Boyko_O_D_Istoriya_Ukrayini

ню руху... Справжнім засобом залякування тут може бу­ ти тільки смертна кара».

Навесні 1942 р. Сталін остаточно переконався у ваго­ мому політичному значенні боротьби в німецькому тилу. ЗО травня при Ставці Верховного Головнокомандування було створено Центральний штаб партизанського руху. Через місяць формується Український штаб партизансь­ кого руху (УШПР) на чолі з Т. Строкачем.

Спираючись на підтримку місцевого населення, знан­ ня місцевості, координацію дій і матеріальну підтримку з Великої землі, партизанський рух набирає сили, сіючи серед німецьких солдатів постійне відчуття небезпеки на­ віть у власному тилу, вселяючи в народ, що перебував під окупацією, віру в перемогу над ворогом. Наприкінці 1942 р. німецький тил вже розхитували великі, добре озброєні й керовані з центру рейдові з'єднання під ко­ мандуванням О. Федорова, С. Ковпак^, О. Сабурова, М. Наумова. Особливу активність партизанський рух виявив у вирішальному 1943 p.: цього року партизани в окупацій­ ній зоні підірвали 3688 ешелонів, 1469 залізничних мос­ тів. «Рейкова війна» стає однією з основних форм парти­ занської активності, оскільки вона давала змогу наноси­ ти потужні руйнівні удари малими силами. Так, вибухо­ ві пристрої, надіслані лише одним літаком з Великої зем­ лі, за підрахунками технічного відділу УШПР, давали змогу партизанам пустити під укіс щонайменше 4 фа­ шистські ешелони і вивести з ладу майже 200 м заліз­ ничного полотна. Рух припинявся на 2—4 доби. Тобто втрати часто наносились більші, ніж бомбардувальною авіацією.

Всього протягом війни партизанські формування Укра­ їни провели 19 рейдів загальною довжиною 52 тис. км. У період 1941—1945 pp. у партизанських загонах і з'єднан­ нях налічувалося майже 180 тис. осіб, 30% з них загинули.

Отже, радянський партизанський рух в окупованих районах України у своєму розвитку пройшов кілька ета­ пів, від зародження до широкого розгортання та актив­ ного протистояння фашистам. Стримуючими чинниками його розвитку (особливо в початковий період) стали: нас­ тупальна воєнна доктрина, що почала домінувати напри­ кінці 30-х років і призвела до згортання підготовки кад­ рів та вироблення засобів для ведення «малої війни», лік­ відації документації та партизанських схованок і баз; де­ фіцит підготовлених партизанських кадрів; відсутність координаційного центру, погане постачання загонів збро-

єю, боєприпасами, медикаментами; жорстоке придушен­ ня окупаційними властями будь-яких виявів опозиції фа­ шистському режиму. Створення Центрального партизан­ ського штабу, координація дій, матеріальна підтримка з Великої землі, застосування партизанами ефективних ме­ тодів боротьби («рейкова війна») і значна підтримка міс­ цевого населення дали змогу партизанському руху перейти на якісно вищий щабель і перетворитися на важливий фактор війни, на справжній другий фронт.

14.8. Збройна боротьба формувань ОУН—УПА в 1941—1944 pp.

Складовою руху опору в тилу фашистів після невда­ лої спроби ЗО червня 1941 р. проголосити у Львові від­ новлення самостійної Української держави стали дії певної частини Організації українських націоналістів (ОУН) та Української повстанської армії (УПА).

Напередодні вторгнення німецьких військ у СРСР на­ ціоналістичний рух вже був суттєво розколотий. Власне внутрішній конфлікт в ОУН існував протягом тривалого часу, але міжфракційна боротьба особливо загострилася після вбивства у травні 1938 р. лідера організації Є. Коно­ вал ьця. Саме цього періоду почали виявлятися розходжен­ ня між ветеранами — членами Проводу Українських На­ ціоналістів (ПУН) (Мельник, Барановський, Сушко, Сціборський та ін.), що здебільшого перебували в еміграції, і молоддю — радикальними бойовиками, які очолювали під­ пільну боротьбу в західноукраїнських землях (Бандера, Стецько, Шухевич та ін.). В основі конфлікту лежала бо­ ротьба за владу і вплив у організації, його загостренню сприяли вікова різниця, натягнуті особисті стосунки, сут­ тєві розходження в питаннях тактики боротьби.

