Boyko_O_D_Istoriya_Ukrayini

чалася впливом чинників тривалої дії. У радянську добу загальносоюзні міністерства і відомства розпоряджалися 95% усієї власності, розташованої в Україні. Тотальне одержавлення економіки призвело до того, що 75—80% продукції української промисловості вироблялося підпри- ємствами-монополістами. Безпосереднім наслідком тако­ го становища стала надзвичайно низька конкурентоспро­ можність промисловості СРСР на світових ринках.

Серйозними успадкованими з радянських часів вада­ ми української економіки були панування командних форм і методів управління, надмірна централізація та екстенсивний шлях розвитку господарства. Незалежна Україна змушена була успадкувати й структурну та те­ риторіальну диспропорційність економіки. Так, частка групи «А» (галузей, в яких вироблялися засоби вироб­ ництва) становила 70% , а групи «Б» (галузі, що виробля­ ють предмети споживання) — 30%, тоді як у США про­ мислова продукція групи «Б» становить майже 70%. Це означало орієнтацію української економіки не на люди­ ну, а на виробництво заради виробництва.

Істотні диспропорції існували й у територіальному роз­ міщенні виробничих сил. Так, рівень економічного роз­ витку центру і заходу України був майже вдвічі ниж­ чим, ніж Подніпров'я і Донбасу. Успадкована структура республіканської економіки базувалася на принципі не­ завершеності. Майже 80% усього виробництва в Україні не мало закінченого технологічного циклу, а значить, за­ лежало від імпорту комплектуючих виробів і сировини. Саме тому ще у листопаді 1991 р. українські підприємст­ ва мали постійні господарські зв'язки з 33 тис. підпри­ ємств інших республік. У цей період лише зв'язки з Росі­ єю забезпечували 67,3% виробництва кінцевого продукту промисловістю України.

Українська економіка була надто мілітаризована. Свого часу на воєнні цілі витрачалося майже 35% союзного бюд­ жету. Вагома частка цих коштів вкладалася в промисло­ вість України. Тому в республіці після розпаду СРСР зали­ шилося майже 30% союзного воєнно-промислового комп­ лексу (ВПК), до 80% підприємств машинобудівних галузей були втягнуті у виробництво зброї. Зосередження в Україні значного потенціалу ВПК Радянського Союзу мало супе­ речливі наслідки. З одного боку, це зміцнювало економіч­ ний потенціал республіки якісним обладнанням, новітніми технологіями, кваліфікованими кадрами, з іншого — сут­ тєво ускладнювало вирішення проблеми конверсії.

Перетворення України ще з 20-х років на одну з основ­ них промислових баз СРСР призвело до значного погір­ шення екологічної ситуації в республіці. Непродумана концентрація металургійних, хімічних, енергетичних під­ приємств майже в усіх середніх та великих містах, шкід­ ливі викиди в атмосферу, забруднення підземних та наземних вод, Чорнобильська аварія, невиправдана еко­ номія витрат на охорону природи поставили Україну в сфері екології на межу катастрофи.

Можливості України в економіці значною мірою виз­ начались і дією соціально-психологічних чинників. У ра­ дянські часи поряд з культом дисципліни та відповідаль­ ності, що став необхідною умовою функціонування ко­ мандної системи, було сформовано психологічний клімат колективної пасивності, утриманства, абсолютного пріо­ ритету державних інтересів щодо особистих.

Таке становище в народному господарстві зумовило слабші стартові можливості України порівняно з багать­ ма іншими республіками. Це засвідчує офіційна статис­ тика за 1990 р. У цей час за розмірами валового націо­ нального продукту на душу населення наша республіка займала 7 місце, а за розмірами національного багатства на душу населення — 6 місце серед республік колишньо­ го СРСР. За продуктивністю праці в промисловості Укра­ їна була на 9 місці, а у сільському господарстві ділила з Росією 5—6 місця.

