Розділ 12. Увага

12. 1. Поняття про увагу

У процесі життєдіяльності людини на її органи чуття повсякчас впливають різноманітні предмети та явища об’єктивної дійсності. Проте не всі вони однаково нею відображаються. Людина, відображаючи дійсність, щоразу спрямовує свою психічну діяльність на ті предмети та явища, які мають для неї життєве значення, відповідають її потребам та інтересам, що підкреслює вибірковий характер уваги.

Процес уваги є невід’ємною складовою і необхідною умовою будь-якої діяльності людини, тому що в діяльності вона існує і нею підтримується. Від того, на чому і як ми зосереджуємося, залежить ясність, чіткість, повнота наших відчуттів, сприймання, уявлень, думок та інших відображень об’єктивної дійсності (за Г. С. Костюком).

Отже, увага – форма організації психічної діяльності особистості, яка полягає в спрямованості і зосередженості свідомості людини на певних об’єктах чи якій-небудь дії при одночасному відволіканні від інших, внаслідок чого об’єкт уваги відображається в мозку людини ясніше, повніше і ґрунтовніше.

Об’єктом уваги можуть стати предмети, явища, їх властивості та відносини, а також дії, думки, почуття інших людей та наші власні.

Спрямованість психічної діяльності – це вибірковий характер активності (тобто увага як пошук, вибір об’єктів пізнання). Ця орієнтувально-дослідницька діяльність протікає значною мірою на рівні підсвідомості. Виокремлення у свідомості яких-небудь об’єктів зумовлене як їх об’єктивними характеристиками, так і суб’єктивними особливостями їх сприйняття. Спрямованість виявляється у пильності та настороженості.

Зосередженість уваги (концентрація) на одних об’єктах зумовлює одночасне відволікання від усього стороннього, тимчасове ігнорування інших об’єктів.

На відміну від пізнавальних процесів (відчуття, сприймання, пам’яті, мислення, уяви) увага свого особливого змісту не має, вона – динамічний бік усіх пізнавальних процесів.

Увага може мати прояв у сенсорних, мнемічних, розумових та рухових процесах. Тому в залежності від об’єкта зосередженості (предмети, що сприймаються, уявлення пам’яті, думки, рухи) виокремлюють такі форми проявів уваги: сенсорна (перцептивна), інтелектуальна, моторна (рухова).

Увага виконує такі функції: активізує потрібні та гальмує непотрібні у даний момент часу психологічні та фізіологічні потреби; сприяє цілеспрямованому відбору інформації, яка надходить; забезпечує тривалу зосередженість на одному об’єкті чи діяльності.

Існує ряд факторів, що сприяють привертанню уваги, а саме: характер подразнення (сила, новизна, контраст і т. ін.), структурна організація діяльності (об’єднані об’єкти сприймаються легше), відношення подразника до потреб (те, що відповідає потребам, приверне увагу насамперед).

Теорії уваги. Традиційно поняття уваги вважається одним із складних питань психології. Вагоме місце в розробці проблематики уваги займають роботи класиків експериментальної психології кінця XIX – початку XX століття: В. Вундта, Е. Тітченера, В. Джеймса, Т. Рібо і М. Ланге. Експериментальне дослідження уваги розпочато В. Вундтом у межах вчення про апперцепцію та структуру поля свідомості. Фактичне входження якогось змісту у свідомість називається процесом перцепції, а зосередження на ньому уваги, залучення його у фокус уваги, називається апперцепцією. Вундт визначав увагу як особливий стан свідомості або її частини, що характеризується ясністю та виразністю елементів, які знаходяться в ній.

Е. Б. Тітченер розумів увагу як певну сенсорну ясність. Він наводив перелік чинників, що визначають увагу: інтенсивність, якість, повторення, раптовість, рух, новизна, узгодження з наявними змістами свідомості. Увага, зумовлена цими чинниками, у своїй першій стадії звичайно називається первинною (пасивною або мимовільною). При вторинній увазі (довільній) в свідомості людини існує конфлікт, при якому вона повинна вибрати з ряду подразників один, на який скеровуватиме увагу і свідомість. Третя стадія полягає в поверненні до першої стадії, коли ми вирішуємо наш конфлікт, робимо вибір, тобто поступово зацікавлюємося обраним нами подразником і повністю поринаємо у нього.