Молоді радикали вимагали від лідерів ПУН перегля­ нути політику ОУН стосовно орієнтації лише на одну дер­ жаву (зокрема, Німеччину), налагодити контакти з за­ хідними країнами, зосередити всі зусилля на боротьбі влас­ не в Україні, розгортати революційну діяльність, незва­ жаючи на втрати від репресій радянської влади. Члени ж проводу ОУН, люди старшого віку, схилялися в основно­ му до поміркованіших дій. Крім цього, розгортання та

поглиблення конфлікту зумовило те, що під час німець­ ко-польської війни бандерівці нібито захопили докумен­ ти польської розвідки і встановили причетність членів проводу ОУН Сеника, Сціборського і Барановського до співпраці з польською розвідкою.

У серпні 1939 р. у Римі відбувся Другий Великий збір ОУН, на якому домінували прибічники А. Мельника, яко­ го і було затверджено лідером організації. Відповіддю мо­ лодих радикалів на непоступливість ветеранів стало скли­ кання в лютому 1940 р. у Кракові власної конференції, яка не тільки не визнала рішень римського збору, а й сформувала Революційний провід ОУН на чолі з С. Бандерою. ,

Бандера Степан (1909—1959) — політичний діяч, ідеолог україн­ ського національного руху. Народився в Галичині в родині свяще­ ника. З 1927 р. член Українсько)' військової організації (УВО). З

1929 р. зі створенням ОУН став її членом, а згодом одним із ке­ рівників. У1934 р. був засуджений польським судом на смертну кару, замінену на довічне ув'язнення. У1939 р. з початком війни був визволений. У лютому 1940 р. Бандера зі своїми однодумця­ ми створює Революційний Провід ОУН, а в 1941 р. на II Великому зборі Проводу стає його головою. У 1947 р. обраний головою Про­ воду ОУН, керував боротьбою українського національного ПІДПІЛ­ ЛЯ проти радянської влади. У своїх статтях обстоював ідеї христи­ янського революційно-визвольного націоналізму, незалежності України. 15 жовтня 1959 р. вбитий у Мюнхені агентом радянських спецслужб Б. Сташинським.

З цього моменту починається одночасне існування двох українських націоналістичних організацій: ОУН-Р, або ОУН-Б — революційна, або бандерівська, та ОУН-М — мельниківська.

Залишаючись вірними інтегральному націоналізму, обидві організації ставили перед собою одну мету — неза­ лежність України, проте погляди на шляхи її досягнення суттєво відрізнялися. Якщо мельниківці розраховували на значну допомогу Німеччини у вирішенні українського питання, то прихильники Бандери вважали, що україн­ ська держава може бути встановлена лише внаслідок на­ ціональної революції, у ході якої розраховувати можна лише «на власні сили українського народу, відкинувши загалом орієнтацію на чужі сили». У цей час бандерівці не заперечували навіть боротьби з Німеччиною. Проте з наближенням нападу Гітлера на СРСР обидві течії ОУН зробили ставку на Німеччину. Така еволюція позиції по­ яснюється, очевидно, не кардинальною зміною поглядів,

а просто намаганням максимально використати всі чинники, які, на думку бандерівського проводу, могли сприяти становленню української державності. За допо­ могою німецького військового командування ОУН-Б сфор­ мувала «Легіон українських націоналістів», який скла­ дався з двох підрозділів — «Нахтігаль» і «Роланд». Чи­ сельність легіону була незначною — майже 600 солдатів. Німці планували використати ці українські частини для охорони і каральних акцій на окупованій території. Бандера ж вбачав у них ядро майбутньої національної армії та засіб поширення впливу ОУН-Б. Ситуацію, що склала­ ся в стосунках між ОУН і керівництвом третього рейху, влучно характеризує відомий історик О. Субтельний: «кожна сторона прагнула використати іншу у своїх влас­ них, часто протилежних цілях».

З початком бойових дій Німеччини проти СРСР ОУН-Б перейшла до рішучих акцій. ЗО червня 1941 р. у щойно захопленому німцями Львові, спираючись на «Нахтігаль» та збройні групи бойовиків, бандерівці провели в будин­ ку «Просвіти» Українські національні збори, які ухвали­ ли Акт про відновлення Української Держави. Було обрано Українське державне правління на чолі із соратником Бандери — Я. Стецьком.