Деформована структура господарського комплексу, що дісталася в спадок від колишнього СРСР у поєднанні з недосконалою організацією державної влади в Україні, незавершеністю розподілу функцій між законодавчою, ви­ конавчою і судовою гілками суттєво ускладнила держа­ вотворчий процес на початковому етапі. Республіка цьо­ го періоду, за влучним висловом фахівців, була, з одного боку, Гуллівером з потужними м'язами — значним про­ мисловим потенціалом, що працював колись на весь СРСР, з іншого — Хлопчиком-мізинчиком з мініатюрним кістя­ ком, без досвіду самостійного і самодостатнього існуван­ ня, без чіткої концепції державотворення. Нежиттєздат­ ність цього потворного монстра була цілком очевидною. Тому специфічною рисою початкового етапу державотво­ рення в Україні була нагальна необхідність радикальних, нестандартних рішень і дій.

На перших порах керівництво України покладало знач­ ні надії на допомогу західних держав, але після формаль­ ного визнання її незалежності відбулося певне дистанці-

ювання Заходу. Забезпечивши власні потреби у військо­ во-політичній сфері, західні країни на деякий час втра­ тили інтерес до розвитку держав СНД, сконцентрувавши свою увагу на власних проблемах: США — на президент­ ських виборах, Німеччина — на питаннях внутрішньої кон­ солідації, Японія — на чотирьох островах Курильської гря­ ди. А фінансова допомога використовувалася Заходом як своєрідний «важіль тиску» на Україну щодо ядерного роз­ зброєння. Зазначимо, що за обсягом американської допо­ моги в 1992/1993 фінансовому році (з розрахунку на душу населення) Україна перебувала на десятому місці серед кра­ їн СНД, майже втричі поступаючись Росії.

Отже, на початковому етапі державотворення в Укра­ їні перебіг цього процесу значною мірою визначали такі чинники: непідготовленість українського суспільства до державотворчих дій; успадкована від колишнього СРСР деформована структура народногосподарського комплек­ су; значний, але незбалансований природно-ресурсний по­ тенціал; недосконала організація державної влади в рес­ публіці, незавершеність розподілу функцій між законо­ давчою, виконавчою і судовою гілками влади; певне дистанціювання Заходу після формального визнання неза­ лежності України.

19.2. Становлення владних структур

Проголошена незалежність надзвичайно гостро поста­ вила питання про розбудову держави. Одним з найперших державотворчих кроків було запровадження атрибутів дер­ жавності. Важливими віхами на цьому шляху стали:

1.Фіксація кордонів. 4 листопада 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон «Про державний кордон України», який проголошував недоторканість кордонів, визначав по­ рядок їхньої охорони та правила переходу. 12 грудня цього

жроку з метою гарантування економічної безпеки рес­ публіки Президент України підписав Указ «Про утворен­ ня державного митного комітету України».

2.Визначення громадянства. 8 жовтня 1991 р. Вер­ ховна Рада прийняла Закон «Про громадянство Украї­ ни». Відповідно до цього Закону громадянство надава­ лось усім, хто проживав на території республіки, неза­ лежно від соціального стану, статі, політичних та релі-

гійних поглядів, хто не являвся на момент набуття чин­ ності Закону громадянином інших держав і не заперечу­ вав проти отримання громадянства України.

3.Визнання національної символіки як державної. У

січні—лютому 1992 р. низкою постанов Верховна Рада затвердила державним гімном мелодію М. Вербицького «Ще не вмерла Україна», синьо-жовте знамено — дер­ жавним прапором, а тризуб — малим гербом України.

4.Запровадження власної грошової одиниці. З метою виходу з рубльової зони в 1992 р. на території республіки було започатковано обіг купонів багаторазового викорис­ тання, а 2 вересня 1996 р. відповідно до Указу Президен­ та на зміну купону прийшла справжня національна валю­ та — гривня.

