Boyko_O_D_Istoriya_Ukrayini

У березні 1998 р. за змішаною (мажоритарнопропорційною) системою відбулися чергові вибори до Вер­ ховної Ради. Політичний спектр нового українського пар­ ламенту утворили Комуністична партія України — 24,7%, Народний Рух — 9,4%, виборчий блок Соціалістичної партії України та Селянської партії України «За правду, за народ, за Україну!» — 8,6%, Партія зелених — 5,4%, Народно-демократична партія — 5%, «Громада» — 4,7%, Прогресивна соціалістична партія України — 4% , Соціалдемократична (об'єднана) — 4%. Подальші довибори сут­ тєво не змінили цього співвідношення сил. Вибори засвід­ чили переконливу перемогу лівих і відчутну поразку пре- зидентсько-проурядових структур, що було зумовлено не­ вдоволенням мас становищем в економіці та соціальній сфері (мізерна оплата праці, затримки з виплатами заро­ бітної плати та пенсій, розвал систем соціального забез­ печення та охорони здоров'я тощо).

Особливістю новообраного парламенту було те, що формальний баланс сил, який зафіксували вибори, не давав змоги легко спрогнозувати хід та результати полі­ тичних дебатів. Кожному з політичних таборів бракувало внутрішньої єдності, існували серйозні протиріччя серед учасників: у центристів — між НДП та «Громадою», у лівих — між ПСП та СПУ, далеко не безхмарною була ситуація і в таборі правих. Вже перша сесія Верховної Ради XIV скликання, що розпочала свою роботу 12 трав­ ня 1998 p., продемонструвала це. Як і очікувалося, у но­ вообраному керівництві переважали ліві. Головою Вер­ ховної Ради було обрано О. Ткаченка (СелПУ), його пер­ шим заступником — А. Мартинюка (КПУ), заступником — В. Медведчука (СДПУ (о)). Проте тривала «спікеріада» (так охрестили журналісти процес обрання керівництва парламенту) засвідчила, що ліві переважають, але не до­ мінують у стінах Верховної Ради. Водночас праві та цен­ тристи, суттєво впливаючи на парламентські процеси, не могли повноцінно відстояти власні інтереси, оскільки не мали єдності у своїх лавах. Це надзвичайно гостро поста­ вило перед кожною політичною силою питання про поси­ лення позицій, що зумовило активізацію процесів розме­ жування, перегрупування, консолідації. Зокрема, відбувся розкол Народного Руху України, на уламках якого з'я­ вилося дві політичні партії — НРУ на чолі з Г. Удовен­ ком та УНР, лідером якої став Ю. Костенко. Не зберегла єдності й фракція НДП, з якої вийшли кілька впливових депутатів на чолі з А. Матвієнком, утворивши об'єднай-

ня — «За відродження регіонів». Після обнародування документів про привласнення П. Лазаренком державних коштів та його втечі за кордон, залишившись без лідера, серйозну кризу пережила фракція «Громада», чисельність якої скоротилася з 44 до 17 осіб. Колишні «громадівці» перейшли до інших фракцій парламенту. Більшість без­ партійних депутатів, які перемогли в одномандатних ма­ жоритарних округах, також приєдналася до політичних фракцій.

Персональний склад новообраної Верховної Ради ство­ рював потенційні передумови для зростання професіона­ лізму та підвищення ефективності роботи парламенту. Зокрема, до 47,7% народних депутатів перебувало в найбільш плідному для політичної діяльності віці — 41 — 50 років. Певною мірою зріс освітній рівень парламен­ тарів — серед них 95,97 % мали вищу освіту, а 24, 38% — вчену ступінь. Як і раніше, домінували представники інженерно-технічних професій (37,4%). Зросла кількість юристів, представників засобів масової інформації, діячів сфери культури і мистецтв. На певну прогнозованість й послідовність політичної лінії парламенту можна було сподіватись на тій підставі, що 33,3% нинішніх народ­ них депутатів працювали й у Верховній Раді попередньо­ го скликання. Саме вони очолили більшість її комітетів.

Починаючи з другої половини 1998 р. на динаміку та характер політичного життя в Україні значною мірою впливала підготовка до президентських виборів. Най­ більшої гостроти політичне протистояння набуло в пері­ од з травня по листопад 1999 р. Президентську виборчу кампанію характеризували:

1)помітне зростання кількості претендентів на прези­ дентську посаду. Якщо у виборах 1994 р. брало участь 7 кандидатів, то в 1999 р. було зареєстровано 15, попри те, що Законом про вибори Президента України передбача­ лась реєстрація претендентів лише після подання мільйо­ на підписів громадян на їх підтримку;

2)активна участь у передвиборчому процесі більшості політичних партій. Із 84 партій про підтримку того чи іншого кандидата заявили 47;

