Boyko_O_D_Istoriya_Ukrayini

Для України ця «гонка за лідером», яка вимотувала сили, енергію та ресурси, закінчилася тим, що виробниц­ тво продукції тваринництва в республіці 1964 р. впало до 92% рівня 1958 р.

Фактично кожна з розглянутих надпрограм тією чи іншою мірою зазнала краху, хоча в кожній з них, врахо­ вуючи їхнє цільове спрямування, було немало корисного та реалістичного. Нездійсненними їх робили, як прави­ ло, грандіозні масштаби, волюнтаристські методи, фор­ совані темпи, тобто вади, які є характерними для функ­ ціонування командно-адміністративної системи. Участь України в здійсненні хрущовських надпрограм зумовила втрату ритмічного розвитку економіки республіки; нера­ ціональне використання значних матеріальних та людсь­ ких ресурсів; суттєвий підрив потенціалу народного гос­ подарства; закріплення пріоритетності екстенсивних форм господарювання.

Починаючи з 1958 p., у сільськогосподарському ви­ робництві почався спад. Якщо в період від 1950 до 1958 р. обсяг валової продукції сільського господарства України зріс на 65%, то з 1958 до 1964 р. — лише на 3%. Таке саме становище склалося загалом по країні.

Такий спад був зумовлений низкою причин:

1)певна децентралізація командної системи не озна­ чала ні її знищення, ні її усунення від управління госпо­ дарством. Вона ще зберігала свої основні позиції, що призводило до посилення адміністративного тиску на кол­ госпи, «урізання» присадибних ділянок та ін.;

2)надпрограми поглинали значну частину матеріаль­ них та людських ресурсів, консервували екстенсивний ха­ рактер розвитку сільського господарства;

3)реформи здійснювалися непослідовно, суперечли­ во, хвилеподібно, в режимі «вперед—стоп—назад», несу­ чи на собі значний вплив суб'єктивізму;

4)у 1958 р. було прийнято рішення про викуп колгос­ пами техніки МТС, що суттєво вдарило по колгоспних бюджетах. Зокрема, колгоспи України змушені були прид­ бати понад 108 тис. тракторів, майже 43 тис. комбайнів та іншу техніку на суму 4,2 млрд крб.

Важливою для усього народного господарства була ре­ форма управління. Суть її полягала в певній демократи­ зації управління, розширенні господарчих прав союзних республік, наближенні управління до виробництва, ско­ роченні управлінського апарату. У лютому 1957 р. запро­ ваджується нова система управління, що мала органічно

поєднати централізоване планове керівництво з підвищен­ ням самостійності республік, країв, областей.

Стрижнем нової системи був територіальний принцип управління через ради народного господарства (раднаргоспи), що створювалися в економічних адміністратив­ них районах. На території СРСР було утворено 105 таких районів, а в УРСР — 11. Під контроль раднаргоспів Укра­ їни було передано понад 10 тис. промислових підприємств, і наприкінці 1957 р. їм були підвладні 97% заводів рес­ публіки (1953 р. — лише 34%). Реформування управлін­ ня тільки-но почалося, а з трибуни липневого (1958) Пле­ нуму ЦК КПУ Підгорний, намагаючись знову продемонс­ трувати, що він іде з Хрущовим у ногу, оптимістично під­ водив підсумки: «здійснена реорганізація керівництва про­ мисловістю і будівництвом повністю себе виправдала».

Безумовно, нова система управління мала позитивні наслідки: сприяла поліпшенню розподілу праці та її коо­ перації в межах економічного регіону; швидше стала фор­ муватися виробнича і соціальна інфраструктура; повні­ ше використовувалися місцеві ресурси та ін. Крім цього, така система сприяла проведенню Україною, як і інши­ ми республіками, чіткішої незалежної економічної полі­ тики. Водночас нова система мала серйозні вади: неспро­ можність забезпечити єдність технічної політики; галь­ мування впровадження нової техніки; фактичне збере­ ження централізованого планування та ін.