На початковому етапі самостійного існування для України стратегічно важливим завданням було створен­ ня власних збройних сил — гаранта захисту державної незалежності, територіальної цілісності та суверенітету країни. 24 серпня 1991 р. було розпочато процес визна­ чення і створення механізму захисту української держав­ ності. Вже 11 жовтня 1991 р. Верховна Рада затвердила концепцію оборони та розбудови Збройних сил України. У цьому документі констатувалося прагнення України ста­ ти нейтральною, без'ядерною, позаблоковою державою. Обороноздатність за таких умов мала бути забезпечена створенням власних збройних сил. Згідно з концепцією цей процес розгортався шляхом поетапного скорочення і послідовного переформування військ Київського, Одесь­ кого, Прикарпатського військових округів, окремої армії протиповітряної оборони, повітряних армій та Чорномор­ ського флоту. Чисельність збройних сил повинна не пе­ ревищувати 0,8—0,9% від чисельності населення Украї­ ни (420—440 тис. осіб). Військові асигнування мають ста­ новити 4—5% державного бюджету.

Нового імпульсу розбудові армії надав референдум 1 грудня 1991 р. Вже 6 грудня побачив світ Закон «Про Збройні сили України», у якому Україна як незалежна держава і суб'єкт міжнародного права офіційно проголо­ шувала створення власних збройних сил.

Пакет Законів, які було прийнято надалі («Про при­ кордонні війська України», «Про загальний військовий обов'язок і військову службу» та ін.), створив певну пра­ вову базу для реформування війська.

Розгорнувся процес реструктурування Збройних сил України. Якщо на 1 січня 1992 р. військові формування

на території України налічували 726 тис. осіб, то на 1 квіт­ ня 1993 р. — 525 тис. осіб. Загальносвітові тенденції — активізація процесу роззброєння, зниження рівня воєн­ ного протистояння, з одного боку, реальні можливості та потреби української держави — з іншого, зумовили змен­ шення чисельності військ і суттєве скорочення озброєнь. Вже на початку 1994 р. Україна вивезла зі своєї території всю тактичну ядерну зброю.

Паралельно зі скороченням особового складу, озбро­ єнь і бойової техніки тривала розбудова Збройних сил, визначалася їхня структура. У жовтні 1993 р. Верховна Рада прийняла «Воєнну доктрину України». Документ такої ваги республіка прийняла першою серед країн СНД. З урахуванням трирічного досвіду він ставив завдання розбудови Збройних сил у трьох площинах — воєнно-по­ літичній, воєнно-технічній та воєнно-економічній. Харак­ теризуючи завдання та зовнішні функції української армії, Президент України підкреслив, що «хоча ми ні на кого не збираємося нападати, нікому не загрожуємо силою, але ми маємо бути готовими захистити свою державу і свій народ. Це єдине, що визначає характер і зміст Зброй­ них сил України».

У цілому процес розбудови української армії мав ке­ рований і поступальний характер, але в його розгортанні виявилось чимало проблем. Це проблеми Чорноморсько­ го флоту, конверсії, кадрів, соціального захисту військо­ вослужбовців, раціональної організації військової освіти тощо.

Офіційне затвердження атрибутів державності, ство­ рення власних збройних сил — гаранта захисту держав­ ної незалежності — лише початок процесу розбудови дер­ жави. У межах цього процесу розгортаються і взаємоді­ ють дві суспільні тенденції — трансформація вже існую­ чих до проголошення незалежності елементів держави та формування нових структур. Отже, суть «розбудови дер­ жави» полягає в перетворенні уламку імперії на самодос­ татню, саморегулюючу систему.

Пріоритетним напрямом державотворчого процесу є формування трьох основних гілок влади — законодавчої, виконавчої та судової. Вищий законодавчий орган Укра­ їни — Верховна Рада — дістався в спадок від Українсь­ кої РСР. її було обрано ще навесні 1990 p., і аж до весни 1994 р. депутати Верховної Ради дванадцятого скликан­ ня визначали перебіг законодавчого процесу. У цьому бу­ ли свої позитивні та негативні моменти. Позитивні — за-

безпечувалися спадкоємність та керованість суспільного розвитку на початковій фазі реформ, існувала база для розгортання державотворення. Негативні — більша час­ тина депутатів Верховної Ради займала консервативну по­ зицію і гальмувала створення правового поля для демок­ ратичних перетворень. Перший парламент незалежної України за період своєї діяльності прийняв майже 450 за­ конів. На жаль, відсутність науково обґрунтованої моде­ лі побудови демократичної держави, політичне протисто­ яння, непрофесіоналізм депутатів тощо вплинули на якість прийнятих юридичних актів. Значна їх кількість мала декларативний характер, не була забезпечена механізмом їхньої реалізації.

