Boyko_O_D_Istoriya_Ukrayini

новлення в новій якості контролю старого центру. Саме з метою поширення російського впливу в пострадянському просторі 20 березня 1992 р. без участі України було під­ писано угоду про створення Об'єднаних збройних сил СНД.

Наступним кроком у спробах створити регіональну структуру безпеки стало обговорення цього питання під час зустрічі глав держав СНД у Ташкенті 15 травня 1992 р. Тоді ж відбулося формальне укладення Договору про ко­ лективну безпеку за участю Росії, Вірменії, Казахстану, Узбекистану (у лютому 1999 р. Узбекистан заявив про припинення свого членства в Договорі), Таджикистану та Киргизстану. Незабаром, у грудні 1993 р. до Ташкент­ ського договору приєдналася Білорусь, а пізніше стало питання про залучення до об'єднання Молдови та Грузії.

Наступним етапом військово-політичної інтеграції кра­ їн пострадянського простору мала стати нарада глав дер­ жав СНД у Бішкеку (Киргизстан), що відбулася 9 жовт­ ня 1992 р. Планувалося навіть вироблення учасниками СНД спільної концепції колективної оборони. Однак здій­ снити це не вдалося; Об'єднаних збройних сил СНД так і не було створено, а їхнє Головне командування із відстав­ кою маршала Є. Шапошникова 15 червня 1993 р. припи­ нило існування. Тільки наприкінці 1993 р. — на початку 1994 р. простежується певне пожвавлення процесу форму­ вання колективних Збройних сил держав Ташкентського пакту для участі в так званих миротворчих операціях на терені колишнього СРСР. Новою спробою активізувати процес інтеграції у воєнній сфері стало підписання в лю­ тому 1995 р. Алматинської угоди про створення Об'єдна­ ної системи протиповітряної оборони держав-учасниць СНД. Україна підписала цю угоду із застереженням: «Із врахуванням національного законодавства України», а в квітні заявила, що буде виконувати угоду лише в галузі військово-технічного співробітництва.

Намагання перетворити СНД на наддержавну струк­ туру з міцними координуючими та виконавчими функці­ ями мали місце не тільки у воєнній сфері, а й у політич­ ній. Найпринциповішою політичною проблемою було пи­ тання про Статут СНД, що вперше постало влітку 1992 p., коли зайшла мова про документ, який «визначив би пра­ вову та організаційну основу СНД». Вбачаючи в запропо­ нованому Статуті значне звуження суверенітету країн спів­ дружності, а також модернізовану модель союзного дого­ вору 1922 p., Україна відмовилася його підписати в січні 1993 р.

Нові перспективи в міждержавних економічних відносинах у межах СНД були відкриті Договором про створення Економічного Союзу (24 вересня 1993). Трохи пізніше — у квітні 1994 р. до нього на правах асоційова­ ного члена приєдналася Україна. Основні принципи по­ будови і напрями діяльності EC СНД були розроблені в травні 1993 р. на засіданні глав держав—учасниць спів­ дружності в Москві. В ухваленій Декларації вказано на рішучість йти шляхом «глибокої інтеграції», створення спільного ринку для вільного переміщення товарів, пос­ луг, капіталів, трудових ресурсів на спільному економіч­ ному просторі цих держав. Економічний союз планува­ лося створювати поетапним поглибленням інтеграції, ко­ ординації дій у проведенні реформ через міждержавну (багатосторонню) асоціацію вільної торгівлі; митний со­ юз; валютний союз.

Серед причин, які стимулювали участь України в EC СНД, однією з принципових є глибока інтегрованість еко­ номіки України в економічний простір СНД (і насампе­ ред Росії), яка, незважаючи на розрив зв'язків, продов­ жувала існувати. Крім того, до економічної інтеграції в межах СНД підштовхували наявність спільної технології виробництва, неконкурентоспроможність на світовому ринку багатьох видів промислової продукції, гострий де­ фіцит валюти, необхідність збереження традиційних рин­ ків збуту і проведення єдиної економічної політики на світовому ринку. Свою роль, очевидно, відіграв і розклад політичних сил в Україні. Адже входження республіки до EC СНД на правах асоційованого члена (як Туркменістан) — це своєрідний компроміс між двома опозиційни­ ми таборами (між тими, хто за повне членство, і тими, хто за вихід з EC СНД), а також врахування громадської думки різних регіонів України.