3)відсутність єдності на «політичних флангах»: як ліві, так і праві не змогли висунути єдиного кандидата;

4)спроби утворення коаліцій («Канівська четвірка»). Передвиборча боротьба засвідчила, що відмінність полі­ тичних поглядів учасників цього об'єднання та їх електорату, нездатність на політичні компроміси стали на за-

582 Україна на шляху незалежності

ня щодо демократизації суспільства, висловила занепокоєн­ ня з приводу методів проведення та системи організації референдуму, ймовірності руйнування існуючої системи стримувань і противаг між інститутами влади. Українсь­ ка політична опозиція вказувала на відсутність механізму реалізації результатів референдуму, на реальну загрозу вста­ новлення в республіці авторитарного режиму. Ці аргумен­ ти та, ймовірно, власні економічні інтереси спонукали народних депутатів 11 січня конституційною більшістю (309 осіб) проголосувати за тимчасовий мораторій на про­ ведення в 2000 р. всеукраїнських та місцевих референ­ думів, що призвело до посилення протистояння між зако­ нодавчою та виконавчою гілками влади.

У цей час на політичній арені відбувалося радикальне перегрупування сил. Намагаючись подолати протистоян­ ня з Президентом, уникнути розпуску парламенту, знач­ на частина народних депутатів вирішила піти на компроміс. I вже 13 січня 2000 р. у Верховній Раді було сформовано парламентську більшість, до якої увійшли 237 депутатів II фракцій («Батьківщина», «Відродження регіонів», «Гро­ мада», НДП, НРУ, УНР, «Незалежні», Партія зелених, «Реформи-Конгрес», СДПУ (о), «Трудова Україна»). Нове політичне об'єднання продекларувало підтримку курсу реформ, готовність відповідати за його здійснення. Зазна­ чалося, що більшість створено для консолідації депутатсь­ ких зусиль, реалізації їх інтелектуального потенціалу, конструктивної співпраці різних гілок влади. «Більшови­ ки», як охрестила їх преса, виступили з підтримкою ре­ форматорського уряду, на чолі якого в грудні 1999 р. став В. Ющенко.

Появу більшості негативно сприйняло ліве крило пар­ ламенту, а також представники лівих у керівництві Вер­ ховної Ради України. Тодішній спікер парламенту О. Ткаченко, блокуючи активність опонентів, зауважував, що більшість у парламенті сформувалась ще тоді, коли вда­ лося обрати його керівництво. Щоб у перспективі вона була не ситуативною, а реальною, слід внести зміни до Конституції України з тим, щоб вона брала на себе фор­ мування уряду і відповідальність за його дії. Спільної мови протидіючі сторони в стінах Верховної Ради так і не знайшли, і «більшовики» залишили сесійну залу. Ви­ рішивши одні проблеми, поява парламентської більшості зумовила низку інших. По-перше, розкол українського парламенту призвів до стрімкого зниження рівня його легітимності. По-друге, у межах діючого регламенту ви-

рішити наростаючі протиріччя між парламентською «біль­ шістю» та «меншістю» було фактично неможливо. Фор­ мальне проголошення більшості не сприяло єдності та одностайності в ній, подоланню міжфракційної та внутріфракційної конфронтації.

21 січня парламентська більшість провела в Україн­ ському домі засідання, на якому відкритим голосуван­ ням було прийнято рішення про внесення змін до Регла­ менту, про відкликання Голови Верховної Ради та його першого заступника тощо. Невдовзі Головою Верховної Ради був обраний І. Плющ, першим заступником — В. Медведчук, заступником — І. Гавриш. За цих обставин діяльність лівих депутатів була фактично блокована че­ рез відсутність кворуму, що змушувало їх іти на певні компроміси й на співпрацю з більшістю.

Створення в процесі «оксамитової революції» січня — лютого 2000 р. у Верховній Раді України некомуністичної більшості породило сподівання на започаткування якісно нового етапу розвитку українського парламента­ ризму та української держави загалом. Насправді фор­ мування більшості не зняло, а лише на деякий час при­ глушило протиріччя, пов'язані з боротьбою різних полі­ тичних сил за владу, розподіл сфер впливу. Вже восени 2000 р. знову загострилося політичне протистояння у суспільстві, приводом до якого стали події навколо заги­ белі журналіста Г.Гонгадзе та «касетний» скандал, пов'я­ заний із записами на магнітоплівку розмов посадовців у президентському кабінеті. Активізувалась правоцентристська опозиція, спалахнули гострі дискусії у Верховній Раді навколо осіб силових міністрів, а в центрі Києва 15—26 грудня функціонувало наметове містечко опозиціонерів, на зразок студентської акції 1990 р. Всупереч їм протя­ гом січня 2001 р. у багатьох містах України відбулися мітинги на підтримку Президента. У межах опозиції органі­ заційно оформилися три осередки - Форум національно­ го порятунку (ФНП), «Україна без Кучми» (УБК), Гро­ мадський комітет опору «За правду!» , які, попри свою опозиційність, суттєво різнилися складом учасників, ба­ ченням завдань, формами та методами діяльності.