Ситуацію не врятувало укрупнення 1962 р. раднар­ госпів і створення республіканських раднаргоспів та Ви­ щої Ради народного господарства СРСР. Централізм як основний принцип діяльності командно-адміністративної системи знову набирає сили. У приватній розмові П. Ше­ лест, який став 1963 р. першим секретарем ЦК КПУ, дорікав Л. Брежнєву: «...ви в центрі створили неймовір­ но непробивну центропробку. Нас у республіці так затиснуто, що ми й дихнути самі не в силі. Скажімо, десь треба перекинути греблю через річку — запитуй у Моск­ ви... Дітям потрібен піонерський палац — без Кремля ані кроку... Доводиться переобладнати якесь виробництво — знову тільки дозвіл згори. Ось до чого ми дожилися».

Шелест Петро Юхимович (1908—1996) — партійний та держав­ ний діяч. Народився на Харківщині. Трудову діяльність почав у 1923 р. робітником на залізниці. По закінченні Маріупольського металургійного інституту (1935) працював на заводах Маріуполя і Харкова. З 1940 р. — секретар Харківського міськкому КП(б)У. Під час німецько-радянської війни працював у партійних органах

Челябінська, Саратова. У1948 —1954 pp. — директор заводів у Ленінграді та Києві. З 1954 р. — на партійній роботі. У 1957— 1962 pp.— перший секретар Київського обкому, у 1968— 1972 pp.— перший секретар ЦК Компартії України. Був членом Політбюро ЦК КПРС (1966—1972). За переконаннями Шелестбув непохитним комуністом Водночас він сприяв самоствердженню української нації, домагався паритету в економічних відносинах республіки в межах союзної держави, врахування потреб України при економічному плануванні в Радянському Союзі, наголошував на необхідності національно-культурного, мовного розвитку укра­ їнців. Унаслідок цього був запідозрений вищим керівництвом СРСР у недостатній лояльності, усунутий з посади першого секретаря ЦК КПУ і переведений до Москви одним із заступників Голови Ра­ ди Міністрів СРСР (1972). Водночас було розгорнуто різку критику його книги «Україна наша Радянська» за «недостатній інтернаціо­ налізм». Невдовзі Шелест був виведений із Політбюро і відправ­ лений на пенсію.

Процес відновлення централізму дедалі збільшує обер­ ти. Після чергової невдачі у вересні 1965 р. відновлено республіканські та загальносоюзні міністерства, а у жов­ тні цього ж року ліквідовано раднаргоспи.

Перебудова усієї системи управління на початку 50-х ро­ ків була процесом об'єктивно необхідним. Однак ні нау­ ка, ні політика, ні практика виявилися не підготовлени­ ми до здійснення такої перебудови. Це протиріччя між необхідністю реформування і неготовністю до нього сус­ пільства і зумовило суперечливий характер перебудови системи управління.

Переваги нової системи управління, в основі якої ле­ жали раціональність, економність, ефективність, не змог­ ли перехилити у свій бік шальку державних терезів. Ця система була приречена ще й тому, що територіальний принцип управління, який базувався на децентралізації, даючи певний економічний ефект, одразу вступав у сер­ йозне протиріччя з домінуючим принципом централізму.

Хрущовські реформи не виправдали пов'язані з ними сподівання, але закладена в них демократизація еконо­ мічного життя сприяла вивільненню творчої енергії на­ роду, що зумовило хоча і короткочасне, але стрімке під­ вищення ефективності радянської економіки в 50-ті ро­ ки. Створена в цей час база сприяла зростанню добробуту населення СРСР. Так, в Україні 1951 —1958 pp. прибут­ ки середнього робітника зросли на 230%. У 1957 р. було ліквідовано практику державних позик, які забирали май­ же 10% заробітків трудящих і були прихованою формою додаткового оподаткування населення. Про зростання гро-

524 Україна в умовах десталінізації (1956—1964)

шових доходів жителів України свідчить той факт, що сума вкладів в ощадних касах республіки зросла з 2,7 млрд крб. 1950 р. до майже 19,7 млрд крб. 1960 р.

