Boyko_O_D_Istoriya_Ukrayini

ність в українського народу власної держави відбилася в національній ментальності як трагедія людини, яка є ха­ зяїном землі (в розумінні навичок практичного господа­ рювання, органічного злиття з природою та ін.), але че­ рез дію зовнішніх сил не може бути вільним господарем. Саме з цього коріння проростають примирення з негатив­ ними явищами, терплячість, відсутність здорових амбі­ цій, дистанціювання від особистої відповідальності.

4. Тривала роз'єднаність українських земель. Пере­ бування українських земель у складі Російської, АвстроУгорської імперій, Польщі, Румунії, Чехословаччини та інших держав вплинуло на культуру, традиції, побут укра­ їнців. Саме це є основою такої риси сучасної української ментальності, як відсутність почуття національної єднос­ ті. Наприклад, на ментальність галичан суттєво вплину­ ла західноєвропейська культура, насамперед австро-ні- мецька та польська. Важливим чинником їхнього життя була греко-католицька церква. На думку багатьох спеці­ алістів, для жителів Галичини більш характерні такі ри­ си, як працелюбність, індивідуалізм, вміння господарю­ вати, повага до власності. Крім того, ментальності гали­ чан притаманні певний консерватизм, скерований на увіковічнення в незмінному вигляді основних національноетнічних цінностей, а також активне виявлення націо­ нальних почуттів, патріотизму.

Що ж стосується населення Центральної, Східної та Південної України, то для них, через певні історичні обста­ вини, головною метою було, як правило, не національне, а соціальне визволення. Провідними рисами ментальнос­ ті в цьому регіоні були: колективізм, анархізм, віра в доброго і мудрого правителя, який наведе порядок; по­ рівняно слабшими — національні патріотичні почуття, звичка до копіткої праці.

Отже, слушною є думка про те, що нині є всі підстави говорити не тільки про особливості української ментальнос­ ті загалом, а й про її своєрідність у різних регіонах України.

5. Цілеспрямоване знищення й денаціоналізація укра­ їнської еліти. Конформізм частини її звужували коло ге­ нераторів національних філософських ідей, творців само­ бутньої української культури, політичних лідерів та про­ відників народу. Це, з одного боку, посилювало консерва­ тивність української ментальності як засобу захисту вже набутих національних цінностей від чужих впливів, з іншого — поглиблювало недовіру до власної еліти, яка може запродатися знову.

ле перебування українського народу в жорстких рамках тоталітарного суспільства лишило свій слід в національ­ ному генетичному коді. «Родимі плями» тоталітаризму наявні в психології кожної людини, яка вихована за ра­ дянської доби. Вчені Національного інституту стратегіч­ них досліджень виділяють такі основні риси «радянсь­ кої» ментальності: пасивність особи — відсутність волі до поліпшення життя власними силами, що доповнюється формальною активністю, про людське око, напоказ, го­ ловне — створити враження, що людина працює, а не пра­ цювати на певний результат; комплекс меншовартості — відчуття власної нездатності через некомпетентність та непрофесіоналізм, зворотним боком чого є невмотивована амбіційність та хамство; патерналізм — перекладання на владу вирішення власних проблем; безпорадність — надія на вирішення проблем ззовні, на чиюсь гуманітар­ ну допомогу1.

За сучасних умов ментальність продовжує відіграва­ ти свою не дуже помітну, на перший погляд, але важливу роль. Завдяки особливостям української ментальності (пев­ ному консерватизму, уповільненості, зваженості), незва­ жаючи на кризовий стан, в державі не відбувається соці­ ального вибуху. Водночас саме ці особливості національ­ ного характеру українців є серйозною перешкодою на шля­ ху реформ, оскільки вони не дають змоги надати розвит­ кові країни бажаної динаміки, здійснити прорив на якіс­ но новий рівень суспільного життя.

Реформування суспільства — це завжди складний про­ цес. Світовий досвід вивів своєрідну формулу успіху мо­ дернізації: «Синтез чужих досягнень і власних традицій». На перший погляд, вона надзвичайно проста, проте саме з неї випливають важливі правила, що забезпечують гар­ монію, органічний резонанс «свого і чужого»:

1)новітні ідеї повинен відносно легко і безболісно усві­ домлювати широкий загал;

2)новації повинні органічно продовжувати і розвива­ ти віками усталені національні традиції;

3)черговість і темпи впровадження новацій визнача­ ються мірою їхньої вплетеності в мережу віками вироб­ лених і закорінених у національній свідомості цінностей.