Серйозним випробуванням як для влади, так і для опозиції стали події 9 березня 2001 p., які вилилися в масові зіткнення представників органів правопорядку та опозиційних сил. Загострення політичної кризи постави­ ло питання про політичний діалог між владою та опози­ цією. Але негнучкість владних структур та максималізм

і категоричність опозиційних об'єднань заблокували реа­ лізацію ідеї «круглого столу». За тих обставин радикаль­ на частина опозиції вдалася до ініціювання референдуму щодо дострокового припинення повноважень Президен­ та. Відповідно до чинного законодавства референдум було визнано незаконним. До того ж навіть у лавах опозиціо­ нерів ідея референдуму сприймалася неоднозначно.

Вплинула на політичну ситуацію й активізація в се­ редині березня 2001 р. лівої комуністичної опозиції, яка мала своїм наслідком відставку В.Ющенка 26 квітня 2001 р., засвідчивши певну поразку правоцентристських сил, глибоку кризу парламентської більшості у Верховній Раді України. Після політичних консультацій наприкінці травня новим прем'єр-міністром було обрано А. Кінаха, який перед тим очолював Спілку промисловців і під­ приємців України. Тоді ж Указом Президента було зап­ роваджено інститут державного секретаря, що суттє­ во змінило конфігурацію виконавчої влади в Україні.

Отже, розгорнутий після проголошення незалежності України державотворчий процес протікає суперечливо і неоднозначно. З одного боку, відбулися певні позитивні зрушення: запроваджено власні атрибути державності, створено Збройні сили України, трансформовано старі еле­ менти держави (Верховна Рада, Кабінет Міністрів) та роз­ будовано нові (президентські структури тощо), переважно сформовано правове поле для державотворчого процесу. Вод­ ночас виявилися слабка скоординованість та відсутність єдності в діях різних гілок влади; зростанні! протиріч між центральними та місцевими органами влади; низька ефек­ тивність державного контролю за виконанням прийнятих рішень; значний вплив політичного протистояння в дер­ жаві на поведінку державних установ; корупція та про­ текціонізм у державних структурах; недостатня кваліфі­ кація професійних політиків.

19.3. Конституційний процес

Декларація про державний суверенітет України 16 лип­ ня 1990 р. стала не тільки поштовхом для конституцій­ них змін, а й політико-правовою основою концепції нової Конституції України, ухваленої Верховною Радою в травні 1991 р. Проте життя внесло серйозні корективи в розви­ ток конституційного процесу. Проголошення 24 серпня

1991 p. Акта про незалежність України, який було під­ тверджено грудневим референдумом, кардинально змінило ситуацію — значна частина положень названої концепції вже не відповідала реаліям і втратила свою актуальність. Виникла нагальна потреба нових підходів до розбудови правового поля.

Активне державотворення можна було розгортати ли­ ше за умови створення відповідної законодавчої бази, а цей процес надзвичайно ускладнювався відсутністю са­ мостійної національної правової системи. Правова сис­ тема Української РСР базувалася на двох далеко не рів­ ноцінних основах: загальносоюзному законодавстві та власному українському. Республіканські кодекси здебіль­ шого калькували загальносоюзні юридичні норми. За під­ рахунками фахівців, до проголошення незалежності України на її території суспільні відносини, наприклад у народногосподарській сфері, на 80% регулювалися со­ юзним законодавством. Якщо брати загалом всі сфери правового регулювання, то цей показник становив май­ же 90%.

Дві спроби зрушити з місця конституційний процес — винесення на всенародне та громадське обговорення в 1992—1993 pp. двох варіантів проекту Конституції Укра­ їни — закінчилися невдачею: Верховна Рада не затверди­ ла жоден з них. Це пояснюється відсутністю чіткої кон­ цепції реформування та науково обґрунтованої моделі май­ бутнього суспільного і державного устрою; боротьбою нав­ коло законодавства різних політичних сил; опором пев­ них суспільних верств, не зацікавлених у чіткій визначе­ ності та регламентації суспільних відносин.

Під час обговорення варіантів нової Конституції основ­ на боротьба точилася навколо проблеми розподілу влад­ них повноважень. Верховна Рада не погоджувалась із дво­ палатною структурою майбутнього парламенту. Крім то­ го, ліва більшість парламенту виступила проти положень проекту нової Конституції щодо сильної виконавчої вла­ ди, місцевого і регіонального самоврядування та ін. Фак­ тично ліві погоджувалися лише на косметичні зміни в обмін на збереження принципових положень чинної Кон­ ституції України 1978 р.