Було скорочено робочий день і запроваджено п'яти­ денний робочий тиждень. Серйозні зміни відбувалися на селі. Поліпшенню становища сприяли щомісячне авансу­ вання колгоспників, ліквідація натуроплати, списання за­ боргованості з податку і поставок за попередні роки. Са­ ме в хрущовський період селяни нарешті одержали пас­ порти, яких фактично не мали з моменту запровадження паспортної системи 1932 р.

Значних розмірів набуло і житлове будівництво. Так, якщо 1918—1940 pp. у республіці було введено в дію 78,5 тис. м2 загальної (корисної) площі, то лише 1956— 1965 pp. — понад 182 тис. м2. Це означало, що одержали чи збудували собі житло майже 18 млн осіб. У побут ба­ гатьох сімей увійшла нова техніка — телевізори, магні­ тофони, пральні машини. Це якісно змінило уявлення населення про життєві стандарти.

Контраст з періодом сталінського правління був ра­ зючим, хоча життєвий рівень радянських людей, як і ра­ ніше, суттєво відставав від західного. До того ж напри­ кінці 50-х — на початку 60-х років дедалі більше проявлялися негативні наслідки непродуманого реформа­ ційного експериментування. Дефіцит товарів, 30-відсот- кове підвищення роздрібних цін на м'ясо та масло, замо­ рожений заробітної плати, відмова від обіцяного знижен­ ня прибуткового податку тощо — все свідчило про надто низький рівень життя населення.

Отже, у середині 50-х років гостро стала проблема необ­ хідності глибоких якісних змін у господарстві. Пріоритет­ ною ланкою в процесі реформування було обрано сільське господарство. Його стрімке піднесення було зумовлене по­ силенням матеріальної зацікавленості колгоспників у сус­ пільному виробництві, створенням умов для розвитку осо­ бистого селянського господарства, поліпшенням якісного складу керівників сільськогосподарського виробництва. Спад, що розпочався 1958 p., був зумовлений посиленням адміністративного тиску на колгоспи, непослідовністю ре­ формаційного курсу, поглинанням значної частини матері­ альних та людських ресурсів хрущовськими «надпрограмами», примусовим викупом колгоспами техніки МТС тощо.

Така ж суперечлива картина склалася і в соціальній сфері. Безпосередніми наслідками реформування суспільс­ тва стали поліпшення умов праці, збільшення доходів на-

селення, зростання житлового будівництва, підвищення рівня життя. Проте наприкінці 50-х років, коли рефор­ маційний процес почав давати збої і пробуксовувати, в соціальній сфері з'являються негативні тенденції та явища — дефіцит товарів, підвищення цін, замороження зарплати тощо.

16.3. Духовне життя в Україні: основні тенденції та характерні риси

Динаміка оновлення суспільного життя визначалася боротьбою демократичної та консервативної тенденцій, мінливим співвідношення м реформаторськи х та консервативних сил. Історики вказують на хвилеподіб­ ний, непослідовний характер цього процесу. Виділяють декілька хвиль, що досягали свого піку в 1953, 1956, 1958, 1961 роках. Суперечливий характер оновлення особ­ ливо чітко простежується у сфері культури, науки та лі­ тератури.

Духовне життя в Україні в період хрущовської «від­ лиги» визначали складні й неоднозначні процеси.

1. Активні, але значною мірою невдалі спроби рефор­ мування в галузі освіти. Проголошений Хрущовим у квіт­ ні 1958 р. на XIII з'їзді ВЛКСМ курс на перебудову народ­ ної освіти був покликаний вирішити одне головне завдан­ ня — подолати відірваність від життя шкіл та вузів. Це було вже четверте за роки радянської влади велике ре­ формування народної освіти, але водночас, як зазначає італійський історик Д. Боффа, «перша спроба у світі ви­ рішити проблеми, породжені масовою освітою у всіх роз­ ітнутих країнах ». Для реалізації освітньої реформи були залучені значні кошти та ресурси. У 1960 р. Державний бюджет УРСР виділив на загальноосвітні школи 6 млрд крб. (1950 р. — лише 3,7 млн крб.). За цей час у 2 рази збільшилася кількість денних середніх шкіл.

