Boyko_O_D_Istoriya_Ukrayini

а вже через два дні було затверджено конституційні основи новоствореної держави — вона отримала назву Західно­ українська Народна Республіка (ЗУНР), її територія охоп­ лювала 70 тис. км2, а населення налічувало майже 6 млн осіб. Гербом ЗУНР став Золотий Лев на синьому тлі, а прапором — блакитно-жовте знамено.

Оговтавшись після українського превентивного уда­ ру, польська сторона почала крок за кроком відвойовува­ ти свої позиції в західноукраїнському краї. Краще підго­ товлені збройні формування поляків, очолювані значною кількістю офіцерів (в українців відчувався їх гострий де­ фіцит), досить швидко вийшли зі скрутного становища і 21 листопада захопили Львів. Невдовзі польські війська контролювали 10 із 59 повітів, у яких ЗУНР проголосила свою владу. Уряд Західноукраїнської Народної Республі­ ки змушений був переїхати до Тернополя, а потім до Ста­ ніслава. У цей час молода українська держава енергійно шукала підтримки на міжнародній арені. ЗУНР відкрила посольства в Австрії, Угорщині, Німеччині, заснувала дип­ ломатичні представництва в Чехословаччині, Канаді, Іта­ лії, США, Бразилії тощо. Проте українську державність світове співтовариство, особливо країни Антанти, визна­ вати не поспішали.

За цих обставин уряди ЗУНР і Директорії, намагаю­ чись взаємно зміцнити свої позиції та реалізувати на прак­ тиці споконвічні мрії українців, 1 грудня 1918 р. у Фасто­ ві укладають попередню угоду про об'єднання ЗУНР (Га­ личина, Буковина, Закарпаття) та УНР (Наддніпрянська Україна). Урочисте проголошення Акта з'єднання відбуло­ ся 22 січня 1919 р. у Києві. Відповідно до закону «Про форми влади в Україні», затвердженого Трудовим Конгре­ сом України, ЗУНР було перейменовано в Західну Область Української Народної Республіки (ЗОУНР). На жаль, ця історична подія мала чисто символічний характер і до справжнього об'єднання справа не дійшла, оскільки і ЗУНР, і УНР втрачали у цей час позицію за позицією, територію за територією. Водночас політичне зближення західноукраїнського регіону з Наддніпрянською Україною все ж дало і певні практичні наслідки. Зокрема, під час реорганізації Української Галицької Армії (УГА) на зра­ зок регулярних армій (3 корпуси по 4 бригади, які склада­ лися з 3—6 куренів) значну роль відіграли офіцери, реко­ мендовані урядом УНР, насамперед генерал М. Омеляно- вич-Павленко, який став командувачем (начальним вож­ дем) УГА, та полковник С. Мишковський.

козацького коша. Підтримав антигетьманське повстання Дирек­ тори. З грудня 1918 р. до початку червня 1919 р. — командуючий УГА.3 червня 1919 р. — військовий радник диктатора ЗУНР, з груд­ ня 1919 р. — командир Запорозького корпусу і командуючий Ар­ мією УНР. З листопада 1920 р. перебував у таборі інтернованих вояків у Каліші, Тарнові. У1924 р. переїхав до Праги, де у 1925 р. очолив Музей визвольних змагань України. У1944—1948 pp. — військовий міністр уряду УНР в екзилі. Один із засновників Україн­ ської Національної Ради (1948). Похований у Парижі.

Реорганізована УГА, що налічувала у своїх лавах у середині січня 1919 р. майже 60 тис. осіб, дедалі впевне­ ніше почувала себе в ході польсько-українського проти­ стояння і, незважаючи на хронічну нестачу зброї, боє­ припасів тощо, методично витісняла поляків з Галичини. Намагаючись остаточно взяти стратегічну ініціативу до своїх рук, збройні формування ЗОУНР розпочали в сере­ дині лютого 1919 р. Вовчухівську операцію. Відповідно до розробленого штабом УГА плану події мали розгорта­ тися в такій послідовності: на першому етапі передбача­ лося оволодіння залізничною лінією Львів-Перемипіль, на другому — здобуття Львова, на третьому — визволен­ ня Перемишля та вихід на лінію р. Сян.

