Boyko_O_D_Istoriya_Ukrayini

та задіяти ринкові економічні регулятори (рентабельність, прибуток тощо). Це протиріччя значною мірою відбивало співвідношення сил у вищих ешелонах влади, де існува­ ло певне розходження між консервативною лінією Бреж­ нєва і реформаційною — Косигіна.

Відновлення централізму, що розпочалося одразу ж після проголошення реформи, призвело до створення 40 со­ юзних міністерств і відомств, які знову взяли під конт­ роль 90% підприємств УРСР. Якщо посилення нейтра­ лістських начал органічно сприймалося системою, то рин­ кові ідеї не вписувалися в господарський механізм, сут­ тю якого було збереження всієї влади в руках держави. Через це, як зазначають дослідники, «реформа перетво­ рилася насамперед на численні розмови про реформу», а в процесі реалізації вона була вихолощена і на початку 70-х років згорнута.

Несприйняття ринкового регулювання, посилення ди­ рективного планування і силового управління наприкін­ ці 60-х років значною мірою були зумовлені бурхливими подіями «Празької весни» 1968 p., які змусили замисли­ тися лідерів системи над своїм майбутнім. Саме тоді в політичній лексиці з'являється термін «стабілізація». Надалі, незважаючи на зміну лідерів, коливання в полі­ тиці, переміщення акцентів у програмах і лозунгах, етатична (тобто та, яка передбачає активне втручання дер­ жави в економічне і політичне життя суспільства) мо­ дель соціалізму в СРСР зберігалася, періодично трансформуючись та пристосовуючись до нових умов.

В економіці один варіант адміністративного, позаринкового управління одержавленим господарством — жор­ стко-командний і безумовно-директивний — змінився іншим, узгоджувально-бюрократичним (директиви збері­ галися, але зростаючі розміри господарства вимагали чис­ ленних узгоджень у різних установах і на різних сходин­ ках управління). Логіка розвитку командно-адміністра­ тивної системи диктувала необхідність позбавлятися на всіх рівнях від претендуючих на культ перших керівни­ ків, замінюючи їх кадрами середніх можливостей, гото­ вими у всьому підкорятися апарату самої системи.

Наростаюча бюрократизація економіки, фактичне збе­ реження авторитаризму в політиці, поява нового куль­ ту — «культу сірості» в управлінні державою призвели до появи і поглиблення кризових явищ у народному гос­ подарстві Радянського Союзу і України, зокрема, але го­ ворити про «застій» в економіці достатніх підстав немає.

Від 1965 до 1985 р. всі основні показники економічного розвитку республіки зростають. Правда, інколи дуже мі­ зерно, як, наприклад, валова продукція сільського гос­ подарства, що зростала лише на 0,5% щорічно в 1981 — 1985 pp., але тенденція до просування вперед ще діяла. У цей час Україна зберігає за собою роль однієї з найваж­ ливіших паливно-енергетичних, металургійних та маши­ нобудівних баз країни. У 1980 р. питома вага окремих видів продукції УРСР у загальносоюзному виробництві становила (в % ) : добуток вугілля — 27,5, залізної ру­ ди — 51,3, виробництво сталі — 36,3, доменного та ста­ леплавильного обладнання — 52,1, магістральних тепло­ возів — 95,1, цукру-піску — 52,4.

Зростаючі масштаби важкої індустрії ускладнювали управління з центру, знижували його ефективність. Госпо­ дарський механізм командно-адміністративної системи раз по раз почав пробуксовувати. Ситуація особливо загостри­ лася, коли в 60-ті роки у світі розгорнулася науково-тех­ нічна революція. Тоді «в науково-технічній галузі почало­ ся те саме відставання, заради подолання якого свого часу обрали адміністрування як метод управління. Фарс історії був саме в цьому: створена для швидкого подолання техніч­ ної відсталості система сама ж стала причиною зростаючого відриву країни від високорозвинутих держав»1. Якщо в СІЛА 1985 р. діяло майже 1,5 млн електронно-обчислювальних машин (і ще понад 17 млн персональних ЕОМ), то в СРСР — лише декілька десятків тисяч.

