Boyko_O_D_Istoriya_Ukrayini

Плановані зміни мали бути доволі масштабними, адже стосувалися понад 48 тис. закладів та установ, у яких навчалося майже 15 млн учнів та студентів.

У процесі реформування всіх ланок освіти наголос було зроблено на:

1)деідеологізації й демократизації навчального про­

цесу;

2)зв'язку освіти з національною історією, культурою

ітрадиціями;

3)забезпеченні свободи творчості педагогам-новаторам;

4)урізноманітненні системи навчальних закладів з метою врахування інтересів і нахилів підростаючого покоління, а також реальних потреб суспільства. Для перспективного розвитку здібностей обдарованих дітей розгорнули свою роботу 236 гімназій, 208 ліцеїв, 26 ко­ легіумів, 1040 навчально-виховних комплексів. Вже в середині 90-х років у системі вищої освіти виникло май­ же 500 недержавних навчальних закладів, 100 з яких було акредитовано, тобто отримали юридичний статус;

5)поступовому приведенні у відповідність мови на­ вчання в школах до етнічного складу населення. Якщо в 1991 р. українською мовою навчалося лише 49,3% шко­ лярів, то через десять років — 67,4%. Для задоволення мовних потреб представників інших національностей в Україні працюють 2,4 тис. шкіл з російською мовою на­ вчання, 11 — молдавською, 107 — румунською, 67 — угорською, 9 — кримськотатарською, 3 — польською, 2,3 тис. шкіл — з двома і трьома мовами навчання.

Але очікуваних кардинальних змін у системі освіти не відбулося. Більше того, як і все суспільство, освіта потрапила в зону глибокої кризи, що засвідчує:

1)залишковий принцип фінансування. У 1992 р. час­ тка консолідованого бюджету на розвиток освіти станови­ ла — 12,6%, у 1994 р. — лише 9,5%;

2)невідповідність матеріальної бази освіти оптималь­ ним нормативам і потребам суспільства. За 1985—1995 pp. кількість закладів освіти, що проводили заняття у двітри зміни, зросла майже на 1,5 тис. У 1994 /95 нав­ чальному році школи були забезпечені підручниками тільки на 40% від потреб, технічними засобами навчан­ ня — лише на 7—10%;

3)падіння соціального престижу педагогічної діяль­

ності;

4)загострення кадрової проблеми. Вже на початку 1995 р. через низьку соціальну захищеність загальноосвітні

школи втратили 46 тис. учителів. У професійній школі не вистачає 25% майстрів виробничого навчання. Лише протягом 1994/95 навчального року із вузів пішло 7 тис. викладачів, більшість з них — кандидати та доктори наук.

Наприкінці 2000 р. процес реформування освіти в Україні вступив у нову фазу свого розвитку. На початку вересня було обнародувано проект «Концепції 12-річної середньої загальноосвітньої школи». її поява обґрунтову­ валася тим, що інтеграція і глобалізація соціальних, еко­ номічних та культурних процесів, перспективи розвитку української держави на потребують випереджаючого, гли­ бокого оновлення системи освіти. Суть змін становлять демократизація, індивідуалізація та прагматизація на­ вчального процесу.

Зміст нової освітньої концепції передбачає:

1)перехід до 12-річної системи освіти в середній школі, як умови для інтелектуального, соціального, морального

йфізичного розвитку й саморозвитку учнів, виховання громадянина-патріота, створення надійного фундаменту для формування демократичного суспільства;

2)зростання в навчальному процесі вміння здобувати інформацію з різних джерел, переробляти й застосовува­ ти її для індивідуального розвитку й самовдосконалення людини;

3)посилення практичного й виховного спрямування освіти;

4)диференціацію та індивідуалізацію навчання і ви­ ховання учнів, створення умов для їх саморозвитку й са­ мовизначення, осмисленого визначення своїх можливос­ тей і життєвих цілей;

5)забезпечення безперервності освіти молоді;

6)зростання значення в житті загальноосвітньої шко­ ли органів громадського самоуправління (учнівські збо­ ри, батьківські збори, опікунська рада, наглядова рада тощо) та колегіального органу управління (педагогічна рада);

7)посилення виховної та організаторської функцій вчителя, стимулювання діалогової форми спілкування з учнями, переходу від авторитарної педагогіки до педаго­ гіки особистісно зорієнтованої, комунікативної.