Успішний початок операції (фактично було виконано завдання першого етапу) був перерваний втручанням у польсько-український конфлікт представників Антанти. Прагнучи втримати розвиток подій під своїм контролем, західні держави направили 22 лютого 1919 р. до Галичи­ ни місію на чолі з французьким генералом Ж. Бартелемі. Делегація Антанти намагалася переконати керівництво ЗОУНР у необхідності припинення польсько-українсько- го протистояння та перенесення питання про державну належність Галичини на розгляд майбутньої Паризької мирної конференції. Умовою реалізації цього плану було встановлення демаркаційної лінії (лінії Бартелемі) між воюючими сторонами. Ця лінія була проведена так, що до Польщі відходило фактично 40% території Східної Га-

личини, в тому числі Львів та Дрогобицько-Бориславсь- кий нафтовий басейн. Представники Антанти запевнили, що в разі прийняття цієї угоди, вона визнає ЗОУНР як державу.

З одного боку, антантівська пропозиція давала мож­ ливість об'єднаній українській державі (ЗУНР і УНР) при­ пинити боротьбу на два фронти і сконцентрувати сили для боротьби на Сході, а це був шанс зберегти ще слабку українську державність у критичних умовах збройних про­ тистоянь. З іншого боку, заявлений в ультимативній формі проект демаркаційної лінії був грабіжницьким та образ­ ливим для української сторони. До того ж відмовлятися від галицької столиці та багатих родовищами земель за вдало розпочатої воєнної операції українці не хотіли. Ці аргументи не сприяли пошукам компромісу. Рішучість української сторони викристалізувалася в афористичній фразі М. Омеляновича-Павленка: «Хай нас розсудить за­ лізо і кров!»

Час, який було втрачено ЗОУНР на переговори, поля­ ки використали для перегрупування сил та зміцнення своєї армії. Тому УГА починає катастрофічно втрачати здо­ бутки першого етапу Вовчухівської операції — польські збройні формування відтіснили її від Львова та поновили залізничне сполучення з Перемишлем. Стратегічна ініці­ атива знову вислизнула з рук української сторони. За цих обставин Рада країн Антанти знову запропонувала воюю­ чим сторонам укласти перемир'я. Цього разу керівницт­ во ЗОУНР погодилося з пропозиціями делегації Антан­ ти, яку очолював генерал Л. Бота. Українців цілком влаштовувало, що нова демаркаційна лінія (лінія Боти) залишала під контролем ЗОУНР Дрогобицький нафто­ вий басейн, але саме це положення пропонованої угоди не влаштовувало поляків. Внаслідок цього ще одна спроба замирення при посередництві Антанти закінчилася не­ вдачею.

У травні 1919 р. польський уряд, намагаючись поси­ лити свої позиції, направив на український фронт в Га­ личину та на Волинь 80-тисячну армію генерала Й. Геллера. Ця армія була сформована, озброєна та навчена у Франції і складалась із польських військовополонених, які воювали на Західному фронті в складі німецької армії. Спочатку Антанта передбачала використання армії Й. Геллера виключно для боротьби проти більшовицьких військ, але невдовзі з геополітичних міркувань (Польща — союз­ ниця Франції) пішла назустріч польському уряду. Поява

12

на польсько-українському фронті свіжих, добре озброє­ них сил кардинально змінила ситуацію на користь поля­ ків. Вже на початку червня 1919 р. польські війська кон­ тролювали майже всю Галичину, за винятком трикутни­ ка між Дністром, Збручем і Заліщиками.

За цих обставин ЗОУНР провела реорганізацію влас­ них владних структур. Уряд С. Голубовича склав свої пов­ новаження, а вся повнота військової та цивільної влади, за рішенням Української Національної Ради, перейшла до диктатора ЗОУНР Є. Петрушевича.