Суттєво вплинуло на політичний розвиток те, що в структурі виконавчої влади України виник новий важли­ вий елемент. У кризових умовах з метою забезпечення сильної виконавчої влади, яка б стала гарантом послідов­ ності перебудовчих процесів, політичної єдності в центрі та на місцях, Верховна Рада Законом від 5 липня 1991 р. запровадила Інститут Президентства.

Термін «президент» в перекладі з латинської мови означає «той, хто сидить попереду». Іноді ще переклада­ ють і як «головуючий». Проте в суспільній свідомості найчастіше ця посада асоціюється з поняттям «лідер». Президент України є главою держави і главою виконав­ чої влади. Він пропонує для затвердження Верховною Ра­ дою персональний склад Кабінету Міністрів та прем'єрміністра. У межах своїх повноважень Кабінет Міністрів вживає заходи щодо забезпечення національної безпеки та обороноздатності; розробляє та вирішує практичні пи­ тання соціально-економічного розвитку; піклується про охорону природи та ін.

Судова влада здійснювалася судовими органами, які у своїй сукупності становлять судову систему України. Складовими цієї системи є Верховний суд республіки, за­ гальні, арбітражні та військові суди. Нагляд за точним виконанням законів на всій території республіки відпо­ відно до Закону України «Про прокуратуру», прийнятого 5 листопада 1991 p., покликана була здійснювати Гене­ ральна прокуратура республіки.

На перший погляд, розпочалася розбудова досить стрункої і зваженої системи управління, проте майже з самого початку свого функціонування вона стала давати збої. Механізм влади або ж пробуксовував при прийнятті рішень, або гальмував практику реформування, або не

забезпечував належного соціального захисту населення, або самоусувався від керівництва господарськими проце­ сами. Внаслідок цього замість цивілізованого і демокра­ тичного розподілу влад виникло двовладдя, а згодом три центри влади — Президент, Верховна Рада та Уряд. При­ чому складові владної тріади виявилися далеко не рів­ ноправними. За оцінкою експертів Національного інсти­ туту стратегічних досліджень (1993), криза влади в Укра­ їні значною мірою була зумовлена кризою існуючого дер­ жавного ладу, його несистемним характером. В основі державного устрою республіки лежало, по суті, механіч­ не поєднання елементів парламентської республіки, пре­ зидентського правління і радянської влади, що зумовлю­ вало чимало внутрішніх протиріч.

Найслабшою ланкою в трикутнику протистояння цен­ трів влади був уряд, який не мав достатньої самостійнос­ ті та свободи дій, але в критичні моменти перетворював­ ся на головного винуватця; ставав своєрідним політич­ ним громовідводом для зняття соціального напруження. Верховна Рада 12 скликання за час свого функціонуван­ ня змінила чотири уряди — В. Масола (травень—жов­ тень 1990 р.), В. Фокіна (листопад—жовтень 1992 р.), Л. Кучми (жовтень 1992—вересень 1993 p.), Л. Кравчу­ ка—Ю. Звягільського (вересень 1993—червень 1994 p.).

