Організації Об'єднаних Націй.

Зумовлено було це кількома чинниками. За роки вій­ ни зросли міжнародний вплив і авторитет України, яка не тільки витримала основний тягар ворожої окупації, а й зробила вагомий внесок у боротьбі проти фашистської експансії. Проте не це було головною причиною віднов­ лення прав зовнішнього представництва республіки.

Утворення Наркомату закордонних справ УРСР, вступ республіки до ООН були ланками серйозної пропагандист­ ської акції, що мала переконати усіх в СРСР і за кордо­ ном у реальності існування української держави та її су­ веренітету. Мета цієї акції — заспокоїти громадську дум­ ку і мобілізувати сили українського народу на завершен­ ня війни та відбудову; фактична нейтралізація підтрим­ ки національно-визвольних сил, які боролися за відрод­ ження незалежної української держави; стимулювання розколу української діаспори в західних державах.

Перемога у війні, що наближалась, ставила на поря­ док денний вирішення територіальних проблем. За цих умов, щоб ще переконливіше для світової громадськості надати територіальним надбанням СРСР характеру не анексій, а «возз'єднань», сталінське керівництво вирішило за краще мати реальних суверенних суб'єктів цих «возз'єд­ нань» — Білоруську та Українську РСР, чиї етнічні те­ риторії певний час перебували в складі Польщі, Румунії, Чехословаччини. Сам же СРСР, до якого фактично при­ єднувалися ці «возз'єднані» території, відходив ніби на другий план. Крім того, розширення прав союзних рес­ публік у сфері міжнародних відносин мало, на думку Ста­ ліна, посилити вплив СРСР на світову політику. У серпні 1944 р. на конференції в Думбартон-Оксі (СІЛА), де обго­ ворювалися проекти майбутньої Організації Об'єднаних Націй, радянський представник А. Громико вніс пропо­ зицію вважати 16 радянських республік членами-заснов- ницями цієї організації. Ця пропозиція була дипломатич­ но відхилена і лише після наполегливого тиску і певних поступок з боку Сталіна на Кримській конференції в лю­ тому 1945 р. США та Англія зобов'язалися підтримати пропозицію Радянського уряду щодо прийняття Україн-

ської РСР та Білоруської РСР у члени ООН. Отже, бороть­ ба за голоси (а значить і вплив) в ООН — одна з головних причин відновлення прав зовнішнього представництва України.

6 травня 1945 р. українська делегація прибула до СанФранциско на установчу конференцію ООН і активно включилася в роботу. Д. Мануїльський очолив 1-й комі­ тет конференції, що мав підготувати текст преамбули (вступу) і першого розділу Статуту — «Цілі та принци­ пи» міжнародної організації. Членами різних комісій і комітетів були й інші представники української делега­ ції — І. Сенін, О. Палладій, В. Бондарчук, М. Петровський, П. Погребняк. На першій сесії Генеральної Асамб­ леї ООН Україну обрано до складу Економічної і соціаль­ ної ради, а 1948—1949 pp. г "на була постійним членом головного органу ООН — Ради Безпеки.

Молода українська дипломатія була досить активною. У липні 1946 р. вона бере участь у Паризькій мирній кон­ ференції, у лютому 1947 р. укладає мирні договори з Іта­ лією, Румунією, Угорщиною, Болгарією та Фінляндією.

На Дунайській конференції 1948 p., що розглядала питання про права судноплавства на Дунаї, українська делегація, підтримуючи СРСР, виступила проти збережен­ ня конвенції 1921 p., яка забезпечувала привілейоване становище в цьому регіоні недунайських держав — СІЛА, Англії та Франції.

Навіть у розпалі «холодної війни* Україна виявила певну дипломатичну активність. Представники УРСР увій­ шли до Всесвітньої Ради Миру. У вересні 1951 р. у Києві підбулася перша Українська республіканська конферен­ ція прихильників миру. Україна підтримала прохання про вступ до ООН Цейлону та Лаосу. Українські дипло­ мати в 50-х роках працювали в 16 міжнародних організа­ ціях, підписали 60 мирних угод і конвенцій.

Можна, звичайно, погоджуватися чи не погоджувати­ ся з думкою західних істориків про те, що функції укра­ їнського Міністерства закордонних справ були тоді чисто

• церемоніальними, декоративними та символічними», але слід визнати: оскільки Україна не була самостійною дер­ жавою, то не могла мати незалежної зовнішньої політи­ ки. На всій її міжнародній діяльності лежить печать лімітованості. Наркомат закордонних справ республіки ство­ рювався як зручний і безвідмовний додатковий інстру­ мент для здійснення зовнішньополітичних намірів керів­ ництва СРСР.

На міжнародній арені Україна ніколи не відхилялася від позицій, які займав СРСР, що закономірно для уні­ тарної держави, де домінує монополія центру щодо зов­ нішньої політики. Договори, в яких було досягнуто вре­ гулювання територіальних проблем і кордонів України з Польщею і Чехословаччиною 1945 p., підписували пред­ ставники союзного Наркомату закордонних справ і це вже при наявності Наркомату закордонних справ республіки.

Україні формально було надано право встановлення прямих міжнародних відносин, у тому числі обмін дип­ ломатичними місіями, але відсутність реального сувере­ нітету, справжньої державності республіки робили це пра­ во нездійсненним на практиці. Тому пропозиції урядів Англії (1947) та Судану (1956) щодо встановлення прямих дипломатичних відносин з Україною так і залишилися без відповіді.

Отже, основними причинами відновлення зовнішньо­ го представництва УРСР були, з одного боку, намагання цією акцією заспокоїти міжнародну громадську думку, мобілізувати український народ на завершення війни і відбудову; нейтралізувати дії національно-визвольних сил, які боролися за відродження незалежної української дер­ жави; розколоти українську діаспору в західних держа­ вах, а з іншого — бажання створити зручний і безвідмов­ ний додатковий інструмент для здійснення зовнішньопо­ літичних планів керівництва СРСР. Хоча в основі віднов­ лення зовнішнього представництва УРСР лежала певна децентралізація і тому цей крок союзного керівництва був своєрідною поступкою, все ж він робився не в бік лібералізації чи демократизації режиму, а навпаки, був спрямований на посилення впливу тоталітарної держави у внутрішній і зовнішній політиці. Це було парадоксаль­ не «послаблення для посилення». Проте навіть за цих обставин сам вихід України наприкінці Другої світової війни на міжнародну арену, її вступ до ООН мав велике значення для подальшої розбудови української держав­ ності.