Складовою духовної культури, формою суспільної сві­ домості є наука, потенціал якої в Україні порівняно ви­ сокий. Загальна чисельність наукових кадрів у 1994 р. була вдвічі більшою, ніж у Франції, й становила майже 300 тис. осіб, з яких понад 80 тис. — доктори і кандида-

ти наук. Найавторитетнішим науковим центром є Акаде­ мія наук України, яка у 1994 р. отримала статус національної. Останнім часом більш як у 20 разів зросла кількість прямих угод про співробітництво між зарубіж­ ними та українськими науковими центрами.

Проте негативні тенденції, які загострилися в останні десятиліття XX ст., визначають становище і на початку XXI ст. До них належать:

1) постійне зниження витрат на науку у внутрішньому валовому продукті. Так, якщо в 1991 р. планові витрати на науку з державного бюджету становили 3,1% ВВП, то 1995 р. — 0,62 %, а в 1999 р. взагалі лише 0,4%. У результаті за внутрішніми валовими витратами на одно­ го науковця Україна поступається: Греції — у 8 разів, Туреччині — в 2,5 раза, США та Великобританії — в 50 разів;

2)невпинне падіння рівня наукоємності валового внут­ рішнього продукту України, який є показником динамі­ ки економічних перетворень. Протягом 1991 —1999 pp. цей показник знизився в 2,2 раза;

3)недостатня матеріальна база, обмежений доступ до новітньої наукової інформації. Відсутність належного фінансування зумовила відставання українських науко­ во-дослідних установ за оснащеністю засобами автома­ тизації, науковими приладами, матеріалами, літературою від однопрофільних установ розвинутих країн щонаймен­ ше на 10—15 років. Вітчизняні науковці оснащені облад­ нанням та інформацією в 100 разів менше, ніж їхні західні колеги, а доступом до найновішої інформації володіє лише 1% фахівців;

4)зниження ефективності функціонування наукових установ. Якщо в 1990 р. принципово нові технічні рішення на рівні винаходу містила кожна четверта розробка вітчизняних науковців, то в 1994 р. — лише кожна шос­ та. Питома вага розробок, які за своїми техніко-економіч- ними характеристиками перевищували кращі світові ана­ логи, знизилася до 4,1% порівняно з 6% 1990 р. Понад 90% нових технологічних розробок не впроваджується у виробництво. Фундаментальні дослідження поступають­ ся місцем прикладним, що в перспективі може призвести до значного відставання від інших країн на магістральних наукових напрямах;

5)внутрішній і зовнішній «відплив умів». Щороку внаслідок міграції Україна втрачає до 10 тис. дипломова­ них спеціалістів. Цей процес веде до катастрофічних втрат.

610 Україна на шляху незалежності

Адже підготовка спеціаліста з вищою освітою, вченим ступенем та втрачена вигода від його використання обхо­ диться, за розрахунками фахівців ООН, у 300 тис. дол. А процес деградації науки може стати незворотним, якщо країну залишать 10—15% найперспективніших молодих спеціалістів. Не менш загрозливий і внутрішній «відплив умів». За останні роки понад 20% науковців перейшли працювати в комерційні структури.

Суперечливі процеси спостерігаються й у сфері літератури та мистецтва. Українській літературі вже по­ вернено донедавна забуті й заборонені імена. На книжко­ вих полицях з'явилися твори літераторів української діаспори. Це сприяє формуванню в читача цілісного уяв­ лення про українську літературу, повертає українському народові неоціненний для подальшого розвитку худож­ ньо-естетичний досвід.

Ознака сучасності — висока політизація суспільства. За цих обставин зростає роль пристрасного слова публі­ циста. Болючі проблеми сьогодення — перегляд, переос­ мислення та переоцінка пануючих донедавна поглядів; пошук нових ідеалів та орієнтирів, мовна політика держа­ ви; екологічні негаразди тощо — тематика публіцистичних творів найавторитетніших у суспільстві письменників.

Характерними рисами літературного процесу сього­ дення є утвердження світоглядно-естетичного плюралізму; творчий пошук, що виявляє себе в розширенні жанрово­ го і стильового спектра літератури; збереження і творче осмислення традицій; синхронний розвиток та взаємодія традиції, авангарду, модерну та постмодерну; осмислен­ ня місця й ролі митця в літературі та суспільному житті.

Життєздатність та перспективу вітчизняної літератури засвідчує поява нової генерації літераторів.