1Див.: Власюк О., Парахонський Б., Пирожков С. Люд­ ський вимір: реалії та перспективи України // Політика і час. — 1995. — № 2. — С. 35.

Отже, ретельне врахування характерних рис та ocof> ливостей національної ментальності — необхідна умови при розробці як стратегічного плану, так і тактичної лінії реформування суспільства. У разі невиконання цієї вимоги надзвичайно реальною стає загроза відчуження народу від процесу соціальних перетворень.

19.11. Формування концепції зовнішньополітичного курсу

Основні засади зовнішньої політики Української дер­ жави були закладені ще Декларацією про державний су­ веренітет України (липень 1990 p.), у якій визначено де­ мократичний і миролюбний зовнішньополітичний курс. Декларовані принципи набули більш реального змісту піс­ ля проголошення незалежності та розпаду СРСР. Почи­ нається якісно новий етап зовнішньополітичної діяльності України. Перед нею на міжнародній арені відкривається потенційна можливість перетворитись із об'єкта геополі­ тики на повноцінного суб'єкта, що самостійно вирішує власну долю.

Відправним моментом у процесі переходу зовнішньо­ політичної діяльності республіки на засади самостійності та рівноправності в міжнародних відносинах стало виз­ нання України державами світового співтовариства. Для обґрунтування власної лінії на міжнародній арені 2 лип­ ня 1993 р. Верховна Рада України схвалила «Основні на­ прями зовнішньої політики України». Цей документ виз­ начив національні інтереси України і завдання її зовніш­ ньої політики, засади, на яких реалізовувалася зовніш­ ньополітична діяльність.

Зовнішня політика України спрямовувалася на утвер­ дження і розвиток її як незалежної демократичної дер­ жави; забезпечення стабільності міжнародного станови­ ща України; збереження територіальної цілісності держави та недоторканості її кордонів; входження національного господарства до світової економічної системи для його пов­ ноцінного економічного розвитку, підвищення добробуту народу; захист прав та інтересів громадян України, її юри­ дичних осіб за кордоном, створення умов для підтриман­ ня контактів із зарубіжними українцями і вихідцями з України; створення іміджу України як надійного і перед­ бачуваного партнера.

У цьому документі вказувалося, що Україна здійснює відкриту зовнішню політику і прагне до співробітництва з усіма зацікавленими партнерами, уникаючи залежнос­ ті від окремих держав чи груп держав. Республіка не висуває жодних територіальних претензій до своїх сусі­ дів, як і не визнає територіальних претензій до себе. Прі­ оритетними сферами зовнішньополітичної діяльності ви­ значено розширення участі в європейському регіонально­ му співробітництві, а також в межах СНД, активна участь у діяльності ООН; дієва співпраця з державами Європей­ ської співдружності та НАТО.

В основу моделі зовнішньої політики 1991—1994 pp. було покладено принцип «балансу інтересів», що зумов­ лено геополітичним становищем України, її залежністю від партнерів по СНД, суперечливими внутрішніми полі­ тичними процесами, уповільненим темпом економічних реформ тощо.

Після президентських виборів 1994 р. розвиток зов­ нішньої політики України пішов шляхом модифікації, розстановки нових акцентів у пріоритетах. Базовими прин­ ципами модифікації було проголошено виваженість, праг­ матизм, раціональність, професіоналізм.

Зміна базових принципів серйозно вплинула на тран­ сформацію моделі зовнішньої політики України в ціло­ му. Наша держава має свої інтереси і на Заході, і на Схо­ ді, її географічне розташування та структура економіки визначили для неї не роль «санітарного кордону», а мос­ ту для взаємного проникнення і збагачення східної і за­ хідної культур. Щоб мати змогу впливати на цей процес, Україна має бути представлена як у європейських струк­ турах, так і в СНД.

Визнання особливого значення відносин України з Ро­ сією в новій зовнішньополітичній моделі не означає дистанціювання від Заходу. Навпаки, лише забезпечення спів­ робітництва із західними країнами, не менш масштабно­ го, ніж з Росією, дасть змогу утвердити самостійність укра­ їнської держави.

Зовнішня політика України стала спробою не тільки максимально прагматично підійти до задоволення потреб та інтересів нашої держави, а й намаганням врахувати специфічні риси менталітету, традиції та зовнішньополі­ тичні орієнтації населення. Протягом століть територія України була поділена між кількома державами, і тому населення Східної й Північної України більше тяжіє до тісних контактів з Росією, а жителі Західної України —

до зв'язків із країнами Центральної і Західної Європи. Реалізувати і гармонійно поєднати ці орієнтації можна, проводячи активну зовнішню політику як у східному, так і в західному напрямах.