Позиція асоційованого членства в Економічному Союзі має свої позитивні і негативні сторони. З одного боку, част­ кове залучення України в інтеграційні процеси СНД дає їй змогу брати участь в економічних процесах, у яких вона зацікавлена і які не суперечать національним інтересам та її чинному законодавству. Тобто інтереси СНД не доміну­ ють над національними інтересами, створюється широкий простір для маневру, цілком реальні умови для різновекторних альтернативних зв'язків на основі економічної до­ цільності та ефективності, еквівалентності обміну. На краї­ ни СНД припадає левова частка зовнішньоторговельного обігу України — 65,5% імпорту та 55,8% експорту в 1995 р.

Водночас пасивна інтеграційна стратегія, тобто ціл ком добровільна відмова від активної ролі у внжлииих базових структурах СНД, по-перше, суттєво посилює по зицію Росії, по-друге, значно послаблює вплив Укриши на прийняття в межах EC СНД тактичних та стратегіч­ них рішень.

Аналізуючи ставлення та підходи української дипло­ матії до визначальних, принципових питань побудови СНД та її механізмів, дослідники виділяють такі характерні риси позиції України:

1)підкреслене піклування про збереження національ­ ного суверенітету, опір становленню наднаціональних структур, які б створювалися за моделлю колишніх со­ юзних органів;

2)еволюційний характер економічної інтеграції, пос­ тупальне сходження від найпростіших форм інтеграції (вільна торгівля, митний союз) до більш складних і висо­ ких (спільний ринок, економічний і валютний союз);

3)пріоритет національних економічних інтересів, га­ рантування економічної безпеки держави;

4)розвиток і поглиблення відносин з країнами СНД не можуть і не повинні здійснюватися за рахунок згор­ тання взаємозв'язків і дистанціювання із розвинутими країнами світу;

5)недопущення домінування однієї з країн у спільно створюваних міждержавних організаціях і об'єднаннях;

6)характер і глибина участі України в спільних захо­ дах не повинні суперечити Конституції України, Декла­

рації про державний суверенітет, Акту про незалежність, чинному законодавству1.

Зазначені принципи лягли в основу відносин України та СНД. Поступово на їхній базі викристалізувалася кон­ цепція інтеграції на «різних швидкостях». На практиці реалізація цієї концепції виявилася у вибірковому підпи­ санні документів (за п'ять років співпраці України з СНД на засіданнях Ради глав держав і Ради глав урядів було прийнято 600 документів, з яких наша країна підписала 74%) та вибірковій участі в статутних міждержавних, між­ галузевих і галузевих органах співдружності (в межах СНД діє майже 90, з них Україна бере участь у 58).

За час перебування в СНД Україна апробувала різні тактичні моделі поведінки. На першому етапі (1991—1994)

1Див.: Філіпенко А. Економічний союз СНД: за і проти // Політика і час. — 1995. — № 9. — С. 42—43.

її позиція ґрунтувалась на принципі «балансу інтересів» і передбачала економічну взаємодію з країнами СНД та прогресуюче політичне відмежування від Росії. Молодій українській дипломатії, яка робила перші самостійні кро­ ки на міжнародній арені, не вдалося ефективно протиді­ яти наростаючому тискові Москви. Суттєвими поступка­ ми були одноосібне успадкування Росією активів СРСР, монополізація нею статусу, який належав Радянському Союзові, в міжнародних організаціях. Негнучкість україн­ ської зовнішньополітичної лінії в СНД не дала змоги Ук­ раїні зміцнити власні позиції в межах цього об'єднання, зумовила значні збитки від втрат російських, пострадянсь­ ких ринків товарів і сировини.