Т. А. Рібо вперше висловив думку про соціальну природу вищих форм уваги. Рух фізіологічно підтримує і посилює акт уваги, налаштовуючи органи чуття на зосередження або відвернення свідомості.

М. М. Ланге в історії психології відомий «моторною теорією вольової уваги».

Постійне зведення уваги до якогось іншого процесу, тобто фактичне заперечення її як самостійного процесу та обмеження її явищами, властивими іншому психічному процесу, зрештою призвело до того, що з першої половини ХХ століття стали обмежувати увагу неспецифічними її виявами. Ця тенденція отримала своє логічне завершення в гештальтпсихології. Гештальтпсихологами підкреслювався активний характер уваги. Сили, що надходять ззовні й від суб’єкта зумовлюють перцептивну організацію. Коли об’єктні сили переважають над суб’єктними, відбувається перцептивна організація, й фігура на структурованому фоні притягує увагу. Увага – це результат перцептивної організації, формування нового образу.

Біхевіористами увага розглядалася як акти певного сенсорного й моторного настроювання систем органів, які дозволяли краще сприймати навколишнє середовище.

Цікавим є визначення місця уваги в психоаналітичному підході. Так, Д. Рапопорт виділив із вивчення механізмів свідомого й несвідомого ідею катексиса, пов’язаного з поняттям психічної енергії й її розподілу. В несвідомому вияв енергії пов’язаний з лібідо й підпорядковується специфічним законам трансформації несвідомого матеріалу. У свідомості катексис керується силами уваги. В психоаналізі увага розглядається як розподіл психічної енергії на те, що визначає вибір у нашій свідомості тих або інших переживань. Тобто, головна сила, що управляє свідомим, – це розподіл уваги на певний зміст.

Когнітивістами запропоновано три основні підходи до дослідження уваги: 1) увага як відбір; 2) увага як резервуар чи механізм розподілу ресурсів системи переробки інформації; 3) увага як перцептивна дія.

У вітчизняній психології проблема уваги розглядалася з різних теоретичних позицій. Фундаментальне значення мають роботи засновника культурно-історичної теорії Л. С. Виготського. Ним було зазначено, що увага підпорядковується загальним законам культурного розвитку й утворення вищих форм поведінки. Природні коріння довільної уваги знаходяться в функції вказівки. Спочатку цю функцію виконує вказівний жест дорослого, а потім і слово.

У доробках Д. М. Узнадзе увага визначається як особливий стан налаштованості, породжений впливом попереднього досвіду на подальші дії суб’єкта. Увага внутрішньо зумовлюється установкою, що в подальшому впливає на орієнтацію в умовах певної ситуації. Довільна увага ним пов’язувалася Узнадзе із поняттям об’єктивації – затримці на певному предметі чи дії, подоланні імпульсивності поведінки.

На думку вітчизняних психологів увага людини розвивалася в процесі свідомої трудової діяльності, особливо такої, що потребує від людей вольових зусиль. У руслі діяльнісного підходу можемо виділити два основних напрями, два погляди на природу уваги й, відповідно, на умови, необхідні для її розвитку.

Перший напрям представлений такими відомими вітчизняними психологами як Б. Г. Ананьєв, Ф. Н. Гоноболін, М. Ф. Добринін, С. Л. Рубінштейн, І. В. Страхов. Вони визначають увагу як «спрямованість і зосередженість будь-якої діяльності». Прихильники цієї концепції не вважають увагу самостійним процесом, а лише характеристикою інших, в яких вона й проявляється. М. Ф. Добринін писав: «Увага представляє собою спрямованість і зосередженість психічної діяльності особистості. Під спрямованістю розуміємо вибірковий характер цієї діяльності й її зберігання, під зосередженням – поглиблення в дану діяльність і відволікання від іншого».

Другий напрям виник хронологічно пізніше й містить у собі критичне ставлення до першого. Так, П. Я. Гальперін визначав увагу як самостійну форму психічної діяльності, «спеціальну діяльність контролю», яка ґрунтується на основі контрольної фази будь-якої діяльності.