Сгецько Ярослав (1912—1986) — діяч українського національ­ новизвольного руху. Народився в м. Тернополі. Навчався в Кра­ ківському і Львівському університетах. 31932 р. — активний член ОУН, кілька разів ув'язнений польською владою. Брав участь у під­ готовці II Великого Збору ОУН (1939), один із керівників опози­ ційної фракції «Революційна ОУН», організатор Акта 30 червня 1941 р. у Львові, голова утвореного внаслідок цього Українського державного управління. За відмову анулювати згаданий акт кину­ тий до фашистського концтабору. Звільнився восени 1944 р. Від 1945 р. — член Бюро Проводу ОУН, від 1946 р. — голова Анти­ більшовицького блоку народів. Був одним із засновників і співкерівником Світової антикомуністичної ліги та Європейської Ради свободи. В 1968 р. обраний членом Проводу ОУН. Автор книги

•«ЗО червня 1941» (1967). Помер у Мюнхені.

Йдучи на такий ризикований крок, керівництво ОУН-Б, очевидно, розраховувало, по-перше, на те, що нім­ ці на початку вторгнення не стануть конфронтувати з укра­ їнцями, які до того ж проголосили себе союзниками рей­ ху. По-друге, вже був досвід самочинного проголошення 23 червня 1941 р. «фронтом литовських активістів» без погодження з німцями відновлення Литовської держави. І нарешті, по-третє, в гітлерівської верхівки не було єднос-

ті у поглядах на майбутнє українських земель: якщо Борман виступав проти підтримки українського національ­ но-визвольного руху, то Ррзенберг обережно висловлю­ вався за необхідність обмеженої української державнос­ ті. Гітлер до певного часу відкрито своєї позиції не виго-1 лошував. Ця невизначеність, з одного боку, породжувала в оунівців ілюзії про можливість співпраці з гітлерівця­ ми, з іншого — створювала певний простір для маневру, для активних державотворчих дій. Проте Бандера та йо­ го соратники помилилися в оцінці ситуації.

Реакція Берліна на відновлення української держав­ ності була швидкою і різкою. Вустами заступника держсекретаря Кундта лідерам ОУН-Б було заявлено: «Фюрер — єдиний, хто керує боротьбою... Ми не союзники, ми завойовники російсько-радянських територій». Нев­ довзі С. Бандеру, Я. Стецька та інших лідерів ОУН-Б бу­ ло заарештовано і відправлено до Берліна. Крім цього, гітлерівцями було заарештовано 300 членів ОУН, із яких незабаром 15 було розстріляно. Після відмови відклика­ ти Акт про відновлення Української держави, С. Бандера півтора року провів у берлінській в'язниці, а потім аж до вересня 1944 р. перебував у концтаборах Заксенгаузен та Оранієнбург.

ОУН-М рішуче відмежувався від львівської акції бан­ дерівців. Вже 6 липня 1941 р. А. Мельник надіслав Гітлеру листа, в якому питання незалежності України не піднімалося, а підкреслювалася вірнопіддана позиція ОУН-М: «Ми, старі борці за свободу 1918—1921 pp., про­ симо честі для нас і нашої молоді взяти участь у хресто­ вому поході проти більшовицького варварства... Ми хоті­ ли б мати змогу разом з легіонами Європи йти пліч-о- пліч з нашим визволителем, німецьким вермахтом, і ма­ ти змогу створити з цією метою українське збройне фор­ мування». І хоча німці погодилися створити дивізію СС, що складалася з українців Галичини, лише після Сталінградської битви лояльність мельниківців була помічена третім рейхом і вони отримали певну свободу дій. Кон­ центруючи свої сили у великих містах, особливо в Києві, ОУН-М організовувала місцеве самоврядування, допоміж­ ну поліцію, громадські організації, (б жовтня 1941 р. бу­ ло утворено Українську Національну Раду на чолі з М. Величковським як представницький орган українського на­ роду для підготовки формування національного уряду. Проте всі ці спроби українських націоналістів, спрямова­ ні на поступове відновлення української держави супере-

чили планам гітлерівців. Тому вже у вересні 1941 р. прой­ шла хвиля арештів бандерівців, а в грудні розпочалися репресії проти мельниківців. ОУН пішла в підпілля.