Важливим аспектом у процесі фо|>м у і ш н н я концепції зовнішньополітичного курсу стало п р и й н я т т я попої Кон­ ституції України, яка юридично закріпили принципи зов­ нішньополітичної діяльності, спрямовані на . ііі(н , . іпі>ч« , н ня національних інтересів і безпеки нашої дсржнии,

У своїй інавгураційній промові ЗО листопади р. Л. Кучма в черговий раз підтвердив стратегію біиптоішкторної політики нашої держави. Серед магістральних і ш - прямів значилися США, ЄС, та Росія, які, на думку ук раїнського керівництва, не заперечують, а доповнюють один одного: підтримання добрих відносин зі Сходом с надійною запорукою успішного просування України на євроінтеграційному шляху, а її європейський вибір, у свою чергу, служить орієнтиром демократичного розвитку для інших держав СНД, а отже — гарантією стабільності на східних кордонах.

На початку 2001 р. Україна підтримувала диплома­ тичні відносини із 153 країнами світу. На цей час за кор­ доном діяло 55 українських посольств, 8 постійних пред­ ставництв при міжнародних організаціях, 10 генераль­ них консульств.

Протягом 1991—2000 pp. активно відбувалися вироб­ лення та апробація концепції зовнішньополітичного кур­ су незалежної України. На першому етапі (1991—1994) в його основу було покладено принцип «балансу інтересів», але перевага надавалася швидкій інтеграції в європейські структури. З 1994 р. у зовнішньополітичному курсі про­ відними принципами було проголошено виваженість, праг­ матизм, раціональність, професіоналізм. В основу зовніш­ ньополітичної моделі України покладено концепцію «мо­ сту м і ж Заходом і Сходом».

19.12. Альтернативні варіанти геополітичної орієнтації України

Поступове усвідомлення національних інтересів, по­ шуки оптимальної концепції безпеки в умовах боротьби різних політичних сил зумовили багатовекторність укра­ їнської зовнішньої політики в перші роки незалежності. Фахівці називають п'ять імовірних зовнішньополітичних

У цьому документі вказувалося, що Україна здійснює відкриту зовнішню політику і прагне до співробітництва з усіма зацікавленими партнерами, уникаючи залежнос­ ті від окремих держав чи груп держав. Республіка не висуває жодних територіальних претензій до своїх сусі­ дів, як і не визнає територіальних претензій до себе. Прі­ оритетними сферами зовнішньополітичної діяльності ви­ значено розширення участі в європейському регіонально­ му співробітництві, а також в межах СНД, активна участь у діяльності ООН; дієва співпраця з державами Європей­ ської співдружності та НАТО.

В основу моделі зовнішньої політики 1991—1994 pp. було покладено принцип «балансу інтересів», що зумов­ лено геополітичним становищем України, її залежністю від партнерів по СНД, суперечливими внутрішніми полі­ тичними процесами, уповільненим темпом економічних реформ тощо.

Після президентських виборів 1994 р. розвиток зов­ нішньої політики України пішов шляхом модифікації, розстановки нових акцентів у пріоритетах. Базовими прин­ ципами модифікації було проголошено виваженість, праг­ матизм, раціональність, професіоналізм.

Зміна базових принципів серйозно вплинула на тран­ сформацію моделі зовнішньої політики України в ціло­ му. Наша держава має свої інтереси і на Заході, і на Схо­ ді, її географічне розташування та структура економіки визначили для неї не роль «санітарного кордону», а мос­ ту для взаємного проникнення і збагачення східної і за­ хідної культур. Щоб мати змогу впливати на цей процес, Україна має бути представлена як у європейських струк­ турах, так і в СНД.

Визнання особливого значення відносин України з Ро­ сією в новій зовнішньополітичній моделі не означає дистанціювання від Заходу. Навпаки, лише забезпечення спів­ робітництва із західними країнами, не менш масштабно­ го, ніж з Росією, дасть змогу утвердити самостійність укра­ їнської держави.

Зовнішня політика України стала спробою не тільки максимально прагматично підійти до задоволення потреб та інтересів нашої держави, а й намаганням врахувати специфічні риси менталітету, традиції та зовнішньополі­ тичні орієнтації населення. Протягом століть територія України була поділена між кількома державами, і тому населення Східної й Північної України більше тяжіє до тісних контактів з Росією, а жителі Західної України —

до зв'язків із країнами Центральної і Західної Європи. Реалізувати і гармонійно поєднати ці орієнтації можна, проводячи активну зовнішню політику як у східному, так і в західному напрямах.