Командно-адміністративна система не змогла присто­ суватися до вимог та змін, продиктованих НТР, що, по­ ряд з іншими факторами, стало однією з головних при­ чин затухаючого, диспропорційного економічного розвит­ ку. Середньорічний приріст валового суспільного продукту в Україні у 1961 —1965 pp. становив 6,9%, 1966 — 1970 рр. — 6,7, 1971—1975 pp. — 5,6, 1976—1980 pp. — 3,4, 1981 — 1985 pp. — 3,5%. Тільки за 15 років (від 1965 до 1980 р.) темпи зростання продуктивності праці в УРСР зменшилися більш як удвічі. Знизилася ефективність гос­ подарювання. У 1960—1985 pp. капіталовкладення у сіль­ ське господарство республіки зросло більш як у 3 рази, а валовий збір його продукції — лише в 1,6.

Крім зазначених вище причин, дія яких деформувала й уповільнювала розвиток економіки України, почали ви-

1Див.: Попов Г. Блеск и нищета административной систе­ ми . — М . , 1980 . — С. 1 9 5 — 1 9 6 .

являтися негативні наслідки низки важливих довгостро­ кових тенденцій:

1.Несприятлива демографічна ситуація — а) знижен­ ня приросту населення, кількість якого в республіці в 70-х роках зростала темпами у 2 рази, а у 80-х роках — у 4 рази нижчими, ніж у 60-х роках; б) міграційні процеси, основний напрямок яких — переселення із сіл у міста (в 1961—1986 pp. міське населення зросло з 20,6 млн до 33,7 млн осіб, або на 63,6%, сільське населення цього періоду зменшилося на 23%); в) динаміка вікового скла­ ду розвивалась по лінії постаріння населення України (як­ що в 1960 р. співвідношення пенсіонерів до чисельності зайнятих у народному господарстві становило 1:3,8, то 1985 р. — вже 1:2).

2.Наростаюче домінування зрівнялівки в оплаті пра­ ці. Якщо 1946 р. співвідношення між 10% трудящих, що одержали найвищі, і 10%, що мали найнижчі заробітки, становило 1:7,2, 1956 р. — 1:4,4, то 1988 р. — 1:3,5. Отже, захисна функція заробітної плати переважала над стиму­ люючою, що не сприяло активізації людського чинника на виробництві.

3.Криза організації праці. Тобто нездатність існуючої системи забезпечити ефективне, раціональне використан­ ня людських ресурсів та інтелектуального потенціалу. Нез­ важаючи на те, що з питання НТР було прийнято 40 (!) постанов ЦК КПРС, а в 1976—1980 pp. — майже 200 комплексних програм розвитку народного господарства: енергетична, продовольча, меліоративна тощо, кардиналь­ них позитивних зрушень не відбулося.

4.Висока інтенсивність використання матеріальних, людських та фінансових ресурсів України в межах за­ гальносоюзного господарського комплексу. Можна погод­ жуватися чи не погоджуватися з твердженням американ­ ського економіста Холланда Хантера, який констатує, що •вилучення поточного доходу України й використання його в інших регіонах СРСР становить основну рису еко­ номічної історії України», можна також брати під сумнів обґрунтованість розрахунків британського вченого Піте­ ра Вайлза, відповідно до яких Україна регулярно вноси­ ла до радянського бюджету на 10% більше, ніж отриму­ вала з нього. Водночас цілком очевидно, що у даний пе­ ріод постійне зміщення паливно-енергетичного комплек­ су СРСР на Схід та зростання питомої ваги воєнних вит­ рат вимагали перекачування з України значної частини фінансових, матеріальних та людських ресурсів. Райо-

нам Сибіру і Далекого Сходу, де створювалися нові про­ мислові гіганти, 480 підприємств республіки поставили майже 900 найменувань машин, обладнання, різних ви­ робів та матеріалів. Українські будівельники зводили один з найбільших населених пунктів на Східній ділянці Б А М у — Ургал. Проте було б необ'єктивно стверджува­ ти, що Україна тільки робила внески до загальносоюзної скарбниці, нічого звідти не беручи, адже лише гігантсь­ ку домну № 9 у Кривому Розі споруджували представни­ ки 35 націй і народностей Радянського Союзу, до її будів­ ництва було залучено значну кількість підприємств різ­ них республік. Тому, доки не будуть опубліковані дані про баланс республіканських надходжень і видатків у межах союзного бюджету, історики, економісти та полі­ тики займатимуть діаметрально протилежні позиції.