На другому етапі (1994—1997) в основу тактичної лінії української політики в межах СНД було покладено акти­ візацію двосторонніх стосунків між пострадянськими дер­ жавами. Це аргументувалося тим, що СНД є аморфною, недієздатною структурою, правова база якої невизначена та суперечлива, а СНД дублює та відтворює на новому рівні традиційні імперські відносини: «центр — провін­ ції». За цих обставин новоствореним пострадянським дер­ жавам, переконувала українська дипломатія, доцільно будувати якісно нові взаємини на рівноправній двосто­ ронній основі.

Приваблива формула на практиці не дала бажаного ефекту. На тому етапі українські відносини з країнами СНД не змогли вийти за межі дипломатичного зондуван­ ня. Тим більше, що спроба України зменшити сировинноенергетичну залежність від Росії за рахунок туркменсько­ го газу та азербайджанської нафти закінчилася невдачею. А тактика двосторонніх відносин у межах СНД лише по­ силила позиції Росії, оскільки зняла проблеми консенсус­ ного діалогу, колективного партнерства, врахування інте­ ресів багатьох сторін, на зміну яким прийшли політич­ ний, дипломатичний пресинг, економічна конкуренція.

Реагуючи на вимоги часу, Україна в 1997 р. суттєво оновлює та модернізує тактику своїх стосунків у межах СНД. Розпочинається новий етап її перебування в Спів­ дружності. Ставку було зроблено на формування «другого центру впливу в СНД». 10 жовтня того ж року під час саміту Ради Європи в Страсбурзі Україною, Азербайджа­ ном, Грузією та Молдовою було засновано консультатив­ ний форум ГУАМ. У спільній Декларації акцентувалося на необхідності розвитку чотиристороннього співробітниц­ тва для зміцнення стабільності й безпеки в Європі, де ос-

новоположними принципами є повага до суверенітету, те­ риторіальної цілісності, непорушності кордонів держав, співробітництво, демократія, верховенство закону й пова­ га до прав людини. Декларація констатувала спільність геополітичних інтересів та підходів, поступове політичне зближення і практичне співробітництво між країнами в багатьох галузях на міжнародній арені і в торговельноекономічній сфері.

Підґрунтям для утворення ГУАМ стали невдоволення його засновників власним статусом на пострадянському економічному та політичному просторі, їх зацікавленість у поглибленні та розширенні економічного співробітниц­ тва, бажання посилити свої позиції в стосунках з Росією, потреба вирішити на свою користь територіальні пробле­ ми, якими були для Грузії — Абхазія, для Азербайджа­ ну — Карабах, для Молдови — Придністров'я, для Ук­ раїни — Севастополь і Крим.

Стосунки в новоствореній міжнародній структурі роз­ вивалися досить інтенсивно. Протягом 1997—1998 pp. у Баку, Копенгагені та Вашингтоні під час різних міжна­ родних форумів відбулися консультативні зустрічі держав­ них делегацій країн-членів ГУАМ. 24 квітня 1999 р. у Вашингтоні відбулась зустріч Президентів держав-учасниць ГУАМ та Узбекистану, після якої межі форуму розшири­ лися й він отримав назву — ГУУАМ. Основними напряма­ ми співпраці в межах цього об'єднання було створення євразійського транспортного коридору, співробітництво у сфері врегулювання конфліктів, військово-технічне, еко­ номічне співробітництво, взаємодія в межах міжнародних організацій. А однією з пріоритетних програм —транспор­ тування каспійських енергоносіїв до Європи.

Протягом майже десяти років існування СНД страте­ гія України щодо нього диктувалася геополітичними ре­ аліями та економічною доцільністю. Україна виступала проти перетворення СНД на наддержавну структуру кон­ федеративного чи федеративного типу, надання їй стату­ су суб'єкта міжнародного права, обстоюючи ідею Спів­ дружності як раціонального та ефективного механізму економічного співробітництва, покликаного забезпечити інтеграцію країн СНД у світовий економічний простір. Останнім часом ці ідеї знаходять дедалі більшу підтрим­ ку серед лідерів Співдружності. Зокрема, 2 квітня 1999 р. Рада глав держав країн-учасниць СНД прийняла рішення про те, що основним напрямом діяльності цього об'єднання стане економічне співробітництво, яке реалізуватиметься

640 Україна на шляху незалежності

шляхом створення та функціонування зони вільної торгівлі.