Суттєво впливає на розвиток літературного процесу, на формування наукового потенціалу держави рівень кни­ говидавництва. У червні 1997 р. було прийнято Закон України «Про видавничу справу», що створив засади юри­ дичного унормування видавничої діяльності й передба­ чив державну підтримку видавничої справи, зокрема з питань пільгового оподаткування. Але цей закон не був юридичним актом прямої дії, тому запровадження пільго­ вого оподаткування у сфері книговидання було можливе лише за внесення відповідних змін до податкового зако­ нодавства. У Росії ще 1995 р. було прийнято федераль­ ний закон «Про державну підтримку засобів масової інфор­ мації та книгодрукування Російської Федерації», що

звільняв практично від усіх податків книговидання, пре­ су і поліграфію. Ця модель книговидавництва поширена в багатьох країнах світу і є доволі життєздатною та перс­ пективною. У 2000 р. в Росії було видано 3,2 книги на одного жителя в рік, а в Україні — лише 0,4—0,5, у Білорусі — до 7, Польщі — 9,5, Німеччині — 12.

Попри економічні негаразди розвивається націо­ нальний театр. Щороку глядачі України мають змогу побувати на тридцяти тисячах вистав. Український театр намагається утвердитися в європейському культурному просторі. Це засвідчують гастролі Національного академіч­ ного драматичного театру імені І. Франка в Німеччині, Львівського академічного театру імені М. Заньковецької — у Великобританії, участь вітчизняних театрів у багатьох міжнародних фестивалях. Традиційними стали зарубіжні гастролі колективів Національної опери, театрів опери та балету Дніпропетровська, Донецька, Львова, Одеси, Харкова. Голоси вітчизняних оперних співаків А. Кочер­ ги, В. Лук'янець, В. П'ятнички, А. Шкургана звучать на найпрестижніших сценах Європи. Донецьк став місцем проведення Міжнародного конкурсу артистів балету. На сцені Національної опери набуває авторитету і Міжна­ родний конкурс артистів балету імені Сержа Лифаря.

Складна ситуація у сфері кінематографу. Ще десять років тому на державних кіностудіях знімалося до 50 повнометражних ігрових, 12 анімаційних і до 500 корот­ кометражних фільмів щороку. Нині порівняно з 1988 р. виробництво фільмів скоротилося в 20 разів, а чисельність кіноустановок — більш як удвічі, щорічне відвідування кінотеатрів помітно зменшилося. Поступово із свідомості громадян нашої республіки зникає поняття «рідне кіно». Попри те фільм «Лебедине озеро. Зона» (С. Параджанов, Ю. Ільєнко) 1990 р. вперше в історії українського кіно одержав нагороди найпрестижнішого у світі Каннського кінофестивалю. Фільми «Фучжоу» Ю. Ільєнка, «Астеніч­ ний синдром» К. Муратової та «Голос трави» Н. Мотузка мали значний резонанс на кінофестивалях у Каннах, Роттердамі, Берліні. Успіхом вітчизняних кінематогра­ фістів став фільм В. Криштофовича «Приятель небіж­ чика» .

Динамічні процеси відбуваються в царині популярної української музики. Молоді виконавці дедалі впевненіше заявляють про себе на фестивалях «Червона рута», «Таврійські ігри», «Доля» (Чернівці), «Мелодія» (Львів), «Оберіг»(Луцьк), «Тарас Бульба» (Дубно) тощо.

У сфері культури активно розвиваються міжнародні зв'язки, що сприяє поширенню української культури у світі. Після здобуття незалежності десятки країн світу уклали з Україною угоди про культурну співпрацю. Ук­ раїнське товариство дружби і культурних зв'язків із зарубіжними країнами має контакти з 900 громадськими організаціями і понад 300 відомими громадськими діячами із 102 країн світу. Товариство культурних зв'язків із українцями за кордоном «Україна» співпрацює з 50 органі­ заціями зарубіжних українців, країн Європи, США, Ка­ нади, Латинської Америки, Австралії. Протягом 1992— 1993 pp. понад 100 українських творчих колективів по­ бувало на гастролях за кордоном.

Водночас за останнє десятиліття у культурній сфері не вдалося подолати деструктивні тенденції, найпомітніші серед яких:

—маргіналізація культури;

—скорочення мережі установ культури;

—повільне формування правових засад культури, мистецтва, які відповідали б сучасним світовим вимогам та особливостям українського культурного процесу;

—обмежене фінансування культури;

—комерціалізація культурної сфери, що за відсутності стійких традицій меценатства поставило на межу вижи­ вання значну частину творчих колективів, спричинило домінування грошей над естетичними ідеалами;

—прогресуюча культурна деградація населення. Характерною особливістю сучасного стану культури є

неоднозначність процесів у гуманітарній сфері. Так, домінування плюралізму в духовному розвитку суспіль­ ства дає змогу ознайомити широкий загал із шедеврами світової культури, які раніше з ідеологічних причин були недоступними; стимулює творчу активність митців. Але водночас плюралізм відкриває шлях для проникнення в духовну сферу антикультури. Пропагуючи насилля, антигуманність, вона за відсутності стійкого культурно­ го імунітету становить серйозну загрозу для суспільства. Це зумовлює потребу радикальних, але виважених, дале­ коглядних і продуманих змін.

