Boyko_O_D_Istoriya_Ukrayini

—загострення екологічних проблем, яке призвело до стрімкого зростання техногенного навантаження на при­ роду;

—спрощений підхід до вирішення національного пи­ тання, що накопичувало міжетнічні протиріччя;

—ускладнення демографічної ситуації, що знаходи­ ло свій вияв у процесах депопуляції (зниженні природно­ го приросту), старінні населення, деформованій структурі робочої сили.

Удуховній сфері:

—встановлення ідеологічного диктату в гуманітарній сфері, що деформував духовний розвиток суспільства, обмежував доступ до надбань світової культури;

—блокування розвитку релігії, яке було суттєвим порушенням прав людини;

—посилення процесу русифікації, що гальмувало розвиток мов народів СРСР, пригнічувало національні культури та національну свідомість.

Широкомасштабні суспільно-політичні зміни умож­ ливлювали такі чинники:

—міжнародна розрядка 70-х років, Гельсінський про­ цес надали імпульсу міждержавним контактам, започат­ кували обмін ідеями, що ставили під сумнів засади кому­ ністичного будівництва, чим суттєво підривали ідейну монолітність радянського суспільства;

—прихід до влади в Радянському Союзі нової полі­ тичної команди на чолі з М. Горбачовим, що створило потенційну можливість розпочати реформи «згори»;

—накопичення суспільством певного досвіду реформ (реформи М. Хрущова, О. Косигіна тощо), що озброюва­ ло правлячу еліту навичками масштабного суспільного реформування;

—дисидентський рух, який концентрував та організо­ вував опозиційні сили, зберігав прогресивні суспільні іде­ али, був стрижнем широкої народної опозиції, що в перс­ пективі могла стати гарантом незворотності реформацій­ ного курсу, каталізатором радикальних суспільних змін;

—наростання в країні невдоволення існуючими по­ рядками, моральна готовність частини суспільства до ре­ форм.

18.2. Етапи перебудови та її наслідки для України

Взявши за основу суттєві зміни та зрушення, що відбу­ лися у процесі самоусвідомлення, розстановки та взає­ модії політичних сил у суспільстві, період з квітня 1985 р. по серпень 1991 р. можна поділити на кілька етапів.

І етап (квітень 1985 — січень 1987 р.) — визрівання політичного курсу перебудови. Трансформація радянського суспільства розпочалася як типова революція «згори». У квітні 1985 р. на Пленумі ЦК КПРС було проголошено курс на прискорення соціально-економічного розвитку країни. Провідними його елементами було визначено інтен­ сифікацію економіки, прискорення науково-технічного прогресу, активізацію «людського фактора», перебудову управління та планування, удосконалення структурної та інвестиційної політики, підвищення організованості й дисципліни, поліпшення стилю діяльності, обґрунтовані кадрові зміни (термін «перебудова» вживався тоді лише в контексті поліпшення управління господарським механі­ змом). Перетворення на початковому етапі не були сис­ темними і стосувалися передусім економіки (наведення елементарного порядку, зміцнення трудової та технологі­ чної дисципліни, підвищення відповідальності кадрів тощо).

Перші результати в економіці були досить обнадій­ ливими, що зміцнювало в керівництва утопічні надії на швидке поліпшення життя звичними командними мето­ дами. Але з часом виявилася безплідність такого підхо­ ду, тому реформаційні акценти дедалі більше починали зміщуватися з економічної сфери в політичну. У лютому 1986 p. XXVII з'їзд КПРС прийняв «нову редакцію» про­ грами партії, з якої було усунуто завдання побудови ос­ нов комунізму, проголошено курс на удосконалення со­ ціалізму. Саме тоді М. Горбачов висунув два принципові лозунги: «гласність» і «широка демократія», які суттєво вплинули на подальший розвиток суспільних процесів.

Одним з головних здобутків гласності стала ліквіда­ ція «білих плям» історії завдяки поверненню політично дискримінованих імен, літературно-мистецьких творів, наукових праць; вписуванню в історичний контекст за­ мовчуваних фактів, розкриттю раніше заборонених тем, розширенню джерельної бази історичних досліджень; шир­ шому ознайомленню з працями закордонних дослідників;

розгортанню дискусій навколо вузлових історичних про­ блем, залученню через публіцистику до осмислення су­ спільних процесів широкого загалу; появі плюралізму ду­ мок, ламанні стереотипів, новій інтерпретації відомих фактів та процесів, переоцінці діяльності історичних осіб; осмисленню сучасності через призму історичного досвіду.