Отже, ставлення України до СНД у своєму розвитку еволюціонувало. Якщо на початковому етапі незалежності українська сторона вбачала в співдружності лише форму «цивілізованого розлучення», то з плином часу цей під­ хід зазнав суттєвих змін. Нині СНД розглядається Укра­ їною як міжнародний переговорний механізм, здатний зближувати позиції, збалансовувати інтереси, шукати ком­ проміси, узгоджувати принципи господарської діяльнос­ ті. Інтеграційний процес у межах СНД має суперечливий характер. З одного боку, певна консолідація країн СНД дає змогу задовольнити взаємовигідні інтереси на основі багатостороннього співробітництва; забезпечує політич­ ну стабільність у міждержавних відносинах; надає пере­ ваги у вирішенні таких глобальних проблем як екологія та енергетика. З іншого — все виразніше в інтеграційно­ му потоці простежується домінуюча роль Росії, її бажан­ ня перетворити СНД на наддержавну структуру з міцними координуючими та виконавчими функціями; посилюєть­ ся вплив на процеси консолідації військово-політичних та ідеологічних чинників; реальною лишається загроза того, що економічна інтеграція в СНД не зможе забезпе­ чити технологічного прориву і в перспективі призведе до консервації господарської, технічної та технологічної від­ сталості країн співдружності. З огляду на це Україна за основу своєї діяльності в межах СНД взяла концепцію інтег­ рації на «різних швидкостях», яка дає змогу зберігати не­ залежну позицію та реалізовувати національні інтереси.

19.15.Відносини України

здержавами СНД

Одним з чинників, які суттєво впливають на геополітичне становище України та її внутрішнє становище, є Росія. Суть стратегічних інтересів Росії полягає в тому, що через територію України проходять життєво важливі для Росії транспортні транзитні шляхи (газо- і нафтопро­ води, автомагістралі та залізниці), що з'єднують її з Цен­ тральною і Західною Європою. Саме через нашу країну пролягає найкоротший для Росії шлях до регіонів, у яких вона намагається зберегти свої присутність та вплив, — Балкани, Середземномор'я та Придністров'я. Що стосу-

ється України, то її «зав'язаність» на Росію пояснюється насамперед імпортом енергоносіїв, устплопими господар­ ськими зв'язками, значним відсотком росіян у складі на­ селення республіки тощо.

Спроби закласти нові засади у фундимічп відносин між Україною та Росією були здійснені що наприкінці горбачовського періоду. У серпні 1990 р. прі-ді півники укра­ їнського парламенту, згуртовані в Народну Рилу, та їхні російські партнери з блоку «Демократична Рисін» підпи­ сали «Декларацію принципів міждержавних підноснії між Україною та РРФСР», яка базувалася на Дскларпніих про державний суверенітет. Цей документ іпдти«Ч"іим OVayмовне визнання України та Росії як суб'єктні мі > ч ірод-

них кордонів між Україною та Росією і відмову ш > <• ч яких територіальних претензій; гарантування пол і -і 11 ч м и , економічних, етнічних і культурних прав представник!» народів РРФСР, що проживають в Україні.

Ці принципи були закладені в офіційний договір між Росією та Україною, підписаний Б. Єльциним і Л. Кранчу ком у Києві 19 листопада 1990 р. Особливий акцент у цьо­ му документі зроблено на взаємному визнанні територі­ альної цілісності обох держав у їхніх кордонах у межах СРСР. Не випадковим був вибір Києва для проведення пе­ реговорів. Б. Єльцин, виступаючи на прес-конференції відра­ зу після укладення договору, підкреслив, що на відміну від попередніх угод, які були укладені в радянській столи­ ці на нерівних умовах, нова угода свідчить про кардинальні зміни у відносинах між Москвою та Києвом. Характерно, що обидва парламенти ратифікували договір протягом кіль­ кох днів, хоча в Москві вже тоді висловлювалися сумніви щодо доцільності дотримання його положень у вирішенні питання про майбутнє Криму.