В основі реформи лежав принцип поєднання загаль­ ноосвітнього і політехнічного навчання. Проте навіть на рівні проекту ця перебудова мала серйозні недоліки. Ві­ домий педагог-новатор В. Сухомлинський у своєму листі на адресу Хрущова (13 червня 1958 р.) справедливо вка-

.іував на недооцінку гуманітарного аспекту освіти, на ре-

альність загрози зниження загального рівня середньої осві­ ти та ін. Ще більші недоліки виявилися при практично­ му здійсненні реформування. Матеріально-технічна база шкіл, вчительські кадри були неспроможні реалізувати нові завдання професійної підготовки учнів. Не виправ­ довувалися надії на високий професіоналізм спеціаліс­ тів, підготовлених на вечірніх та заочних відділеннях ву­ зів, а саме ці форми навчання в процесі реформи вважа­ лися пріоритетними. Якщо від 1950/51 навчального року до 1960/61 навчального року кількість студентів у цілому зросла більш ніж у два рази, то на заочних відділеннях — у 3,5 раза, а на вечірніх — більш, ніж в 11 разів. У 1960 р. на денних відділеннях вузів навчалося майже 199 тис. студентів, на заочних — 174 т и с , а на вечірніх — 44 тис. Суттєве зниження рівня студентів було зумовлене необ­ хідністю для кожного абітурієнта при вступі на денне від­ ділення мати обов'язковий дворічний стаж роботи на ви­ робництві. Якість підготовки випускників вузів та серед­ ніх спеціальних закладів значно відставала від кількісно­ го їх зростання.

Хоча нова система освіти була досить своєчасною і в задумі містила кілька принципово правильних орієнти­ рів, через низку причин вона не тільки не змогла підняти освіту в країні на вищий щабель, але навіть погіршила освітянські якісні показники.

2. Русифікація. Новий шкільний закон, опублікований для обговорення наприкінці 1958 р. і прийнятий Верхов­ ною Радою УРСР у квітні 1959 p., надавав право батькам вибирати своїм дітям мову навчання. Цей закон в умовах абсолютного домінування у сфері національних відносин концепції зближення і злиття націй ставав своєрідним інструментом національного нівелювання і русифікації українського шкільництва, тому проти нього рішуче вис­ тупили представники творчої інтелігенції. 22 грудня 1958 р. у «Правді» було опубліковано лист М. Рильського і М. Ба­ жана, в якому зазначалося: «...єдино правильним розв'язан­ ням питання про вивчення мов у середній школі є рішення (якщо говорити, зокрема, про школи Української РСР) про обов'язкове і рівноправне вивчення і української, і росій­ ської мов у всіх школах УРСР».

Проте було обрано інший шлях. Тому в 60-х роках в обласних центрах і в Києві українські школи становили 28%, російські — 72%, в інших містах відповідно — 16% і 84%.

3. Певне розширення меж творчої культурної та на­ укової діяльності. Цьому процесові сприяли пом'якшен-

ня цензури, реабілітація відомих діячів культури: пись­ менників В. Антоненка-Давидовича, М. Годованця. О. Ко­ віньки, 3. Тулуб; композиторів Б. Лятошинського, М. Колесси, М. Вериківського та інших; відміна низки партій­ них постанов 40-х років.

Творчу активність української інтелігенції стимулю­ вала поява суспільно-політичних, наукових та літератур­ них журналів: «Прапор», «Український історичний жур­ нал», «Радянське літературознавство», «Всесвіт», «Знан­ ня та праця» та ін. Розширенню культурної та наукової діяльності сприяло посилення контактів української інте­ лігенції із зарубіжними культурними та науковими цен­ трами. Чимало вчених та діячів культури з України бра­ ли участь у міжнародних з'їздах та конференціях. У 1958 р. в Україні побувала 61 зарубіжна делегація по лі­ нії Українського товариства культурного зв'язку із зару­ біжними країнами; 326 зарубіжних вчених і спеціалістів відвідали Академію наук УРСР, 257 осіб — Українську сільськогосподарську академію.