Уповільнююча прогрес дія згаданих негативних дов­ гострокових тенденцій у народному господарстві була при­ таманна всім республікам Радянського Союзу. Проте Укра­ їна, крім цього, мала й особливості власного економічно­ го розвитку, які ще більше ускладнювали ситуацію в рес­ публіці:

1. Деформована структура розміщення продуктивних сил. Ця структура склалася фактично ще в довоєнні п'яти­ річки, коли на підставі аналізу наявних природних ре­ сурсів союзним центром було вирішено зробити акцент на першочерговий розвиток у республіці таких галузей, як вугільна промисловість, чорна металургія, важке та електротехнічне машинобудування. У 60—80-х роках ці галузі отримали новий імпульс, відбувся інтенсивний про­ цес прирощення потужностей, що ще більше посилило деформованість економіки України. Ніякими аргумента­ ми не можна виправдати те, що в республіці, на яку при­ падало 2,6% території Радянського Союзу, у цей час бу­ ло побудовано і будувалося надалі майже 40% атомних енергоблоків. До речі, частина з них (Чорнобильська, Хмельницька, Південноукраїнська) мали працювати не на Україну, а виробляти електроенергію для європейсь­ ких країн РЕВ.

Внаслідок незбалансованого розвитку господарства рес­ публіки частка галузей, що працювали на споживчий ри­ нок, у загальному обсязі валової продукції не перевищу­ вала 29%, тоді як у розвинутих країнах цей показник ста­ новить 50—60% і більше. Деформованість економіки зу­ мовила не тільки появу товарного дефіциту, а й загострен­ ня екологічних, демографічних та соціальних проблем.

2. Катастрофічна екологічна ситуація. Перекоси в розміщенні продуктивних сил стали причиною різкого зростання техногенного навантаження на природу, що у 6—7 разів перевищувало загальносоюзний рівень. У цей час щорічно промисловими об'єктами в атмосферу та вод­ ний басейн викидалося понад 10 млн тонн шкідливих ре­ човин. Екологічну ситуацію в республіці ускладнювало нераціональне розширення посівних площ у сільському господарстві. Ступінь розораності території України ся­ гає 57%, в тому числі в степовій зоні 73%. Розораність безпосередньо сільськогосподарських угідь становила 80% проти 25% у СІЛА і 48% у Франції. Це спричинило акти­ візацію ерозійних процесів, через що Україна щороку втрачала до 600 млн тонн родючих ґрунтів.

Катастрофічні екологічні процеси посилили гостроту демографічних проблем, оскільки питома вага населення республіки, зайнятого у галузях із шкідливими для здо­ ров'я умовами праці, становила в Україні 53%. У склад­ ній екологічній ситуації опинилося населення міст, адже, наприклад, третину території Львова займали промисло­ ві підприємства, у Чернівцях вироблялося майже три чвер­ ті промислової продукції області. Цей перелік екологіч­ них негараздів України можна продовжувати.

3.Значна зношеність основних виробничих фондів.

Рівень їхньої спрацьованості в промисловості республіки зріс від 28% у 1961 р. до 43% 1985 р. Характерно, що основні виробничі фонди України зношувалися швидше, ніж загалом по країні, оскільки частка старих підпри­ ємств була вищою. А от за темпами зростання основних виробничих фондів республіка займала 1986 р. останнє, 15 місце у Радянському Союзі.

4.Хронічне відставання за принциповими економічни­ ми показниками. За період від 1960 р. до 1985 р. Україна за темпами зростання загального обсягу продукції промис­ ловості посідала 13 місце в СРСР. Не кращим був і стан сільського господарства — республіка за темпами збільшення валової продукції 1960 р. займала 11 місце, а 1985 р. пере­ містилася на 13. З огляду на це, очевидно, закономірним є той факт, що і за темпами зростання виробленого націо­ нального доходу за період 1980—1986 pp. Україна займала те саме 13-те місце в Радянському Союзі. Трохи кращими були показники реальних доходів на душу населення, від­ повідно до яких республіка 1980 р. поділяла 12—14 місця,

а1985 р. — 5—6. Проте й тут виникали серйозні проблеми і диспропорції, уявлення про які дає таблиця:

З наведеної таблиці видно, що кількісні показники РСФСР та БРСР вищі за середні по Радянському Союзу, а УРСР, навпаки, — нижчі. Отже, економіка республіки поступово, але неухильно втрачала динаміку свого роз­ витку.