Пєтрушевич Євген Омелянович (1863—1940) — державний і по­ літичний діяч, один із керівників українсько) революції 1917— 1920 р. Народився в сім'ї священика ум. Бузьку на ЛЬВІВЩИНІ. Осві­ ту здобув у Академічній гімназії у Львові і на правничому факуль­ теті Львівського університету. Доктор права. У1907—1918 pp. — посол до австрійського парламенту, заступник голови, в 1917— 1918 pp. — голова Українського парламентського представницт­ ва. З 1910 р. — депутат галицького сейму. У1914—1918 pp. — член Головної Української Ради та Загальної Української Ради. 19 жовтня 1918 р. як президент Української Національної Ради про­ голосив створення ЗУНР. 4 січня 1919 р. обраний президентом Західноукраїнсько) Національної Ради (фактично — президентом ЗУНР). Після проголошення 22 січня 1919 р. Акта злуки УНР і ЗУНР став членом Директори УНР. 9 травня 1919 р. політична ситуація змусила Українську Національну Раду оголосити Петрушевича дик­ татором Західної області УНР. Директорія, не визнавши законність цього акта, вивела Петрушевича зі свого складу. Політичні супе­ речності, що виникли між С. Петлюрою і Петрушевичем щодо сою­ зу УНР з Польщею, змусили останнього виїхати за кордон, до Від­ ня. У серпні 1920 р. Пєтрушевич очолив т. зв. Уряд диктатора в екзилі, головною метою якого стало відновлення політичної неза лежності ЗУНР дипломатичними засобами. 15 березня 1923 р. після рішення Ради послів Антанти про передання Галичини Поль­ щі уряд Петрушевича припинив свою діяльність. У 20-х роках Пєт­ рушевич перейшов на позиції радянофільства, однак після краху політики українізації відмовився від подібних поглядів. Помер у Берліні.

Начальним вождем було призначено генерала О. Тре­ кова. Саме під його командуванням УГА провело Чортківську офензиву (7—28 червня 1919 р.) — широкомасштаб­ ну наступальну операцію, що мала на^меті стабілізувати ситуацію та знову перехопити стратегічну ініціативу із рук ворога. Ця операція для українців спочатку розгорта­ лася досить успішно — за два тижні було відвойовано значну частину Галичини, відкривався шлях до визво­ лення Львова. Проте цей визвольний похід поглинув остан­ ні сили УГА. Хронічна нестача зброї та боєприпасів, по-

силення міжнародного тиску, перегрупування польських сил та призначення командуючим польськими військами в Галичині Ю. Пілсудського тощо стали основними при­ чинами поразок, які розпочалися після 27 червня 1919 р. Під потужними ударами ворога дедалі більше слабіюча УГА вже встояти не могла. 16—18 липня її формування перейшли річку Збруч і Східна Галичина опинилася під польською окупацією.

Отже, зумовлені Першою світовою війною революцій­ ні процеси, призвели до падіння Австро-Угорської імпе­ рії. Однією з держав, що утворилась на її уламках, стала Західноукраїнська Народна Республіка. З моменту її ви­ никнення вона зіткнулася з претензіями на західноукра­ їнські землі сусідніх держав, особливо Польщі; збройною агресією на територію ЗУНР; міжнародним невизнанням тощо. За цих обставин об'єднання ЗУНР та УНР в одну державу було спробою вийти з глухого політичного кута та реалізувати споконвічні мрії українців про возз'єднан­ ня. На жаль, Акт злуки мав декларативний, символіч­ ний характер. Сторони, що об'єднувалися, не мали дос­ татньої кількості державотворчих сил, щоб вистояти в складних тогочасних умовах. Під ударами Польщі, яку підтримували країни Антанти, ЗУНР, попри відчайдуш­ ні спроби відстояти свою незалежність, втрачає контроль над власною територією.

11.7. Політика радянської влади в Україні 1919 р.

1919 р. увійшов у історію України встановленням ра­ дянської форми державності. Першим кроком на цьому шляху стала відмова більшовиків від попередньої назви держави — Українська Народна Республіка. З 6 січня 1919 р. держава, що стверджувалася в Україні радянськи­ ми багнетами, одержала нову назву — Українська Соціа­ лістична Радянська Республіка (УСРР).