Першою ринула до історичної правди художньо-пуб­ ліцистична думка. Вслід за московськими виданнями — «Московскими новостями», «Огоньком», «Новьім миром», «Знаменем», «Октябрем» у цей процес включалася ук­ раїнська преса — «Літературна Україна», «Жовтень», «Україна» та ін. Під пером Ю. Щербака, В. Чемериса, І. Цюпи, М. Жулинського, В. Пахаренка, С. Білоконя, В. Сікори та інших авторів окреслювалися контури рані­ ше викреслених з історії сторінок, виринали із забуття історичні постаті. Так почала приходити в суспільство правда про добу визвольних змагань 1917—1920 pp., трагічні картини колективізації, суперечливий характер суспільного розвитку в 20—30-ті роки, голодомор 1932— 1933 pp., сталінські репресії та ін.

Прогресуюче звільнення слова, переважання емоцій над аргументами спричинили значну політизацію грома­ дян, наростаючу ідеологічну поляризацію суспільства.

Породжений гласністю плюралізм думок дедалі більше вступав у протиріччя з пануючою системою, що диктува­ ло необхідність радикальної політичної реформи — за­ безпечення повновладдя Рад, демократизацію механізму влади, формування багатопартійності тощо.

Початок перебудови надзвичайно суперечливий. З од­ ного боку, це був час втрачених можливостей, адже за сильної влади можна проводити радикальні реформи, проте відсутність узгодженої чіткої концепції реформу­ вання, слабкість реформаційного ядра в партії не дали змоги піти цим шляхом. З іншого боку, навіть тоді пере­ будова мала позитивні наслідки: рішучі зміни в зовнішній політиці, розгортання і зміцнення гласності.

Найхарактерніші риси першого періоду:

1)джерелом реформаторських імпульсів є політичний центр держави;

2)вичікувальна позиція апарату партійно-державних органів;

3)визрівання потреби в політичних узагальненнях та чіткій програмі перебудови;

4)законсервованість, інертність, зорієнтованість на політичний центр суспільної думки.

В Україні перебудовчі процеси загалом збігалися із загальносоюзними. Однак вони мали і свої особливості: уповільнений темп розвитку; порівняно низький рівень активності населення; тривале збереження при владі ста­ рої брежнєвської еліти; відсутність відвертого насилля як засобу вирішення внутрішніх проблем; перетворення Чорнобильської трагедії з екологічного чинника суспіль­ ного життя на потужний політичний.

Переосмислення існуючих суспільних порядків Україні каталізувала катастрофа на Чорнобильській АЕС у квітні 1986 p., яка стала символом граничної кризовості, жор­ стким випробуванням для гласності, суворим попереджен­ ням світовому співтовариству про наслідки можливої ядер­ ної війни. Вона підірвала довіру до радянської системи, пробудила усвідомлення національних інтересів, спричи­ нила підвищення активності та організаційне згуртуван­ ня політичних сил, похитнула авторитет СРСР на міжна­ родній арені. З екологічної трагедії вона перетворилася на потужний політичний чинник суспільного життя.

У другій половині 1986 р. назріла потреба поглиблен­ ня, розширення та радикалізації концепції перебудови.

II етап (січень 1987 — літо 1988 р.) — кристалізація та усвідомлення основних завдань перебудови, форму­ вання та розширення її соціальної бази. Поступово до горбачовського керівництва приходить розуміння того, що економічні реформи не будуть реалізовані без політичних реформ й ослаблення соціального напруження в суспільстві. Тому на січневому (1987) Пленумі ЦК КПРС, який поклав початок новому етапові перебудови, постало питання про консерватизм, гальмування реформ, на перший план було висунуто завдання демократизації суспільного життя. Воно мало на меті пом'якшення режиму, забезпечення під контролем партії доступу народу до важелів влади, посилення їх суспільної активності, розширення соціальної бази перебудови. Першочергови­ ми були відновлення ролі Рад як органів політичної влади; розвиток внутріпартійної демократії; демократизація еко­ номічного управління; забезпечення міцної законності, за­ хист суспільства від зловживань влади; підвищення соц­ іальної активності народу та рівня участі громадян у житті суспільства; перетворення профспілок на захисників інте­ ресів трудящих та ін.

