16. 3. Фізіологічні основи мовлення

Розвиток органів звукового мовлення проходив одночасно із загальним фізичним і психічним розвитком людини як біологічного виду. Однією з біологічних передумов розвитку здатності вимовляння членороздільних звуків служила наявність у людиноподібних предків набагато більшої, ніж у інших тварин, рухливості губ і язика, яка надалі усе збільшувалася. Слід зазначити, що системи, які забезпечують мовлення, можуть бути розподілені на дві групи: периферійні і центральні. До периферійних належать голосовий апарат і органи слуху, а до центральних – певні структури головного мозку.

Голосовий апарат складається з трьох основних систем: органів дихання, гортані, порожнини рота і носа. Органи дихання забезпечують струм повітря, що примушує вібрувати голосові зв’язки гортані, коливання яких і створює звукову хвилю. До органів дихання відносяться легені і м’язи, що приводять їх до руху, у тому числі діафрагма (грудочеревна переона, що відмежовує грудну порожнину від черевної), яка, вигинаючись подібно куполу вгору, давить знизу на легені і виробляє окремі видихальні поштовхи різної сили, що забезпечує вимовляння складів мови. Гортань є продовженням дихального горла. Вона утворена чотирма хрящами, у просторі між якими розташовані в горизонтальній площині голосові зв’язки. Голосові зв’язки є двома еластичними м’язами, які приводяться в коливальний рух струмом повітря, що виходить з дихального горла. Голосові зв’язки завдяки своєму розташуванню і рухливості хрящів, до яких вони прикріплені, можуть здійснювати зміни двоякого роду. По-перше, голосові зв’язки можуть натягатися або залишатися не натягнутими. По-друге, вони можуть бути зімкнуті між собою або розходитися своїми кінцями так, що між ними утворюється простір, званий голосовою щілиною. Проходячи крізь гортань, струм повітря породжує звукову хвилю. Вона потрапляє в порожнину рота і носа, які виконують функції резонуючої труби. Порожнина рота є головним резонатором звукових хвиль, що виникли в гортані. Шляхом зміни величини і форми порожнини рота утворюється різне звучання голосних звуків. Порожнина рота є також органом, що створює перешкоди струму повітря, яке, долаючи ці перешкоди, породжує звуки, звані приголосними.

Носова порожнина виконує функцію додаткового резонатора, прохід до якого може бути відкритий або закритий піднебінною завіскою (задньою рухливою частиною піднебіння). У першому випадку виходять так звані носові звуки – м, н. Удругому випадку – звуки неносові.

Розвиток здатності вимовляти членороздільні звуки пов’язаний із розвитком здатності їх сприймати. Навчаючись говорити членороздільно, людина вчилася і розуміти те, що вона говорить. Мовленнєва діяльність завжди знаходиться під контролем, і в неї можуть бути внесені необхідні корективи тільки завдяки слуху. Розвиток слуху людини відбувався за рахунок розвитку центрального апарату, що виражається в ускладненні кори головного мозку. Якщо порівняти мозок мавпи і мозок людини, то ми виявимо, що слухова зона кори в людини відносно більше аналогічної зони кори головного мозку мавпи. Проте ці відмінності виражаються не лише в кількісних показниках – збільшенні площі слухової зони. У людини в цій зоні знаходяться специфічні мовленнєві центри.

Нервові шляхи, які зв’язують кортіїв орган, що знаходиться на барабанній перетинці, з мозком, закінчуються у звивині Гешля. Якщо станеться порушення функцій тієї або іншої ділянки цієї звивини, то в людини відбувається випадання відповідного слухового відчуття. Наприклад, поразка внутрішньої частини звивини спричиняє втрату слуху відносно високих звуків, а порушення її зовнішніх частин – втрату слуху відносно низьких звуків. Таким чином, ця сфера є проекцією кортіїва органа і центром, з яким первинно пов’язані слухові відчуття. Інтеграція цих відчуттів відбувається на суміжних ділянках скроневої долі, розташованих у першій і частково в другій скроневій звивині. Саме тут у лівій півкулі локалізується специфічний слуховий центр мовлення – центр Верніке. При порушенні діяльності цього центру людина втрачає здатність розрізняти слова, хоча окремі слухові відчуття в неї залишаються непорушеними. Таке явище дістало назву сенсорної афазії. Тому вважається, що саме цей нервовий центр забезпечує розрізнення звуків мовлення.

Слуховий центр Верніке пов’язаний з іншим специфічним мовним центром кори головного мозку – центром Брока, який знаходиться в задній частині третьої лобової звивини лівої півкулі. Це руховий центр мовлення. Порушення нормального функціонування цього центру виражається в тому, що людина втрачає здатність вимовляти слова. Зовні у неї залишається здатність вимовляти які-небудь звуки, зберігається здатність рухати язиком, оскільки центр, що відповідає за рухи голосового апарату, знаходиться в передній центральній звивині, але вона ніби втрачає «пам’ять прийомів вимовлення слів», тобто порушується інтеграція окремих звуків у слова. Отже, центр Брока є продуктом історичного розвитку людини і тісно пов’язаний з процесом мовлення. Цей нервовий центр також властивий тільки людині. Найвиразніше взаємозв’язок анатомічних структур мозку і функцій мовлення проявляється при ушкодженнях або порушеннях відповідних ділянок мозку. Оскільки мовлення тісно пов’язане із слуховою (центр Верніке) і моторною (центр Брока) зонами, то ушкодження будь-якої із цих ділянок призводить до одного з різновидів афазії.

Мовлення пацієнта з афазією Брока має незначну кількість складних речень, і взагалі йому властивий телеграфний стиль, що нагадує двохслівну стадію становлення мови. У пацієнтів з афазією Верніке, навпаки, мова зберігає синтаксис, але помітно позбавлена змісту. У них є проблеми з підбором потрібного іменника, і час від часу слова винаходяться випадково. Ці спостереження вказують, що при афазії Брока порушення відбувається на синтаксичному рівні, а при афазії Верніке порушення відбувається на рівні слів і понять.

Із слуховими центрами мовлення пов’язане також і письмове мовлення. Виявлено, що в ситуаціях порушення функцій слухового мовлення порушується і письмове. Звичайно, це не означає, що письмове мовлення залежить тільки від центрів слухового мовлення. Для процесів писемності потрібна також нормальна робота центрів інтеграції тонких рухів руки, у тому числі центрів інтеграції зорових сприйнять, що знаходяться в потиличних долях та відповідають за співвідношення зорового сприйняття із звуковими образами центрів скроневих доль, що регулюють рухи очей центрів лобових доль. Це говорить про те, що всі форми мовленнєвої діяльності регулюються не окремими мозковими центрами, а їх складною системою, що об’єднує багато ділянок кори головного мозку.