Тимчасовий робітничо-селянський уряд України з пе­ реїздом до Харкова зазнав значних змін. По-перше, на чолі уряду, за рекомендацією В. Леніна, став X. Раковський, що дало змогу загасити конфлікт між Г. П'ятако­ вим та Артемом (Ф. Сергєєвим), які претендували на по­ саду голови. По-друге, український уряд, за російським шаблоном, став називатися Радою народних комісарів

(РНК), а його підрозділи — народними комісаріатами. По-третє, Тимчасовий уряд перетворився на постійний.

Умови громадянської війни та революційна ідеологія позначилися на формуванні та організації радянської дер­ жавної структури. Ради існували переважно в губернсь­ ких містах, а на місцевому рівні діяли, як правило, над­ звичайні органи влади — військово-революційні коміте­ ти (ревкоми). Це можна пояснити тим, що більшовики, не впевнені в підтримці народних мас, робили ставку на диктаторські органи управління і не поспішали віддава­ ти владу демократичним виборним Радам. Навіть там, де Ради обиралися, цей процес здійснювався під контролем ревкомів, які визначали кандидатів у депутати, блокува­ ли висунення в кандидати на багатопартійній основі, кон­ тролювали процес виборів тощо.

Ревкоми були опорними пунктами більшовизму, які цементували диктаторський режим в Україні. Цю ж фун­ кцію виконували і комітети бідноти, які активно створю­ валися радянською державою на селі. Вони були покли­ кані внести розкол у найчисленнішу верству суспільст­ ва — селянство, ізолювати заможних селян і цим сприя­ ти реалізації більшовицьких планів.

Юридичне оформлення радянської державності на те­ ренах України відбулося 10 березня 1919 p., коли III Все­ український з'їзд рад (Харків) прийняв першу Конститу­ цію УСРР, розроблену на основі конституційної моделі РСФРР. Цей документ закріпив радянський лад в Украї­ ні, перемогу «диктатури пролетаріату». Центральним зав­ данням цієї диктатури Основний Закон УСРР визначив здійснення переходу від буржуазного ладу до соціалізму, після чого диктатура, а слідом за нею держава мали зій­ ти з історичної арени, поступитися місцем вільним фор­ мам співжиття. Прокламувалися скасування приватної власності, влада робітничого класу, свобода слова, зіб­ рань і союзів тільки для трудового народу. Влада трудя­ щих мала здійснюватися через систему рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. Централь­ ними органами визначено Всеукраїнський з'їзд Рад, Все­ український Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК) та РНК, до компетенції яких входили всі загальнодер­ жавні питання.

У першій половині 1919 р. прискорено йшла інтегра­ ція радянських республік, які намагалися вистояти в жор­ стких умовах громадянської війни. 1 червня утворюєть­ ся «воєнно-політичний союз» формально незалежних

України, Латвії, Литви, Білорусії та Російської Федера­ ції. Основна мета утвореного союзу — шляхом мобіліза­ ції та централізації сил радянських республік відстояти радянську владу. Засобом досягнення цієї мети було об'єд­ нання під керівництвом вищих органів РСФРР збройних сил, промислового потенціалу, фінансів, залізниць, комі­ саріатів праці.

За російським шаблоном була скроєна не тільки пер­ ша Конституція УСРР, а й вся модель соціально-еконо­ мічної політики РНК України. Запроваджуваний еконо­ мічний курс одержав назву «воєнного комунізму». Його складовими були:

—націоналізація всіх підприємств;

—заборона свободи торгівлі, згортання грошового обі­ гу, запровадження карткової системи розподілу продуктів;

—мілітаризація народного господарства, встановлен­ ня державного контролю за виробництвом, запроваджен­ ня загальної трудової повинності;

—введення продовольчої розкладки.