4. Пробудження громадської активності й національ­ не відродження. На початку 60-х років у Києві своєрідним осередком духовного життя став клуб творчої молоді «Су­ путник», який було засновано 1959 р. студентами теат­ рального інституту та консерваторії, літераторами та ху­ дожниками. Президентом клубу став Л. Танюк, активни­ ми його членами — І. Драч, М. Вінграновський, І. Світличний, Є. Сверстюк, А. Горська та ін. Члени клубу орга­ нізовували творчі вечори, самвидав. Шістдесятники фор­ мувалися не лише в Києві, а й у Львові, Харкові, на До­ неччині. Зокрема, під впливом київського клубу було ство­ рено клуб творчої молоді «Пролісок» у Львові, президен­ том якого став М. Косів. У Харкові молода, демократично настроєна інтелігенція гуртувалася навколо російського по­ ета Б. Чичибабіна-Полухіна. І хоча ці невеличкі об'єднан­ ня спочатку були лише ледь помітними острівками у вирі суспільного життя, згодом їхня діяльність стала важли­ вим чинником пробудження громадської активності, своє­ рідним симптомом нової спроби національного відроджен­ ня. На початку 1963 р. було проведено конференцію з пи­ тань культури української мови. її учасники порушили клопотання перед ЦК КПУ та урядом республіки про по­ ширення української мови у всіх сферах державного і гро­ мадського життя, про подолання мовного нігілізму.

5. Вихід на літературний та суспільний обрії плеяди творчої молоді. Це було нове покоління українських пись­ менників, художників — В. Симоненко, М. Вінграновсь-

528 Україна в умовах десталінізації (1956—1964)

Кий, Л. Костенко, Б. Олійник, І. Драч, В. Коротич, І. Світличний, І. Дзюба, П. Заливаха, А. Горська та ін. Почина­ ючи з відкидання стереотипів та пошуку нових форм са­ мовиразу в мистецтві, вони поступово усвідомили необ­ хідність докорінного оновлення на засадах загальнолюд­ ських цінностей всього суспільного життя.

Вбачаючи в пошуках творчої молоді зародки опози­ ційності, відступ від офіційних настанов, консерватори перейшли у наступ. Цьому сприяла і ситуація в країні, яка нагально вимагала відволікання громадської уваги від економічних негараздів початку 60-х років. У тоні, заданому Хрущовим під час відомих зустрічей у 1962 та 1963 роках з діячами літератури та мистецтва, в Україні піднімається хвиля гонінь проти інакодумців, здійсню­ ється моральний і політичний тиск.

6. Адміністративне утвердження атеїзму під час антирелігійної кампанії 50—60-хроків. У 1954 р. ЦК КПРС приймає постанову «Про проведення науково-атеїстичної пропаганди», у якій партійні органи зобов'язалися вести атеїстичну роботу, не ображаючи почуттів віруючих та церковників, а також адміністративно не втручатись у ді­ яльність церкви. Проте наприкінці 50-х років ці слова залишилися лише на папері. У цей час адміністрування йшло далеко попереду атеїстичної пропаганди, а частогусто і просто підміняло її. Надзвичайно форсованими тем­ пами йшов підрив матеріальної бази релігії. У 1958 р. в Україні церква втратила 64 культові споруди: церкви, мо­ литовні будинки тощо. У 1959 р. було вилучено 262, у 1960 — 747, у 1961 — 997, у 1962 — 1144 культові спору­ ди. Антирелігійна кампанія не тільки поглиблювалася, а й дедалі більше поширювалася. За неповними даними, в Україні тільки в 1962 р. було знято з реєстрації 1263 ре­ лігійні об'єднання різних напрямів.