19.9. Характерні риси релігійного життя

Наприкінці 80-х — на початку 90-х років в Україні розпочався своєрідний «релігійний ренесанс», виявами якого стали відродження релігійного життя, виникнення значної кількості релігійних общин, реставрація та віднов­ лення функціонування давніх, спорудження нових храмів, збільшення набору до духовних закладів освіти тощо. Це було зумовлено зняттям заборон на релігійне життя, за­ безпеченням державою реальних гарантій свободи совісті; загостренням суспільних проблем; частковою втратою старих ідеологічних орієнтирів та цінностей; різновекторними пошуками духовної опори в житті; поверненням до споконвічних духовних цінностей.

Численні соціологічні дослідження свідчать про поміт­ не зростання релігійного чинника в суспільному житті, посилення релігійності населення (нині кожен третій громадянин України вважає себе віруючим). Релігійну ситуацію в країні в останні роки XX ст. характеризували зростання кількості релігійних громад, значне розширен­ ня спектра конфесій, напрямів. Так, якщо до 1985 р. в республіці існувало 5,5 тис. релігійних громад 18 кон­ фесій та напрямів, то на початку 1995 р. в Україні діяло вже майже 16,5 тис. громад 67 конфесій, напрямів, на 1 січня 2000 р. функціонувало до 23,5 тис. громад 90 кон­ фесій та напрямів.

Водночас у духовній сфері існують і серйозні пробле­ ми. Однією з найболючиших є глибокий розкол у право­ слав'ї, яке в Україні поділене на три конфесії:

—Українська православна церква Московського па­ тріархату (УПЦ—МП) — приблизно 8,5 тис. громад;

—Українська православна церква Київського патрі­ архату (УПЦ—КП) — 2,5 тис. громад;

—Українська автокефальна православна церква (УАПЦ) — приблизно 1 тис. громад.

Конфесійна роз'єднаність не сприяє консолідації суспільства, сіє протистояння в українських землях.

Іншою, не менш складною, проблемою є значна політизація релігійної сфери. З одного боку, сама релігія активно виходить на політичну арену, про що свідчить поява Української християнсько-демократичної партії (1990), Української християнської партії жінок (1991), з іншого — політика проникає в релігійну сферу. Вже звич-

ною стала практика опори окремих політиків та партій на релігійні організації з метою розширення електорату.

Непоодинокими є конфлікти між греко-католиками і православними та всередині православної конфесії. При­ водом до міжконфесійних зіткнень найчастіше стають поділ сфер впливу, боротьба за лідерство, культові примі­ щення, майно.

Особливостями релігійного життя України є, по-пер­ ше, порівняно високий рівень релігійної активності насе­ лення: в Україні на кожну релігійну общину припадає в середньому 2387 осіб, що в 4 рази більше, ніж у Росії, і вдвічі перевищує рівень Білорусі; по-друге, територіальна нерівномірність поширення релігії: тривала роз'єднаність українських земель, перебування в складі держав із різним соціальним устроєм, культурою, особливостями духовно­ го розвитку позначилися не тільки на ареалі поширення релігії, її конфесійній палітрі, а й на інтенсивності релі­ гійного життя; по-третє, активний перехід віруючих із одних конфесій в інші: якщо на момент проголошення незалежності в Україні до православ'я належало 70% загальної чисельності релігійних громад, протестантиз­ му — 27%, а кількість римо-католицьких не перевищу­ вала 2%, то нині православні віруючі становлять лише 52% загальної кількості релігійного населення країни, при­ хильники протестантизму — 25, а прибічники двох гілок католицької церкви (УГКЦ та РКЦ) — 21% .

Сучасна релігійна ситуація характеризується відрод­ женням та активізацією діяльності церков національних меншин. Останнім часом виникло багато релігійних органі­ зацій та об'єднань, що належать до «нетрадиційних культів». Зокрема, набули поширення Корейська методистська церк­ ва, релігійні громади Товариства Свідомості Крішни, буддистів, віри Бахаї, даосистів, ведантистів таін. Значна кількість релігійних угруповань перебуває в «окультному підпіллі». Так, за деякими даними, в одному лише Києві діє до 140 незареєстрованих об'єднань.

Розгортанню та поглибленню релігійного ренесансу в Україні сприяв візит Папи Римського, який відбувся в червні 2001 р.