«Воєнний комунізм» — це модель державного регу­ лювання економіки, яка мала подвійну природу. З одно­ го боку, він був реакцією на критичні обставини і тому являв собою набір вимушених, тимчасових заходів, з іншо­ го — його реалізація на практиці стала спробою переходу до нового суспільного ладу. Своєрідним стрижнем полі­ тики «воєнного комунізму» була продрозкладка, запро­ ваджена 11 січня 1919 р. Відповідно до опублікованого цього дня документа, кожна губернія мусила здати дер­ жаві «лишки» зерна та інших продуктів. Спочатку роз­ міри «лишків» визначалися реальними потребами сім'ї та фактичною наявністю в неї зерна, але незабаром го­ ловним критерієм стала потреба держави в хлібі. В одно­ му з листів ЦК РКП(б), адресованому всім губкомам пар­ тії, цинічно заявлялося: лишки — це не те, що насправді залишилося в селянському господарстві, надміру потреб сім'ї, а те, що потрібно в нього взяти.

Продрозкладка була одним з елементів встановлення продовольчої диктатури, що виявилася в запровадженні монополії на торгівлю хлібом, штучному утриманні твер­ дих цін, створенні комітетів бідноти, формуванні продзагонів для примусової хлібозаготівлі (на початку липня 1919 р. в Україні діяло 46 таких загонів, що налічували у своїх лавах 1500 осіб).

Безумовно, така політика радянської влади не подо­ балася українському селу, яке звикло дивитися на хліб

як на товар, а на хліботоргівлю як на умову стабільного функціонування селянських господарств. Наприклад, у Катеринославській губернії традиційно 50% зібраного вро­ жаю йшло на ринок, у Таврійській — майже 60%, а в Херсонській — 65%. Несхвально ставилося селянство і до більшовицьких планів колективізації села, проголо­ шених 14 лютого 1919 р. у декреті ВЦВК «Про соціаліс­ тичне землекористування і про заходи переходу до соціа­ лістичного землеробства». Курс на ліквідацію великих по­ міщицьких, селянських господарств та на перехід від одно­ осібного господарювання до усуспільнення виробництва викликав невдоволення та протест з боку селянських мас.

Навесні 1919 р. піднялася хвиля стихійного селянсь­ кого руху, спрямованого проти продрозкладки та насиль­ ницького створення колгоспів. Очолювані отаманами Зе­ леним (Д. Терпило), Соколовським, Гончарем (Батрак), Орловським та іншими селяни активно почали обстоюва­ ти свої права. Хвиля народного гніву наростала: якщо у квітні відбулося 98 антибільшовицьких виступів, то в чер­ вні—липні — вже 328. Оцінюючи становище, голова Все­ української надзвичайної комісії (ВУНК) М. Лацис писав у квітні 1919 р. у циркулярному листі до всіх надзвичай­ них комісій України, що замість «широкої підтримки на­ селення ми знаходимо майже одну ненависть останньо­ го...»1 . Піднявшись на Київщині, Чернігівщині та Пол­ тавщині, повстанська хвиля невдовзі охопила всю тери­ торію УСРР.

Своєрідним піком антибільшовицьких повстань став виступ збройних формувань під керівництвом начдива ра­ дянських військ, кавалера ордена Червоного Прапора, в минулому отамана військ УНР М. Григор'єва. У своєму універсалі (9 травня 1919) він закликав український на­ род: «Бери владу в свої руки. Хай не буде диктатури ні окремої особи, ні партії! Хай живе диктатура працюючо­ го люду, хай живуть мозоляві руки селянина та робітни­ ка! Геть політичних спекулянтів! Геть насильство справа, геть насильство зліва! Хай живе влада рад народу Украї­ ни!» Під цими гаслами григор'євцям досить швидко вда­ лося захопити Катеринослав, Черкаси, Кременчук, Ми­ колаїв, Херсон. Проте Григор'єва не підтримали інші лі­ дери повстанців — Н. Махно, Зелений; григор'євське гасло «Україна — для українців!» відлякувало значну кількість

' Ц и т . за: Верстюк В . Ф . Махновщина. — К., 1991. —

С. 124.

потенційних союзників, а традиційна для його військ практика мародерства, терору та погромів не сприяла кон­ солідації сил повстанців та зростання їхніх лав. Врештірешт радянські війська оговталися від перших невдач і силами збройних формувань під командуванням К. Ворошилова та О. Пархоменка на Полтавщині завдали пораз­ ки повстанцям та придушили виступ М. Григор'єва.