Кризові явища в економіці негативно відбивалися на вирішенні соціальних питань. Тому в соціальній сфері скла­ лася суперечлива ситуація. Від 1965 до 1985 р. національ­ ний доход УРСР зріс з 38,2 млрд крб. до 96,6 млрд крб., тобто більш ніж у 2,5 раза. Це мало вирішальне значення для підвищення життєвого рівня народу, адже 4/5 націо­ нального доходу витрачалося безпосередньо на народний добробут. За вказане двадцятиріччя у 1,85 раза збільши­ лася середньомісячна заробітна плата. Якщо 1965 р. у рес­ публіці на 100 сімей припадало 21 телевізор, 8 холодиль­ ників і 19 пральних машин, то 1985 р. ці показники зрос­ ли — відповідно 92, 88, 65.

Водночас у соціальній сфері України намітилися і пог­ либилися негативні тенденції:

1.Уповільнення темпів зростання реальних доходів населення. Якщо у дев'ятій п'ятирічці в Україні вони становили 20%, у десятій — 17%, то в одинадцятій —* лише 14%.

2.Збереження і поглиблення відставання від країн Заходу щодо рівня споживання на душу населення. Так, 1982 р. кошик звичайних щотижневих закупок, для опла­ ти якого у Вашингтоні потрібно було працювати 18 го­ дин, у Києві коштував майже 53 години праці, це без урахування безсумнівно нижчої якості товарів і послуг в СРСР. Тому за рівнем споживання на душу населення Радянський Союз займав у цей час лише 77 місце у світі.

3.Загострення житлової проблеми. В Україні кіль­ кість осіб, що поліпшили свої житлові умови, із п'яти­ річки у п'ятирічку зменшувалася: у восьмій їх налічува­ лося 8,9 млн осіб, в дев'ятій — 8,6 млн, в десятій — 7,8 млн, в одинадцятій — 7,7 млн осіб. За 1981—1985 pp.

у республіці черга, що налічувала 1,5 млн осіб, не зменши­ лася, і на обліку за станом на 1987 р. перебувало понад 2 млн сімей, які потребували поліпшення житлових умов.

4. Зниження рівня охорони здоров'я. У цій сфері скла­ лася парадоксальна ситуація: з одного боку, за період від 1970 до 1985 р. число лікарів у республіці в розрахунку на 10 тис. населення збільшилося з 27,7 до 41,4, тобто майже на 67%, кількість лікарняних ліжок — на трети­ ну. Проте загострення екологічної ситуації, відставання якісних показників від кількісних у процесі підготовки лікарів, наростаюче зменшення частки видатків на охо­ рону здоров'я і фізичну культуру в структурі державного бюджету (1970 р. — 12,3%, 1985 р. — 9%) та інші при­ чини зумовили те, що за період 1970—1985 pp. показни­ ки смертності зросли з 8,8 до 12,1 випадків на 1 тис. громадян, а природний приріст населення України змен­ шився у 2,2 раза.

Отже, для соціально-економічного розвитку України

вперіод від 1965 до 1985 р. були характерні диспропор­ ційність, затухання, тенденція до стагнації. Кризові яви­ ща дедалі більше поглиблювалися під впливом особли­ востей функціонування господарства республіки (станом

векології, деформованою структурою розміщення про­ дуктивних сил та ін.).

17.2. Суспільно-політичне життя: «стабілізація» і закритість

Якщо в галузі економіки принаймні декларувалися деякі реформи, то в політичній сфері брежнєвське керів­ ництво намагалося зберегти існуючий режим, не втрати­ ти спадкоємність з владними інститутами попередніх де­ сятиріч. Головними елементами цієї спадкоємності були ігнорування принципу розподілу влади, збереження де­ коративного характеру органів народного самоуправлін­ ня, зміцнення політичного монополізму КПРС.