Жорстке протистояння лягло в основу відносин між Президентом і Верховною Радою. Український парламент, надавши Президентові значні повноваження для прак­ тичного державотворення, одразу почав їх обмежувати. Л. Кравчука намагалися максимально позбавити впливу на вирішення внутрішніх проблем і локалізувати його компетенцію міжнародною сферою. Вже в січні 1992 р. відбулося закрите засідання президії Верховної Ради з участю Президента і прем'єр-міністра, на якому розгля­ далося питання про структуру державного управління в Україні. Під час обговорення тодішній Голова Верховної Ради І. Плющ, звертаючись до Л. Кравчука, запропону­ вав йому таку альтернативу: «Є два шляхи. Сьогодні в нас записано не в Конституції, а в Законі про Президен­ та, що Президент є глава держави і глава виконавчої вла­ ди. Якщо ви хочете бути таким... — управляйте всім і вся. Я вам цього не раджу. Є другий шлях. Обирайте найпрестижніше місце у Києві... і представляйте дер­ жаву» .

Президент не дуже поспішав скористатися всією пов­ нотою наданих йому повноважень. Водночас Л. Кравчук

періодично вдавався до спроб шляхом концентрації вла­ ди зміцнити свої позиції всередині держави. У травні 1993 р. він виступив з пропозиціями, суть яких полягала в тому, що Президент формує уряд, бере на себе безпосе­ реднє керівництво Кабінетом Міністрів, тобто реально очо­ лює виконавчу владу. Парламент зосереджує свою увагу на прийнятті законів, постанов та здійснює тільки повно­ важення, передбачені Конституцією. Характерно, що Пре­ зидент не ставив питання про додаткові повноваження* Верховна Рада мала надати йому лише одне право: видава­ ти укази з невизначених, неврегульованих економічних питань, які втрачають силу після прийняття Верховною Радою відповідних законів.

Під час свого виступу в парламенті Л. Кравчук, нама­ гаючись досягти бажаної мети, вдався навіть до такого аргументу: «Зрештою, я маю право на звернення до наро­ ду, щоб пояснити свою позицію». Проте Верховна Рада його не підтримала.

Протистояння Президент — Верховна Рада мало міс­ це не тільки в центрі, а й у регіонах, де воно набуло форми конфлікту між місцевими радами та органами міс­ цевої державної адміністрації. Останні були створені на­ весні 1992 р. відповідно до Закону України «Про пред­ ставника Президента України» та Положення «Про міс­ цеву державну адміністрацію», затвердженого Указом Пре­ зидента. Запровадження посади представника Президен­ та, формування апарату місцевої державної адміністрації були спробою реформувати радянську систему, створити жорстку виконавчу вертикаль, підпорядковану Президен­ тові, та здійснити реформування місцевої влади не вда­ лося. Верховна Рада 1994 р. ліквідувала місцеві держав­ ні адміністрації і повернула державну владу на місцях радам народних депутатів та їхнім виконкомам.

Отже, на початковому етапі державотворення (1991 — перша половина 1994 р.) в процесі розбудови та станов­ лення владних структур визріла криза, яка виявилася в низці негативних тенденцій:

1)у цей час не вдалося ефективно і зважено здійснити розподіл владних повноважень;

2)роздвоєність виконавчої гілки влади (Президент — уряд) надзвичайно ускладнювала управління і заважала працювати;

3)загальна невизначеність у розподілі владних функ­ цій і повноважень зумовлювала тотальну безвідповідаль­ ність на всіх рівнях;

4) послідовна протидія Верховної Ради не дала змоги створити сильну виконавчу владу, необхідну в умовах пе­ рехідного періоду.

За цих обставин невдоволення мас діяльністю Прези­ дента та Верховної Ради невпинно наростало і досягло свого піку в червні 1993 р. Під тиском шахтарських страй­ ків було прийнято рішення про проведення 26 вересня цього ж року референдуму з питань довіри Президентові та Верховній Раді.

Таке рішення не могло швидко вгамувати розбурха­ не, виведене з рівноваги суспільство, навпаки, воно ще більше стимулювало розпал пристрастей. Це виявилося в посиленні протистояння партій, поглибленні розколу між Президентом та Верховною Радою. Спробою вирватись із цієї кризи і стало нове радикальне рішення щодо прове­ дення в першій половині 1994 р. дострокових виборів Вер­ ховної Ради і Президента України.