На цьому етапі відбувається активне оновлення кадрів. Один за одним залишають посади перші секретарі Дніпропетровського, Ворошиловградського, Львівського

та інших обкомів. Скидання консервативного баласту було домінуючою тенденцією в кадровій політиці. За цих умов В. Щербицький не тільки зберіг свою посаду, а й активно впливав на загальносоюзне керівництво. Причини цього вбачають у відносно стабільній соціальній обстановці в Україні; існуванні в республіці міцного державного і партійного апарату, спроможного стримувати розвиток радикальних процесів; бажанні Москви не йти на конфлікт і зберегти стабільність в Україні; у здатності В. Щербиць­ кого до політичних маневрів.

На цьому етапі перебудови відбулося два докорінних зрушення:

1)політичний центр сформулював, а згодом і обнароду­ вав стратегічну тріаду перебудови: нове політичне мислен­ ня; радикальна економічна реформа (червневий (1987) Пле­ нум ЦК КПРС); демократизація політичної системи.

2)розпочалося активне формування соціальної бази перебудови. Передусім це виявилося в діяльності й роз­ витку неформальних організацій. В Україні у 1987 р. було створено Український культурологічний клуб (Київ), «То­ вариство Лева» (Львів), «Народний союз сприяння пере­ будові» (Одеса), «Комітет підтримки перебудови» (Ворошиловоград) та ін. Більшість з них рішуче засуджували існуючий режим, критикували безгосподарність, створю­ вали позацензурну пресу, організовували мітинги, збори, демонстрації.

Поступово в надрах неформальних самодіяльних ор­ ганізацій визрівала ідея створення масової громадськополітичної організації республіканського масштабу на зра­ зок народних фронтів у республіках Балтії. Під час черв­ невих та липневих 1988 р. багатотисячних мітингів у Львові ця ідея отримала масову підтримку. Але сформу­ вати тоді Демократичний фронт не вдалося. Цьому зава­ дила жорстка протидія місцевого та республіканського партійного керівництва.

III етап (літо 1988 — травень 1989 р.) — зміщення центру рушійних сил перебудови зверху вниз. На XIX Всесоюзній конференції КПРС (червень—липень 1988 р.) вперше за роки радянської влади було порушено питання про необхідність глибокого реформування політичної сис­ теми. Тоді було офіційно проголошено курс на створення правової держави, парламентаризму, розподілу влади. Рішення конференції дали новий поштовх вільнодумству, сприяли формуванню нових політичних структур, насам­ перед реформованих Рад.

На той час ситуація в країні була досить напруже­ ною. Водночас заявили про себе деякі позитивні тенденції. В економічній сфері — посилення самостійності держав­ них підприємств, розширення приватного сектора, орієн­ тація на переважно економічні методи управління народ­ ним господарством, госпрозрахунок та самофінансування. Але ці заходи були половинчастими, не торкалися засад командно-адміністративної системи; не допускали плюралізму власності, реформування ціноутворення, ма­ теріального постачання тощо. Це спричинило розбалансування економіки, наростання деформацій та диспро­ порцій. Темпи зростання продуктивності праці значно відставали від темпів збільшення заробітної плати. Якщо

в1987 р. на один відсоток зростання продуктивності праці

впромисловості України припадало майже 0,5% прирос­ ту заробітної плати, то 1988 р. — 1,5%, а 1989 р. — 2,2%.

Серйозно дестабілізовувало суспільство й те, що КПРС дедалі більше «не вписувалася» у контекст перебудови, не встигала за перебігом подій. Вже на травневому Пленумі КПУ (1989) йшлося про «слабкість партійної теоретичної думки», схильність діяти «методом спроб і помилок», нездатність партійних кадрів без директив ЦК «вести наступальну організаторську й політичну роботу».