Курс на «стабілізацію», а надалі — консервацію існу­ ючого режиму особливо посилився після серпневого втру­ чання у внутрішні справи Чехословаччини 1968 р.

Характерними рисами реалізації цього курсу були: 1. Підміна справжнього народовладдя формальним

представництвом трудівників у радах, обмеження їхньої реальної влади. З одного боку, ніби демонструючи тор-

жество народовладдя і демократії, невпинно зростала кіль­ кість народних обранців у владних структурах: 1985 р. до Верховної Ради УРСР було обрано 650 депутатів (1958 р . — 457), до місцевих рад УРСР 1980 р. обрано 524 185 депутатів (1959 р. — 381 477), а з іншого — вибори проходили безальтернативно, на основі завчасно підготовлених списків.

Створені в такий спосіб органи державної влади рес­ публіки виконували декоративну роль і серйозної реаль­ ної влади не мали. Достатньо сказати, що місцеві ради відали підприємствами, які давали лише 3—4% продук­ ції промислового виробництва.

2.Зростання масштабів бюрократичного апарату, узурпація значної частини законодавчих функцій вико­ навчою владою. Щорічно апарат управління країни збіль­ шувався на 300—500 тис. осіб, сягнувши у 80-х роках 18 млн. Лише за 1975—1985 pp. кількість союзно-рес­ публіканських і союзних міністерств, відомств і держав­ них комітетів в УРСР зросла майже на 20%. Численний виконавчий апарат нарощує випуск інструкцій, наказів та інших підзаконних актів. Наприкінці 70-х років тіль­ ки в управлінні господарством їх накопичилося до 200 тис. Досить часто ці документи суперечили один одному, не давали змоги працювати господарським керівникам, утво­ рюючи клубок міжвідомчих, міжрегіональних, суспіль­ них протиріч.

3.Зведення нанівець самостійності громадських орга­ нізацій, їхнє фактичне одержавлення. Вони поряд із ра­ дами покликані були не управляти країною, а створити «демократичний фасад» народовладдя. Це стимулювало,

зодного боку, падіння політичної активності, а з іншо­

г о — появу «неформальних» організацій та груп.

4.Згортання гласності. Якщо 1960 р. у республіці виходило 3280 газет, то 1985 р. — лише 1799. Характер­ но, що в цей період кількість республіканських та облас­ них газет навіть трохи зросла, а місцевих та районних — зменшилася. Отже, набирає силу тенденція монополії на інформацію.

5.Перетворення КПРС на стрижень державної струк­ тури і зосередження у її руках усієї повноти влади. Ко­ муністичну партію України в брежнєвський період очо­ лювали два лідери, які обстоювали різні моделі розвитку республіки: П. Шелест (1963—1972) — автономізаційну,

В.Щербицький (1972—1989) — централістську, тобто орі­ єнтовану на центр.

Боротьба цих протилежних тенденцій лягла в основу протистояння «харківського» і «дніпропетровського» по­ літичних кланів. Липневий Пленум ЦК КПУ 1963 р. визнав повну перемогу харків'ян: першим секретарем рес­ публіканської парторганізації було обрано П. Шелеста, другим став М. Соболь.

П. Шелест активно підтримував хрущовські рефор­ ми, особливо створення раднаргоспів, виношував плани республіканського госпрозрахунку, більшої незалежнос­ ті республіканських структур у господарчих питаннях. Проте після приходу до влади Л. Брежнєва, особливо піс­ ля «Празької весни» 1968 p., коли помітно посилюється ідеологічний диктат, зростає нетерпимість до інакомис­ лення в будь-якій формі і сфері, а тим більше у партійній верхівці, автономістська модель П. Шелеста і його заяви на засіданні Політбюро ЦК КПРС типу: «Українська пар­ тійна організація не підтримає це рішення» — дедалі біль­ ше вступали в протиріччя з новими реаліями.