Після тривалих дискусій вибори до Верховної Ради було вирішено проводити за мажоритарною системою, від­ повідно до якої висування кандидатів відбувалося в тери­ торіальних округах, а не за партійними списками. Ця система помітно обмежила вплив і можливості політич­ них партій та громадських об'єднань. Дострокові вибори до Верховної Ради і вибори Президента України були об'єктивно назрілими та історично зумовленими. Вони поклали початок оновленню вищих органів влади.

Згідно із Законом України від 18 листопада 1993 р. «Про вибори народних депутатів України», у 450 вибор­ чих округах окружними виборчими комісіями було заре­ єстровано 5833 кандидати в народні депутати України — в середньому по 13 осіб на один депутатський мандат.

11 травня 1994 р. нова Верховна Рада розпочала свою роботу з виступу голови Центрвиборчкому, котрий пові­ домив остаточні дані виборів: було обрано 338 народних депутатів, серед яких 168 осіб належали до різних пар­ тій. Майже три чверті парламенту — віком від 25 до 50 ро­ ків. До Верховної Ради України обрано представників 13 національностей. Головою українського парламенту бу­ ло обрано О. Мороза.

Порівняно швидко відбулася структуризація Верхов­ ної Ради України. На 1 липня 1994 р. у її складі налічу­ валося 9 депутатських груп і фракцій: фракція «Кому­ ністи України за соціальну справедливість і народовлад­ дя» (84 депутати); фракція Народного руху України (27); Соціалістична фракція (25); група «Центр» (38); група

578 Україна на шляху незалежності

«Аграрники України» (36); група «Реформи» (27); група «Єдність» (25); група «Державність» (25); «Міжрегіональ­ на депутатська група» (МДГ) (25); 20 народних депутатів не входили до складу фракцій і груп. Другий етап вибо­ рів, що відбувся в липні—серпні, суттєвих коректив у цей розклад політичних сил не вніс.

Протягом червня—липня 1994 р. в Україні відбулися президентські вибори. Із семи кандидатів у Президенти України (В. Бабич, Л. Кравчук, Л. Кучма, В. Лановий, О. Мороз, І. Плющ, П. Таланчук) на виборах здобув пере­ могу Леонід Кучма, за кандидатуру якого в другому турі проголосувало понад 52% виборців; за Л. Кравчука — 45%.

Після виборів було зроблено спробу перейти до праг­ матичної стадії перехідного періоду — стадії соціальноекономічних реформ, оскільки запізнення з ними і було основною причиною загострення ситуації в країні. Зміна акцентів виявилася в тому, що новообраний Президент переніс центр уваги з питань ідеологічних на економічні, а Верховна Рада України активізувала свою законотвор­ чу діяльність.

Доробок українського парламенту тринадцятого скли­ кання містить:

1)значне розширення правової бази реформ (прийня­ то 753 закони);

2)перехід до організації роботи депутатів на постійній основі, зростання професійного рівня депутатського кор­ пусу;

3)прийняття нової Конституції України;

4)посилення контролюючих функцій вищого законо­ давчого органу (проведено 8 парламентських слухань, 20 днів уряду, на яких розглядалися найактуальніші пи­ тання суспільного життя).

Однак і на цьому етапі відчувалися серйозні проти­ річчя між гілками влади, незбалансованість їхніх повно­ важень. Особливо помітною була слабка позиція Кабіне­ ту Міністрів. Як і в попередній період, цей виконавчий орган лишався найнестабільнішим — один за одним піш­ ли у відставку уряди В. Масола (червень 1994 — березень 1995 p.), Є. Марчука (березень 1995 — травень 1996 p.), П. Лазаренка (травень 1996 — липень 1997 p.). З липня 1997 р. Кабінет Міністрів очолив В. Пустовойтенко.

Протистояння Президент — Верховна Рада тривало і досягло своєї кульмінації влітку 1996 р. Проте законодав­ чій та виконавчій гілкам влади вдалося досягти компро­ місу, що було зафіксовано в Конституційному договорі.