Перемога над Григор'євим не означала перемоги над повстанським рухом в Україні. Більшовики потрапили в замкнуте коло обставин: «Запровадження «воєнного ко­ мунізму» було засобом виходу з критичної ситуації і вод­ ночас саме він, піднімаючи народ на повстання, робив цю ситуацію з кожним днем дедалі критичнішою». Внутріш­ ній фронт поглинав все більше сил та ресурсів УСРР, роб­ лячи крах більшовицького режиму неминучим.

Отже, 1919 р. на теренах України мала місце чергова спроба утвердження більшовицького режиму. Проявами цього процесу стали формування та організація радянсь­ кої державної структури; прийняття першої Конституції УСРР, включення України до «воєнно-політичного сою­ зу» радянських республік тощо.

Економічним підґрунтям реалізації більшовиками сво­ їх планів була політика «воєнного комунізму», наслідка­ ми якої став розрив економічних зв'язків між містом і селом, посилення централізму, втрата приватної ініціа­ тиви, закріплення психології «експропріації експропріа­ торів», зростання соціального напруження. Відповіддю українського народу на насильницьку колективізацію та грабіжницьку продрозкладку став широкомасштабний повстанський рух, який розхитував пануючий режим зсе­ редини, суттєво ослаблюючи його.

11.8. Україна в другій половині 1919 — на початку 1920 pp.

Рубіж 1919—1920 pp. став своєрідним піком грома­ дянської війни. Безлад на території України досяг апо­ гею. Громадянська війна — найгостріша форма політич­ ної боротьби, що являє собою збройну сутичку між кла­ сами і соціальними групами, партіями, націями задля досягнення певної політичної мети, насамперед захоплен­ ня державної влади. Економічною основою громадянсь­ кої війни є надзвичайне погіршення матеріального ста-

новища різних верств населення, гранична кризовість еко­ номіки, її соціальна та політична основа — протиріччя між інтересами різних верств населення щодо відповід­ них докорінних соціальних та політичних змін у суспіль­ стві. Як правило, громадянська війна виникає тоді, коли практично вичерпані легітимні форми і засоби подолан­ ня політичної кризи, соціального конфлікту1.

Громадянська війна на теренах зруйнованої Російсь­ кої імперії розпочалася з того, що більшовики розігнали Установчі збори у січні 1918 р. Відмова від терміна «гро­ мадянська війна» для характеристики подій в Україні 1918—1920 pp., на наш погляд, є необґрунтованою. Вона є спробою уникнути аналізу соціальної суті протистоян­ ня у ході визвольних змагань та намаганням пояснити всі біди у цей час виключно «отаманщиною» та «зовніш­ ньою агресією», хоча навіть боротьба гетьманату проти Директорії не вписується у цей вузький лексичний діа­ пазон.

Розвиток громадянської війни в Україні у другій по­ ловині 1919 — на початку 1920 pp. мав низку особливос­ тей:

1)значна кількість претендентів на владу в українсь­ ких землях (більшовики, білогвардійці, поляки, Дирек­ торія, місцевий повстанський рух тощо);

2)різновекторність політичних, економічних, націо­ нальних орієнтацій воюючих сторін (більшовики та бі­ логвардійці виступали за збереження єдності території колишньої Російської імперії, але більшовики були про­ ти приватної власності, а білогвардійці — за, Директорія

жобстоювала незалежність української державності то­ що);

3)відсутність військово-політичної сили, яка б домі­ нувала протягом тривалого часу на території України (співвідношення сил у травні 1919 р. між більшовиками, поляками, армією УНР, білогвардійцями, збройними фор­ муваннями М. Григор'єва та Українською галицькою армі­ єю становило 30:21:14:10:8:17);

4)хронічна нестача зброї, боєприпасів, ресурсів для ведення війни в більшості задіяних у протистоянні сил;

5)укладення численних нетривалих тактичних комп­ ромісів між ворогуючими сторонами;

1Див.: Політологічний енциклопедичний словник: Навч. по­ сібник для студентів вищ. навч. закладів. — К., 1997 . — С. 79.