У цей період пожвавилася діяльність неформальних організацій, які виникали у різних містах республіки спершу на основі спільних інтересів та потреб (музика, екологія, культурологія, історія, фізичне удосконалення, колекціонування тощо). Згодом значна частина з них політизувалася. Загалом діяльність тодішніх об'єднань харак­ теризували такі особливості:

1)стихійний процес формування;

2)розбудова структур «знизу» під впливом народної ініціативи;

3)об'єднання громадян на основі спільних інтересів та особистих стосунків;

4)відсутність на початках чіткої регламентації діяль­

ності;

5)обрання лідера на основі визнання його авторитету та компетентності у відповідній сфері діяльності;

6)консолідація на основі демократичних засад;

7)порівняно значний ступінь самостійності та неза­ лежності від державних та політичних структур.

Уже в червні 1989 р. в Україні діяло більш як 47 тис. неформальних об'єднань. Найактивнішими були суспіль­ но-політичні, культурно-історичні та екологічні громадські

формування, які поклали в основу своєї діяльності вирі­ шення важливих суспільних питань: утвердження ідей демократизму, формування національної свідомості, вису­ нення альтернативних лідерів, проектів та програм.

Найпомітнішими серед них були Товариство українсь­ кої мови ім. Т. Шевченка (ТУМ), історико-просвітнє то­ вариство «Меморіал», екологічне громадське об'єднання «Зелений світ», які ідейно сформувались та організацій­ но зросли під час масових дискусій щодо ліквідації «білих плям» історії; відновлення прав української мови, надан­ ня їй державного статусу; екологічної безпеки. Вони змог­ ли оприлюднити нові ідеї та інформацію з болючих про­ блем сучасності, виховати плеяду нових лідерів, відчут­ но опонувати КПРС. Своєю діяльністю ці об'єднання сут­ тєво розширили базу демократичного руху, надали йому національного спрямування. Саме на цьому ґрунті й по­ став феномен Народного руху України.

Зовсім іншими були тактика і стратегія неформаль­ них об'єднань, які зразу чітко визначили своє політичне обличчя. Провідні позиції серед них посідали Українсь­ кий культурологічний клуб, «Товариство Лева», украї­ нознавчий клуб «Спадщина», студентське об'єднання «Громада». Чільне місце серед політичних неформалів належало Українській Гельсінській спілці (відновила свою роботу влітку 1987 р.), яка взяла на себе роль інтелекту­ ального центру та лідера народної опозиції. Оприлюднена «Декларація принципів» у 1988 р. яка засвідчила, що УГС з правозахисної перетворилася на «типово політичну» організацію. Вона першою в республіці заявила про необхідність побудови самостійної української держави. За її активного сприяння в березні 1989 р. у Львові відбулася перша політична демонстрація і перший за ра­ дянських часів політичний страйк. На першотравневу демонстрацію львів'яни уперше в Україні вийшли з си­ ньо-жовтими прапорами.

Влада активно протидіяла політичним неформальним об'єднанням, які тоді ще відчували дефіцит масової підтрим­ ки. За цих обставин необхідна була компромісна формула утворення організованої народної опозиції, яка б поєднала радикалізм політичних неформалів з масовістю культурноісторичних та екологічних неформальних об'єднань. Уособ­ ленням цієї формули став Народний рух України.

IV етап (травень 1989 — лютий 1990 р.) — розме­ жування, консолідація та протистояння політичних сил.

Цей етап починається І з'їздом Рад СРСР (травень—

558 Україна і процес перебудови в СРСР

червень), який стимулював поглиблення процесу перебу­ дови. Саме тоді заявили про себе народні фронти — перші масові незалежні організації (у лютому 1990 р. в СРСР їх налічувалося 140). У середині 1989 р. Народний фронт Естонії налічував 60 тис. осіб, Народний фронт Латвії — 115 т и с , Саюдіс (Литва) — 180 тис. осіб.

Найпотужніше ідея Демократичного фронту була підтримана у Львові, спроби створення такого об'єднан­ ня виявилися і в інших регіонах республіки (Народна спілка сприяння перебудові в Києві, Народний фронт України сприяння перебудові на Вінничині та Хмельнич­ чині та ін.).