Отже, духовне життя в період «хрущовської відлиги» характеризується взаємодією різних тенденцій, непослі­ довністю, половинчастістю і суперечливістю реформ: де­ мократичні прориви в окремих сферах культури фактич­ но блокувалися збереженням позицій сталінізму на інших. З одного боку, це невдалі спроби реформування освіти, русифікація, адміністративне утвердження атеїзму, а з іншого — певне ослаблення тиску системи на культуру, розширення меж для творчої та наукової самореалізації, поява перших паростків громадського пробудження і на­ ціонального відродження; вихід на літературні та суспільні обрії творчої молоді.

17.

Україна на порозі кризи: наростання застійних явищ (1965—1985)

17.1. Соціально-економічний розвиток УРСР

У період «хрущовської відлиги» в процесі реформу­ вання (особливо реформ, спрямованих на децентраліза­ цію) тоталітарну систему в СРСР було на якийсь час ви­ ведено з рівноваги. Однак реформаторського потенціалу суспільства виявилося недостатньо не тільки для її зни­ щення, а навіть для збереження окремих вдалих лібе­ ральних хрущовських проривів.

Після усунення Хрущова суть консервативного курсу нового керівництва визначається одним словом — «стабі­ лізація», яке стало своєрідним символом брежнєвської епо­ хи. Проте досягти цієї мети, проводячи одразу жорсткий консервативний курс, було неможливо, адже система втра­ тила два важливих стимули розвитку економіки: зі смер­ тю Сталіна — страх перед репресіями, з усуненням Хру­ щова — ентузіазм і романтичну віру. Крім цього, лідерам нової хвилі, і, зокрема Л. Брежнєву, потрібен був певний перехідний період для усунення політичних конкурентів, формування своєї команди, повного оволодіння партійним і державним апаратом. Усі ці фактори спочатку й зумови­ ли спадкоємність реформаційного пошуку, розпочатого Хрущовим, спроби вмонтувати елементи економічного сти­ мулювання в командно-адміністративну систему.

Ще 1962 р. газета «Правда» опублікувала статтю про­ фесора Є. Лібермана «План, прибуток і премія», написа-

ну на основі аналізу досвіду роботи економічної лабора­ торії Харківського раднаргоспу. Під час дискусії, розгор­ нутої навколо пропозицій вченого, поступово викриста­ лізувалася модель нового механізму господарювання. Са­ ме вона і стала стрижнем проголошеної у вересні 1965 р. на Пленумі ЦК КПРС економічної реформи. Суть нових підходів полягала в розширенні самостійності підпри­ ємств, посиленні прямих договірних зв'язків між підп­ риємствами; встановленні економічно обґрунтованих цін; матеріальному стимулюванні трудових колективів залеж­ но від результатів їхньої праці; оцінці діяльності підпри­ ємств такими «капіталістичними» показниками, як рен­ табельність і прибуток.

Реформа розпочалася в січні 1966 р. У цей період на нові методи планування та економічного стимулювання перейшли 1,5% підприємств України, а 1970 р. їх було вже 83%.

І хоча економісти називають восьму п'ятирічку «зо­ лотою», стверджуючи, що «період 1966—1970 pp. був най­ кращим за останні ЗО років», а історики вказують на «тим­ часове прискорення розвитку господарства», викликане реформою 1965 р.» та «поліпшення показників виробниц­ тва в цей час», все ж ці твердження потребують певної корекції при аналізі розвитку народного господарства УРСР. За офіційною статистикою, середньорічні темпи приросту головних показників економічного розвитку

Отже, зростають тільки капітальні вкладення, що на тлі зниження продуктивності праці свідчить не про поліпшення, а про погіршення управління господарством. Наведені дані значною мірою підтверджують висновок про те, що реформа швидше розладнала старий господарсь­ кий механізм, ніж створила новий.

Основне протиріччя реформи 1965 р. полягає в нама­ ганні владних структур водночас інтенсифікувати два взаємовиключні процеси: посилити централізм в економіці