Безкомпромісна позиція прихильників збереження ра­ дянської системи, з одного боку, та прибічників парла­ ментської, президентської чи президентсько-парламент­ ської — з іншого, у жовтні 1993 р. остаточно загальмува­ ла конституційний процес, внаслідок чого чинною зали-

586 Україна на шляху незалежності

шилася Конституція УРСР 1978 p., до якої було внесено понад 200 поправок.

Після того, як Президентом України став Л. Кучма, було створено нову Конституційну комісію, робота якої через протистояння гілок влади та боротьбу політичних сил теж не відзначалася особливою продуктивністю. На­ магаючись активізувати конституційний процес, Прези­ дент 2 грудня 1994 р. виніс на розгляд Верховної Ради проект «Конституційного закону України про державну владу і місцеве самоврядування в Україні». Ця ініціати­ ва не була підтримана Верховною Радою і ще більше по­ силила напруження між гілками влади. Потрібен був ком­ проміс. Ним і став узгоджений після тривалого обгово­ рення Конституційний договір, схвалений Верховною Ра­ дою 8 червня 1995 р. Цей документ дещо обмежував пов­ новаження Верховної та місцевих рад, водночас розши­ рював нормотворчі та адміністративні функції Президен­ та та Уряду. Незважаючи на певні недоліки, Конститу­ ційний договір створив умови для активізації конститу­ ційного процесу.

Дискусії щодо Конституції України розгорнулися з новою силою в червні 1996 p., коли Верховна Рада роз­ глядала її проект у другому читанні. Каменем спотикан­ ня стали проблема російської мови, державна символіка і питання власності. Позиції протидіючих сторін прими­ рити не вдалося, і у ході конституційного процесу знову склалася патова ситуація. Оскільки подальше просуван­ ня шляхом реформ без надійної законодавчої бази було практично неможливе, Рада національної безпеки при Президентові України та Рада регіонів рекомендували Л. Кучмі оголосити Всеукраїнський референдум з питан­ ня затвердження Конституції. Відповідно до рекоменда­ цій Президент видав Указ, який загострив відносини між виконавчою і законодавчою гілками влади, знову розпо­ чалися пошуки компромісу. Робота п'яти узгоджувальних комісій з найбільш спірних питань (статусу республі­ ки Крим, державної мови, державної символіки, приват­ ної власності, розподілу владних повноважень) дала свої наслідки. 28 червня 1996 р. було прийнято Конституцію України.

Прийняття Конституції України завершило процес ста­ новлення політичної системи республіки як цілісного орга­ нізму з більш-менш чіткою визначеністю структурних еле­ ментів, їх функціонального призначення та принципів зв'язку. Нова Конституція, з одного боку, фіксує та per-

588 Україна на шляху незалежності

го правового регулювання процесів, що відбуваються в державі та суспільстві, необхідне прийняття ще майже 1,5 тис. законів.

Отже, суть конституційного процесу полягає в за­ безпеченні становлення та розвитку правової системи дер­ жави, утвердженні законності та правопорядку в сус­ пільстві, вихованні правової свідомості та формуванні політичної культури населення. Його розгортання в Укра­ їні ускладнювалося відсутністю самостійної національ­ ної правової системи; уповільненим формуванням чіт­ кої концепції реформування та науково обґрунтованої моделі майбутнього суспільного й державного устрою; незавершеністю розподілу функцій між законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади; боротьбою нав­ коло законодавства різних політичних сил; опором пев­ них суспільних верств, не зацікавлених у визначеності та регламентації суспільних відносин. Центральною по­ дією конституційного процесу 1991—2000 pp. стало прий­ няття нової Конституції України — законодавчого акта, який визначив базові принципи організації вищих орга­ нів держави і місцевого самоврядування, їхні відносини та компетенцію, а також права, свободи та обов'язки громадян. Затвердження основного закону держави ство­ рює юридичне підґрунтя для ефективної та раціональ­ ної розбудови політичних структур, стабілізації еконо­ міки, формування розвиненого громадянського суспільс­ тва, органічного входження України до світової спіль­ ноти, переходу українського народу до цивілізованого способу життя.

19.4. Формування багатопартійності

Одним з головних елементів демократичної політич­ ної системи є багатопартійність, адже саме політичні партії є зв'язуючою ланкою між урядом і народом. У демокра­ тичному суспільстві партії є тією зв'язуючою ланкою, че­ рез яку уряд звертається до мас за підтримкою і забезпе­ чує соціальну базу для здійснення свого курсу, а народ може на найвищому рівні виражати свою думку і таким чином впливати на коригування офіційної лінії.

Сучасна політична партія — це спільність людей, об'єд­ наних ідеологічно та організаційно з метою завоювання