Проголошення Декларації про державний суверенітет України, провал спроби серпневого перевороту кардиналь­ но змінили характер російсько-українських відносин, обом державам потрібно було зважати на національні інтереси одна одної, налагоджувати взаємовигідні контакти на між­ державному рівні. Введенню відносин України з Росією як незалежних держав у правове поле сприяло підписан­ ня низки угод — на 1 грудня 1995 р. між ними було укла­ дено 80 угод, з яких 46 економічного характеру. Про стра­ тегічний рівень партнерства свідчать обсяги міждержав-

ного зовнішньоторговельного обороту. Зокрема, у першо­ му півріччі 1998 р. майже чверть експортних поставок Україна здійснювала в Російську Федерацію, що дорів­ нює обсягу українського експорту в Китай, Туреччину, Німеччину, Білорусь та Італію разом узяті. Більша части­ на імпортних надходжень в Україну здійснювалася з Ро­ сії. Однак інтенсивність політичних контактів та масштаб­ ність економічних зв'язків зовсім не означають безхмар­ ності в українсько-російських відносинах. Фахівці налі­ чили десять вузлів протиріч у цих відносинах, невирішеність яких могла б за певних обставин перерости в пряму конфронтацію. Зокрема це стосується Криму та подаль­ шої долі Чорноморського флоту, умов постачання в Украї­ ну з Росії енергоносіїв, розподілу активів колишнього Ра­ дянського Союзу.

Безумовно, основною больовою точкою російсько-ук­ раїнських відносин останніх років була проблема Криму та Чорноморського флоту. Кримська проблема мала два важливі аспекти, через які проходить конфронтаційна лі­ нія, що розділяла Київ та Москву:

1.Легітимність (законність) перебування Криму в складі України. У минулому Кримський півострів входив до складу РРФСР. Він був переданий Україні декретом Президії Верховної Ради СРСР (19 лютого 1954 р.) з ініці­ ативи Президії Верховної Ради РРФСР (резолюція від 5 лю­ того 1954 p.), що остаточно узаконено Верховною Радою СРСР у «Законі про передачу Кримської області з РРФСР до Української РСР» (26 квітня 1954 p.). Дискредитація комуністичної партії після спроби путчу, утворення неза­ лежних України та Росії підштовхнули російських полі­ тиків до розгляду цього питання під іншим кутом зору, вони почали стверджувати, що рішення про передачу Кри­ му було прийняте партійним керівництвом, а не Росією.

2.Особливості сучасного етнічного складу Криму. Від­ повідно до перепису 1989 р. росіяни становлять на півост­ рові 67% населення, українці — лише 25,8%. Крім того, 47,7% українців визнають російську мову рідною.

Динаміка російсько-української конфронтації з при­ воду кримського питання характеризується надзвичай­ ною нерівномірністю: то раптове загострення, то тривале перебування цього питання в затінку великої політики. Причиною винесення кримського питання на державний рівень стали дії російської парламентської комісії із за­ кордонних справ та зовнішньоекономічних зв'язків, яка в січні 1992 р. у своєму проекті резолюції запропонувала

парламенту Росії проголосити рішення 1954 р. щодо Кри­ му недійсним. Загострило ситуацію те, що навесні 1992 р. Київ і кримські владні структури завершували перегово­ ри щодо розподілу владних повноважень.

Подальшу ескалацію конфлікту спричинила резолю­ ція закритої сесії російського парламенту -(21 травня 1992 p.), у якій проголошено рішення 1954 р. «таким, що не має законної сили з моменту прийняття». Наступним кроком була ще одна постанова російського парламенту (липень 1993 p.), цього разу з приводу утвердження «ро­ сійського федерального статусу» Севастополя, забезпечен­ ня фінансування з російського бюджету. Цей документ закликав до переговорів з Україною про статус міста «як головної бази єдиного Чорноморського флоту».