Отже, сучасному розвиткові релігії в Україні прита­ манні такі риси:

—помітне зростання релігійного чинника в суспіль­ ному житті;

—посилення релігійності населення;

—швидке збільшення кількості релігійних громад;

—поліконфесійність, розширення спектра конфесій, напрямів і тлумачень;

—глибокий розкол у православ'ї;

—політизація релігійної сфери, міжцерковні кон­ флікти;

—територіальна нерівномірність поширення релігій­ них організацій;

—відродження та активізація діяльності церков націо­ нальних меншин;

—поява в релігійному спектрі країни значної кількості нетрадиційних культів.

19.10.Роль національної ментальності в житті суспільства

Під ментальністю (менталітетом) розуміють стійкі структури глибинного рівня колективної та індивідуаль­ ної свідомості й підсвідомості, що визначають устремлін­ ня, нахили, орієнтири людей, у яких виявляються націо­ нальний характер, загальновизнані цінності, суспільна психологія. Ментальність означає дещо спільне, що ле­ жить в основі свідомого і підсвідомого, логічного та емо­ ційного, тобто вона є глибинним джерелом мислення, ідео­ логії та віри, почуттів та емоцій.

Як правило, ментальність формують такі чинники: географічне середовище, політичні інститути і соціальні структури суспільства, культура, традиції. Характерно, що ментальність — це не винятково пасивний об'єкт, сво­ єрідний наслідок сумарної дії названих чинників. Вона сама є активним фактором суспільного розвитку, надзви­ чайно важливим і дієвим, але малопомітним, оскільки імпульси, які вона посилає народу чи окремій людині, йдуть з глибин історії, з глибин підсвідомого. Зберігаючи в закодованій формі на рівні підсвідомості історичний дос­ від народу, ментальність ніби знаходиться у будці суфле­ ра. Тобто її наявність на політичній сцені відчувається в поведінці та репліках головних героїв, проте сама вона перебуває у затінку.

Характерні риси та особливості української менталь­ ності зумовлені низкою чинників:

1. Геополітичне становище: між Заходом і Сходом.

Саме воно зумовило маргінальність, двоїстість українсь­ кої ментальності. їй притаманне поєднання індивідуаліз-

му, характерного для західної орієнтації, і східної чуттє­ вості та емоційності.

2. Домінуючий вплив двох головних історичних плас­ тів традиційно-побутової культури: землеробського та козацького. Найглибинніші пласти української ментальності закладені, безперечно, землеробством, яке з найдавніших часів було заняттям українців як автохтонного етносу. Саме воно визначило особливості їхнього світобачення, культурні орієнтири та соціальну організацію. Фахівці стверджують, що весь уклад життєдіяльності українців (праця, традиції, культура, мова і ментальність) ідеально адаптовані до однієї території (ландшафту), детермінова­ ні природними циклами і сільськогосподарським кален­ дарем. Закодована на рівні підсвідомості, закріплена в тра­ диціях та мові, ця інформація крізь століття зумовлює такі характерні риси українського національного харак­ теру, як тонке відчуття гармонії, зважений підхід до ви­ рішення складних справ, працьовитість, миролюбність, ліричне сприйняття життя, м'який гумор, відчуття гос­ подаря та певний індивідуалізм (усвідомлення самоцінності власної особистості), розвинуте почуття справедли­ вості, що спонукає до нескінченних пошуків правди.

Землеробська культура, залишки матріархату в родин­ них стосунках зумовили пріоритетну роль жінки. Внаслі­ док цього соціальні та психічні норми, ідеали, система моральних цінностей українців формувалися в коорди­ натах землеробської культури під домінуючим впливом жінки, на противагу Західній Європі, де переважав пат­ ріархальний тип родин. Активність, яскраво виражені во­ лелюбність і демократизм, пріоритет чоловіка почали фік­ суватись і закріплюватися в українській ментальності з появою на історичній сцені оригінального етносоціального утворення — козацтва.

Отже, для української ментальності характерна дво­ їстість, яка, з одного боку, базується на поєднанні в ній західних і східних начал, з іншого — на протиставленні двох головних історичних пластів традиційно-побутової культури: землеробського і козацького. Ця двоїстість ви­ являється у великій амплітуді чуттєвого життя україн­ ців: від любові — до ненависті, від ейфорії — до розпачу,

атакож у певній непослідовності дій.

3.Багатовікова відсутність власної держави. Це сут­ тєво деформувало український національний характер, зумовило гіперболізацію зовнішніх чинників, покладан­ ня на них провини за численні свої біди. Тривала відсут-