Важливим аспектом у процесі формування концепції зовнішньополітичного курсу стало прийняття нової Кон­ ституції України, яка юридично закріпила принципи зов­ нішньополітичної діяльності, спрямовані на забезпечен­ ня національних інтересів і безпеки нашої держави.

Усвоїй інавгураційній промові ЗО листопада 1999 р.

Л.Кучма в черговий раз підтвердив стратегію багатовекторної політики нашої держави. Серед магістральних на­ прямів значилися СІЛА, ЄС, та Росія, які, на думку ук­ раїнського керівництва, не заперечують, а доповнюють один одного: підтримання добрих відносин зі Сходом є надійною запорукою успішного просування України на євроінтеграційному шляху, а її європейський вибір, у свою чергу, служить орієнтиром демократичного розвитку для інших держав СНД, а отже — гарантією стабільності на східних кордонах.

На початку 2001 р. Україна підтримувала диплома­ тичні відносини із 153 країнами світу. На цей час за кор­ доном діяло 55 українських посольств, 8 постійних пред­ ставництв при міжнародних організаціях, 10 генераль­ них консульств.

Протягом 1991—2000 pp. активно відбувалися вироб­ лення та апробація концепції зовнішньополітичного кур­ су незалежної України. На першому етапі (1991—1994) в його основу було покладено принцип «балансу інтересів», але перевага надавалася швидкій інтеграції в європейські структури. З 1994 р. у зовнішньополітичному курсі про­ відними принципами було проголошено виваженість, праг­ матизм, раціональність, професіоналізм. В основу зовніш­ ньополітичної моделі України покладено концепцію «мо­ сту між Заходом і Сходом».

19.12. Альтернативні варіанти геополітичної орієнтації України

Поступове усвідомлення національних інтересів, по­ шуки оптимальної концепції безпеки в умовах боротьби різних політичних сил зумовили багатовекторність укра­ їнської зовнішньої політики в перші роки незалежності. Фахівці називають п'ять імовірних зовнішньополітичних

сценаріїв, що могли бути покладені в основу політичного курсу нашої держави в першій половині 90-х років:

1)неприєднання до будь-яких воєнних блоків і полі­ тичних союзів, побудова зовнішньої політики на основі багатьох угод з різними країнами;

2)швидка інтеграція із західними країнами з надією на інвестиції, нові технології, прилучення до західного способу життя;

3)утворення блоку з країнами Балтії та деякими дер­ жавами Центральної Європи (Балто-Чорноморський союз, або Міжмор'я);

4)блокування з країнами Причорноморського басейну;

5)союз із Росією та іншими країнами СНД. Політиками і науковцями на різних етапах держа­

вотворення робилися спроби зондування ґрунту у всіх п'ятьох напрямах. Характерною рисою зовнішньої полі­ тики України в перші роки незалежності було форму­ вання її значною мірою під впливом організацій націо- нал-демократичного спрямування. Саме тому в цей пе­ ріод було прийнято за орієнтир першу модель. її мета — звільнення, а потім дистанціювання від воєнно-політич­ ного впливу Москви. Основи української концепції ней­ тралітету були закладені ще в «Декларації про держав­ ний суверенітет України» від 16 липня 1990 p., у якій зазначалося: «Українська РСР урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у воєнних блоках і дотри­ мується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї». 24 жовтня 1991 р. Верховною Радою України було прийнято рішення лік­ відувати ядерну зброю, дислоковану в республіці. Це по­ яснювалося тим, що ядерна зброя вважалася небезпеч­ ною радянською спадщиною та загрозою національному суверенітетові, оскільки контроль над нею здійснював­ ся із Москви.

Згодом принцип неприєднання, що вже виконав свою функцію, поступово трансформується, втрачаючи вагу в зовнішньополітичному курсі України. Так, у схвалених 2 липня 1993 р. Верховною Радою «Основних напрямах зовнішньої політики України» зазначається: «З огляду на кардинальні зміни, які відбулися після розпаду СРСР і які визначили сучасне геополітичне становище Украї­ ни, проголошений нею свого часу намір стати в майбут­ ньому нейтральною та позаблоковою державою має бути адаптований до нових умов і не може сприйматися за

перешкоду для її повномасштабної участі в загальноєвро­ пейській структурі безпеки».