Отже, і ОУН-Б і ОУН-М ставили за мету незалежність України, однак шляхи її досягнення суттєво відрізняли­ ся. Радикально настроєні бандерівці були прихильника­ ми рішучих дій, опори на власні сили, незначної допо­ міжної ролі зовнішніх факторів у процесі становлення української державності. Помірковані мельниківці роби­ ли ставку на поступове, «повзуче» встановлення власно­ го контролю на українських землях та відновлення на­ ціональної держави. Мельниківці в основному розрахо­ вували на значну допомогу з боку Німеччини. Ця орієн­ тація призвела до того, що громадянські структури, ство­ рені ОУН-М, поступово перетворилися на додаток окупа­ ційного апарату. Не бажаючи утвердження в Україні будьякої моделі державності, третій рейх незабаром перейшов до репресій проти обох відгалужень ОУН.

Історія формування Української повстанської армії (УПА) досить складна, неоднозначна і ще й досі містить чимало «білих плям». Ще в серпні 1941 р. Тарас БульбаБоровець оголосив себе головним отаманом України, ідей­ ним спадкоємцем та продовжувачем справи С. Петлюри й організував нерегулярне формування української міліції.

Боровець Тарас (псевдонім Бульба; 1908—1981) —діяч україн­ ського повстанського руху часів Другої світової війни. В'язень фа­ шистського концтабору Заксенгаузен. В еміграції організував Українську Національну Гвардію, видавав часопис «Меч і Воля» (1951—1953). Автор спогадів «Армія без держави, слава і траге­ дія українського повстанського руху».

Формування називалося «Поліська Січ» і діяло на те­ риторії Полісся та Волині. Спочатку січовики, які налі­ чували 2—3 тис. війська, боролися із рештками Червоної армії. Коли ж німці спробували наприкінці 1941 р. роз­ пустити це формування, вони перейшли до партизансь­ кої боротьби. Незабаром «Поліську Січ» було переймено­ вано на Українську повстанську армію (УПА), яка вела бойові дії як проти радянських партизан, так і проти фа­ шистів. Назва УПА у цей час відображала не стільки ре­ альний стан справ, скільки мету, яку ставив перед собою Т. Бульба-Боровець. Він вважав, що «революційна армія...

повинна еволюціонувати... від партизанки до регулярної армії, підпорядкованій певній державній концепції».

Після невдалої спроби ЗО червня 1941 р. проголосити відновлення самостійної Української держави та хвилі

репресій ОУН пішла в підпілля. «Українські націоналіс­ ти, — підкреслював свого часу С. Бандера, — насамперед захищають інтереси свого власного народу. Навіть якщо при вступі в Україну німецькі війська сприйматимуться як визволителі, таке ставлення може швидко змінитися, якщо Німеччина увійде без наміру відновлення Україн­ ської держави й без відповідних гасел. Усяке насильство викличе опір».

Становлення оунівського партизанського руху поча­ лося в середині 1942 р. Після хвилі масового дизертирства з лав української поліції навесні 1943 р. військові фор­ мування значно зросли і спочатку називалися Українсь­ ка визвольна армія (УВА), а невдовзі взяли популярну вже на той час назву — Українська повстанська армія. Очолив її Роман Шухевич (Тарас Чупринка).

Шухевич Роман (псевдоніми — Тарас Чупринка, Тур; 1907— 1950) — військовий діяч, член УВО—ОУН з 1925. В'язень польсь­ ких тюрем і концтабору (1934—193 7). Після політичних змін у Че- хо-Словаччині в 1938 р. нелегально перейшов на Карпатську Укра­ їну та СПІВДІЯВ при творенні «Карпатської СІЧІ». Після розколу ОУН приєднався до бандерівської фракції, увійшов до проводу ОУН-Б.

У1941 р. фактично командував батальйоном «Нахтігаль», потім служив у 201-му батальйоні в Білоруси. Взяв активну участь у ПІД­ ГОТОВЦІ III Надзвичайного Збору ОУН. На Зборі обраний головою тричленного Бюро Проводу ОУН, восени 1943 р. став Головним командиром УПА. В липні 1944 р. обраний головою Генерального Секретаріату й головним секретарем військових справ УГВР. Піс­ ля вступу в західні області України Червоної армії ще кілька років керував партизанською боротьбою УПА проти радянського режи­ му. Загинув у бою ПІДІ Львовом.