Цілком очевидно, що протягом всього розгортання кон­ флікту російська сторона намагалася використати Крим, як «розмінну монету» в переговорах про флот. Чорно­ морський флот, хоча і давно втратив своє стратегічне зна­ чення, становив для обох зацікавлених сторін певний інте­ рес, адже він налічував 45 великих надводних кораблів, 28 підводних човнів, 300 середніх і малих суден, 151 лі­ так і 85 вертольотів палубної авіації — майже 10% усьо­ го флоту колишнього СРСР вартістю понад 80 млрд дол.

Численні російсько-українські переговори з приводу статусу Криму та Чорноморського флоту в Одесі, Дагомисі, Ялті, Москві, Масандрі мали однакові сценарій та результат. Ці зустрічі більше засвідчували наміри сто­ рін, а не конкретні шляхи розв'язання «кримського вуз­ ла». Характерною тенденцією переговорів були постійні поступки української сторони під тиском такого російсь­ кого важеля, як засуви на нафтота газопроводах, у пи­ танні розподілу Чорноморського флоту. Вистояти в умо­ вах гострої політичної кризи, жорсткого пресингу росій­ ської сторони дали можливість, з одного боку, конструк­ тивна, гнучка політика керівництва республіки, з іншо­ го — підтримка міжнародної спільноти, в тому числі Рад Безпеки ООН та США, які на офіційному рівні критику­ вали позицію Росії у кримському питанні, кваліфікуючи її як порушення міжнародних норм і угод.

Підсумком російсько-українських відносин перших ро­ ків незалежності, спробою розв'язати існуючі протиріччя стало підписання ЗО травня 1997 р. Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Росією та Україною. Цей документ врегульовує та вирішує низку принципо­ вих питань:

—забезпечує рівноправне й беззастережне визнання один одного як стратегічного партнера із співробітництва

врізних сферах;

—визнає територіальну цілісність України й підтвер­ джує легітимність і непорушність існуючого між Украї­ ною та Російською Федерацією кордону;

—заперечує використання одна проти одної сили, в тому числі економічні та інші методи тиску, стверджує невтручання у внутрішні справи сторін, дотримання прав людини;

—гарантує захист етнічної, культурної, мовної та ре­ лігійної самобутності національних меншин;

—вирішує питання про поділ Чорноморського флоту

істатус Севастополя (флот та інфраструктура були поді­ лені порівну, крім того, Росія викупила непотрібні Укра­ їні кораблі);

—врегульовує проблему взаєморозрахунків щодо зов­ нішнього боргу України перед Російською Федерацією (Україні практично списано зовнішній борг у рахунок оп­ лати за 20-річну оренду військово-морської бази в Севас­ тополі);

—забезпечує нормалізацію українсько-російських тор­ гово-економічних відносин та розв'язання питання гаран­ тованого постачання Україні енергоносіїв.

Договір відкриває нові перспективи в розвитку україн­ сько-російських відносин, створює політико-правові заса­ ди для їхньої гармонізації.

Упроцесі розширення та поглиблення двосторонньо­ го співробітництва важливе значення мав державний візит Президента України Л. Кучми до Росії (лютий—березень 1998 p.), під час якого було підписано Програму довго­ строкового економічного співробітництва до 2007 р. Остан­ нім часом між Україною і Росією налагодився регуляр­ ний політичний діалог на найвищому рівні. Зміст та ха­ рактер цих міждержавних контактів підтверджує, що українсько-російські стосунки вступили в нову фазу сво­ го розвитку, якій притаманні нові підходи сторін до на­ гальних проблем.

Змоменту встановлення дипломатичних відносин між Україною та Росією укладено до 240 міждержавних та між­ урядових документів, що охоплюють всі напрями двосто­ роннього співробітництва. Певні проблеми в українсько-ро­ сійських стосунках все ще залишаються. Ратифікацію Ро­ сією Договору про дружбу, співробітництво та партнерство було здійснено більш як на рік пізніше, ніж в Україні.