У 1972 р. П. Шелеста, як влучно підмітив один з відо­ мих публіцистів, «тихо без шелесту» усувають з посади. Формальна підстава — переведення на роботу до Москви, а реальна була висловлена під час особистої зустрічі з Л. Брежнєвим, який сказав П. Шелесту: «Ти працюєш пер­ шим секретарем ЦК КПУ вже майже 10 років. Напевне, тобі вже набридло, та й ти набрид усім... Потрібно дати дорогу молодим товаришам, потримався за владу, дай іншим потриматися». Звинувачений у ліберальному став­ ленні до націоналістичних проявів, у потуранні економіч­ ному місництву, в ігноруванні Москви П. Шелест 1973 р. виходить на пенсію і остаточно сходить з політичної аре­ ни. У 1972 р. лідером комуністів республіки став В. Щербицький — сімнадцятий за рахунком керівник КПУ.

Щербицький Володимир Васильович (1918—1990) — партій­ ний і державний діяч. Народився на Дніпропетровщині. По здо­ бутті вищої освіти брав участь у німецько-радянській війні. Після війни став функціонером КПРС. Пройшов усі щаблі партійної іє­ рархи. У1955 р. — перший секретар Дніпропетровського обко­ му парти, в 1957 р. — член президії і секретар ЦК Компартії Укра­ їни. В 1961—1963 pp. 11965—1972 pp. голова Ради Міністрів УРСР. З 1972 р. — перший секретар ЦК КПУ. Прихильник цент­ ралізованої партійно державної тоталітарної влади, суворої під­ порядкованості республік центру, орієнтації економіки УРСР на союзний народногосподарський комплекс. Займав угодовську

Апозицію щодо русифікації України в галузі освіти, культури, видавничої справи.

«Родове коріння Брежнєва і Щербицького, — зазна­ чає В. Врублевський, помічник Щербицького, — не пе­ репліталося, але росли вони з одного ґрунту: були земля­ ками. Рідними для них стали і Дніпродзержинськ, і Дніп­ ропетровськ... На цьому ґрунті міцніло відчуття земляц­ тва, а пізніше — і єдиного клану». У 1976 р. В. Щербицький остаточно зміцнює свої позиції, усунувши остан­ ніх своїх противників на головних посадах. На XXV з'їз­ ді КПУ із десяти членів Політбюро ЦК КПУ, обраних у 1971 p., залишилося в новообраному складі лише п'ять, а з п'яти кандидатів у члени Політбюро КПУ — один. Така ротація була нечуваною для брежнєвських часів, але вона закономірна, адже служила основній меті — «ста­ білізації». Значною мірою саме ці кроки сприяли полі­ тичному довголіттю В. Щербицького, який сімнадцять років очолював партійну організацію республіки, 32 ро­ ки незмінно був членом Політбюро ЦК КПУ, 17 років — членом Політбюро ЦК КПРС. Ця постать не така одно­ значна, як здається на перший погляд, і, напевне, істори­ ки не скоро напишуть об'єктивний політичний портрет цієї людини. Як у більшості політичних лідерів, з пли­ ном часу у В. Щербицького змінювалися погляди й оцін­ ки. Єдине, що, очевидно, лишалося незмінним — це його орієнтація на центр і персонально на Л. Брежнєва.

«Команда» Щербицького не зуміла дати своєчасного критичного аналізу ситуації в республіці, не змогла зупи­ нити наростаючих негативних тенденцій. Значною мірою це пояснюється тим, що вона діяла в межах старого еконо­ мічного механізму за його законами і правилами, суттю яких були надмірна централізація і регламентація, орієн­ тація на екстенсивні форми і методи ведення господарст­ ва. Проте чим більше загострювалися соціально-економіч­ ні та політичні проблеми, тим більше посилювався моно­ полізм КПРС у всіх сферах суспільного життя.

У брежнєвський період інтенсивно йде процес злиття функцій партійного і державного апарату, підміни дер­ жави та її органів партією. Ще П. Шелест наголошував: «Партійний орган зобов'язаний керувати всіма ділянка­ ми господарського і культурного будівництва». За В. Щер­ бицького зазначені процеси отримують новий імпульс, посилюється «зрощення» партійних і державних струк­ тур. У 1985 р. комуністи становили 68,3% складу народ­ них депутатів Верховної Ради УРСР, а 1987 р. — 43,7% складу місцевих Рад республіки. З іншого боку, майже 47,5% складу міських і районних виборних партійних