Усередині 1943 р. УПА С. Бандери насильно залучила до свого складу майже всі загони Т. Бульби-Боровця та частини ОУН А. Мельника. Рештки їх утворили незалеж­ не партизанське з'єднання під назвою Українська Народ­ на Революційна Армія (УНРА) і продовжували бойові дії проти червоних партизанів та німців аж до кінця 1943 р. (на той час Т. Бульба-Боровець був заарештований німця­ ми і кинутий до концентраційного табору Заксенгаузен).

За зонами дії УПА поділялася на три групи: УПАПівніч (Волинь і Полісся); УПА-Захід (Галичина, Закерзоння, Буковина, Закарпаття); УПА-Південь (Поділля). Четверте формування, УПА-Схід, не вдалося утворити. Згідно з німецькими даними, які підтверджуються укра­ їнськими еміграційними джерелами, чисельність УПА в момент найбільшого піднесення боротьби (кінець 1944 —

478 Україна в роки Другої світової війни

початок 1945 р.) досягла 100 тис. осіб. (Деякі сучасні історики вважають, що кількість членів УПА становила 30—40 тис. осіб). Основними об'єктами партизанських дій УПА були німці та їхні союзники; формування Армії Крайової та польське населення; радянські партизанські загони, а згодом і підрозділи Червоної армії.

Уже в грудні 1941 р. Головний провід ОУН прийняв постанову, в якій чітко визначалася стратегічна мета та тактична лінія організації: «Готуватися до довгої, затяж­ ної та упертої боротьби з німецькими окупантами і дот­ римуватися тактики накопичення сил». На етапі станов­ лення основними завданнями повстанських загонів були протидія вивозу робочої сили і продовольства з українсь­ ких земель до Німеччини та протистояння окупаційним властям. У лютому 1943 р. третя конференція ОУН-Б прийняла рішення про перехід до збройної боротьби. Пер­ ший бій з німцями відбувся 7 лютого цього року, коли перша сотня УПА під керівництвом І. Перегійняка здій­ снила напад на містечко Володимирець Волинської облас­ ті. У березні 1943 р. повстанці розгромили табори для військовополонених у Луцьку та Ковелі, а в травні неда­ леко від спаленого окупантами села Кортеліси, що розта­ шовувалося на шляху Ковель—Рівне, було вбито шефа спецвідділів СА генерала В. Лютце. Таке посилення актив­ ності УПА викликало занепокоєння в німецького коман­ дування. Від травня до листопада 1943 р. тільки на Во­ лині окупанти проводять п'ять великих каральних опе­ рацій проти повстанців. Наймасштабніша з них тривала з червня до вересня. До цієї акції було залучено понад 10 тис. солдатів, літаки, танки, панцерні поїзди. Тільки в момент найбільшого загострення протистояння (ли­ пень—вересень) відбулося 74 бої, не враховуючи дрібних зіткнень. Втративши майже три тисячі солдатів і офіце­ рів, фашисти так і не зуміли ліквідувати УПА.

Активізація дій УПА у західних регіонах України вик­ ликала занепокоєння не лише в німецького, а й у радян­ ського командування, оскільки повстанці ставали «тре­ тьою силою», що намагалася втримати під своїм контро­ лем значні території. Численні криваві сутички з радян­ ськими партизанами свідчили, що УПА хотіла охопити якомога більше українських земель і ні з фашистами, ні з більшовиками владу ділити не збиралася. Щоб не ви­ пустити ситуацію в західноукраїнських землях з-під кон­ тролю, у серпні 1943 р. за наказом радянського команду­ вання з Білорусії в район Ковеля та Любомля було пере-

кинуто 2 тис. радянських партизанів, але, втративши в протистоянні з повстанцями понад півтори тисячі осіб, ці формування були змушені відійти. Про намагання УПА утвердитися як «третя сила» свідчить статистика: лише в жовтні—листопаді 1943 р. вона провела 47 боїв проти німців і 54 бої проти радянських партизанів.