Необхідність трансформації проголошеного нейтраль­ ного статусу України диктувалася не тільки зміною зов­ нішньополітичної ситуації. Значною мірою вона була зу­ мовлена тим, що послідовну позаблокову позицію може займати лише країна, яка має внутріполітичну стабіль­ ність, міцні традиції державності, органічно вписується у світові економічні відносини, не маючи при цьому мо­ нопольної залежності від жодної іншої держави. Україна цим вимогам не відповідала.

Не виправдала себе і модель швидкої інтеграції із за­ хідними країнами. В «черзі за інтеграцією» попереду України стояли більш близькі до Заходу територіально, економічно та історично країни Центральної Європи.

Певний час у політичних колах активно обговорюва­ лася ідея створення Балто-Чсрноморського союзу, тобто організації, що могла б стати альтернативою об'єднання у межах СНД. Однак, як зазначає більшість експертів, така модель нежиттєздатна, оскільки вона, не задоволь­ няючи національних інтересів України у сировині, енер­ гоносіях, ринку збуту, перетворює країну на ланку «са­ нітарного кордону» між Росією та Західною Європою.

Після того, як у червні 1992 р. 11 країн Причорно­ морського басейну підписали «Босфорську заяву», а в лип­ ні 1993 р. у Бухаресті відбулася перша, а у листопаді— грудні в Києві — друга сесії Парламентської Асамблеї Чорноморського економічного співробітництва (ПАЧЕС), все чіткіше в українській зовнішній політиці став вияв­ ляти себе південний вектор. На думку прибічників бло­ кування з країнами Причорноморського басейну, реалі­ зація цієї моделі дала б можливість забезпечити вільний вихід із замкнутого континентального Чорного моря в більш відкрите Середземне через Босфор і Дарданелли; певною мірою вирішити енергетичні проблеми, адже в перспективі більшість шляхів енергоносіїв з Каспію, Се­ редньої Азії, а можливо, і Близького Сходу пролягатимуть через Туреччину.

Однак це утворення не всі вважають життєздатним і перспективним, адже між його членами існують серйозні протиріччя. П'ята модель — союз з Росією та іншими кра­ їнами СНД — у перші роки незалежності, особливо в 1991— 1993 pp., мала дуже незначні шанси на практичну реалі­ зацію. Крах СРСР відкрив для України світ і світу відкрив Україну. Поява перспективи інтеграції із західними краї-

нами зумовила розгляд СНД з моменту його утворення українським керівництвом лише як механізму «цивілізо­ ваного розлучення», як тимчасової міждержавної структу­ ри без будь-яких керівних можливостей.

Отже, протягом 1991 —1994 pp. українська диплома­ тія зондувала ґрунт, тією чи іншою мірою випробовувала на життєздатність різні моделі геополітичної орієнтації. За всієї невизначеності, характерної для цього періоду, цілком очевидно, що основною в зовнішній політиці Укра­ їни стала вісь «Схід—Захід», по лінії якої простежується домінування двох тенденцій: поліваріантний пошук фор­ ми інтеграції із західними країнами і послідовне дистанціювання від Росії та СНД.

19.13. Західний напрям зовнішньої політики

Вихід незалежної України на міжнародну арену від­ бувся в дуже складних умовах. Розпад СРСР, поява на його руїнах низки самостійних держав на тривалий час вивели світ з рівноваги, адже зникло протистояння сис­ тем. З початку 90-х років у світі склалася нова геополітична ситуація, характерними рисами якої політологи та історики вважають:

1)тотальну невизначеність, відхід від стандартності, прогнозованості процесів світового розвитку;

2)значне розширення кола ідей, концепцій і підходів для створення оптимальної моделі світового устрою, яка

ббазувалася на новій динамічній рівновазі;

3)активну інтеграцію групи високорозвинутих країн Заходу, що фактично концентрує основні полюси сили;

4)появу на зміну загрозі світового конфлікту хвилі локальних зіткнень та зон напруженості;

5)енергійні різновекторні пошуки країнами, що ви­ никли на руїнах СРСР, свого місця в структурі світової спільноти.

Зазначені чинники спричинили складність, багатоаспектність, суперечливість процесу трансформації світо­ вої системи міжнародних відносин. Вони, безумовно, сут­ тєво впливали і на коливання зовнішньополітичної лінії України, зумовлюючи часом її непослідовність.

Воснову офіційної концепції зовнішньої політики ук­ раїнської держави в перші роки незалежності було по-