Установчий з'їзд Народного Руху України (НРУ) відбувся у вересні 1989 р. Його делегати репрезентували майже 280 тис. громадян України. Кожна з течій — і помірковані (В. Яворівський, І. Драч, Д. Павличко та ін.), і радикали (В. Чорновіл, Л. Лук'яненко, М. Горинь таін.) — пропонувала з'їздові своє розуміння політичних цілей організації. Якщо помірковані виступали за неза­ лежну суверенну Україну в межах реформованої союзної федерації, лібералізацію КПРС, то радикали наполягали на виході України зі складу СРСР, здобутті нею цілкови­ тої незалежності, утвердженні в суспільстві повноцінно­ го політичного плюралізму. Ці дві позиції й окреслили межі дискусії на з'їзді. Поряд з гострою критикою пану­ ючої системи неодноразово звучали міркування про її де­ монтаж, заклики щодо багатопартійної системи, скасу­ вання 6 статті Конституції СРСР, створення з членів КПРС, які належали до Руху, самостійної Комуністичної партії України, а також Української селянської партії. Непоодинокими були наполягання на ліквідації органів КДБ, скасуванні загальної військової повинності. У руслі цих змін в Україні мали бути створені умови для вільно­ го підприємництва, запровадження в обіг власної грошо­ вої одиниці, створення республіканської армії, флоту і служби безпеки. У багатьох виступах йшлося про мож­ ливість і необхідність захоплення влади, але мирним, пар­ ламентським шляхом.

Загалом, то було надто емоційне зібрання, багатьох учасників якого заполонила ейфорія. З його трибуни ви­ голошувалася блискуча політична публіцистика, водно­ час бракувало прагматичного бачення.

НРУ зразу ж заявив себе як інтернаціональна органі­ зація. Його рішення засвідчили підкреслено коректне ставлення до неукраїнського населення.

З'їзд також виявив нерівномірність розвитку націо­ нально-демократичного руху в різних регіонах. На ньому домінували представники Західної України (до 50%), хоч уже тоді звучали застереження, що «доля України вирі­ шиться не в Києві і не у Львові, а на Сході та Півдні». Ще однією проблемою, яку віддзеркалив з'їзд, була вузькість соціальної бази Руху — із 1109 делегатів 984 були представниками інтелігенції, непропорційно мало було селян та робітників.

Існування в НРУ двох течій — поміркованих та радика­ лів — суттєво ускладнювало процес організаційного ста­ новлення, але на цьому етапі суперечності вдавалося долати, оскільки відбувалася консолідація сил проти КПРС.

Розвиток політичного плюралізму сприяв розгортан­ ню в республіці багатопартійності. Першою формально задекларованою політичною партією стала створена в жовтні 1989 р. у м. Львові Українська національна партія (УНП) на чолі з багаторічним політв'язнем Г. Приходьком. Тривалий час вона була напівлегальною, з початку свого існування не визнавала законів «окупаційної вла­ ди» і надалі єдиною серед політичних сил республіки бой­ котувала вибори до Верховної Ради.

Одночасно в Україні виник незалежний масовий робітничий рух, якого живило невдоволення соціальноекономічним становищем в індустріальних районах рес­ публіки. Своєрідним сигналом до нього став виступ шахтарів Кузбасу. В Україні першими застрайкували гірники шахти «Ясинуватська—Глибока» (15 липня 1989 р.) в Макіївці. Потім центр подій перемістився в Донецьк. Страйк підтримали, припинивши роботу, 182 шахти. Робітники вимагали надання економічної самостій­ ності шахтам, підвищення заробітної плати, вирішення в шахтарських містах і селищах соціальних та житловопобутових проблем. Страйкарі Стаханова, Червонограда, Павлограда висували й політичні вимоги, які зводилися до заміни місцевої державної та партійної влади. Страйк завершився ЗО липня 1989 p., після того, як уряд спеці­ альною постановою задовольнив майже всі вимоги страй­ карів. Цей страйк започаткував самостійний робітничий рух в Україні. У серпні 1989 р. на конференції представ­ ників страйкових комітетів шахт, об'єднань і міст Дніпро­ петровської, Донецької, Ворошиловградської та Ростовсь­ кої областей було утворено Регіональну спілку страйко­ вих комітетів Донецького вугільного басейну (РССКД).