Повстанці були змушені в роки війни воювати ще й на третьому фронті — проти поляків. Початком конфлікту стали масові вбивства українців Холмщини та Підляпішя, здійснені польською Армією Крайовою (АК) 1941 р. Неза­ баром ці терористичні акції були поширені й у Галичині та на Волині. Бажаючи «прорубати польський коридор» від Перемишля до Львова, керована з Лондона Армія Крайова, розпочинає винищувальну акцію «Буря». Основ­ ною її метою було взяти під контроль землі, втрачені 1939 p., до приходу радянських військ. Тільки на Холмщині 1943—1944 pp. польські формування знищили май­ же 5 тис. українців. Спроби керівництва УПА досягти по­ розуміння і звертання митрополита А. Шептицького успі­ ху не мали. На Волині, в Галичині та Закерзонні розпоча­ лася різанина, жертвою якої стали не лише солдати, а й десятки тисяч мирних жителів, як українців так і поля­ ків. Кривава українсько-польська боротьба, то спалахую­ чи, то затухаючи, тривала аж до 1947 р.

Центральна ідея, яку обстоювала УПА, сформульова­ на в одній з листівок: «Ми боремося за Українську дер­ жаву, а не за чужий імперіалізм. Ми мусимо берегти на­ ші сили, бо ми впевнені, що війна у своїй кінцевій фазі надасть нам державу». Зростання лав УПА, поповнення загонів людьми різних національностей та політичних пог­ лядів зумовлювали необхідність суттєвого перегляду іде­ ології та політики ОУН-Б. Тому в серпні 1943 р. був скли­ каний III Надзвичайний великий збір ОУН-Б. Він не тіль­ ки проголосив курс на боротьбу проти «московсько-біль­ шовицького та німецького ярма, за побудову Української самостійної соборної держави», а й виробив соціальноекономічну та політичну платформи організації. В осно­ ву програмних положень щодо соціально-економічної сфе­ ри було покладено принципи багатоукладності економі­ ки, соціальної справедливості, державного захисту най­ менш забезпечених верств населення. Суттєвим зрушен­ ням у політичній сфері стала відмова ОУН від одноосіб­ ного домінування, визнання права на існування інших політичних течій і партій. Загальній демократизації на­ ціонального руху мали сприяти продекларовані свобода

друку, слова, думки, віри, світогляду, рівність всіх гро­ мадян України, незалежно від національної належності, право національних меншин розвивати свою мову і куль­ туру.

Під час війни, намагаючись максимально зібрати і сконцентрувати реальні українські сили, ОУН-Б продов­ жує еволюціонувати в демократичному напрямі. Саме з ініціативи ОУН-Б неподалік від Самбора в Галичині 11 липня 1944 р. було скликано збори, у яких взяли участь 20 представників різних довоєнних партій Західної Укра­ їни (крім ОУН-М) та східних українців. Тут і було ство­ рено Українську Головну Визвольну Раду (УГВР), яку одні історики називають «тимчасовим українським парламен­ том», інші — «координаційним воєнно-політичним цент­ ром». Характерно, що платформа УГВР не лише повніс­ тю увібрала програму НІ Збору ОУН-Б, а й пішла шля­ хом посилення демократичних засад. Зокрема, в ній під­ креслювалося, що нереволюційні методи боротьби також доцільні і допустимі, наголошувалося, що демократія є устроєвим принципом представництва.

З наближенням лінії фронту до підконтрольних УПА районів її керівництво спочатку вирішило зайняти пози­ цію невтручання в протистояння між вермахтом та Чер­ воною армією. У цей час ставка робилася на збереження і зміцнення своїх сил, вичікування слушного моменту для вирішального удару. З огляду на це, очевидно, і слід сприймати укладення угоди про ненапад у липні 1944 р. між невеликою частиною УПА, що перебувала в горах на німецькому боці фронту, і вермахтом. Проте це були не союзницькі відносини, а вимушені кроки обох сторін. Ні­ меччина вже не мала ілюзій щодо українського руху, про що вказано в одній з інструкцій головного штабу вермах­ ту: «З огляду на... ненадійність, не може бути й мови про якісь спільні дії з УПА з подальшою метою. УПА... від­ мовляється воювати на боці німецького вермахту». І хо­ ча на цьому етапі боротьба повстанців проти фашистсь­ ких окупантів мала затухаючий характер, вона все ж три­ вала майже до останніх днів німецької окупації. 1 верес­ ня 1944 р. у районі Коломиї відбулася остання сутичка повстанців з гітлерівцями.

Після зайняття радянськими військами Лівобережжя і Донбасу основний удар УПА спрямовує проти радянсь­ ких партизан і підрозділів Червоної армії, і / Отже, у роки Другої світової війни основною страте­

гічною метою формувань ОУН—УПА було відновлення