10. 3. Розвиток особистості

У минулому виділяли два підходи до формування й розвитку особистості: біогенетичний (основна детермінанта розвитку – спадковість) та соціогенетичний (на розвиток переважно впливають виховання та фактори середовища). У межах першого напрямку відзначимо концепцію рекапітуляції С. Холла, або закон післяутробного розвитку: онтогенез є коротким повторенням історії розвитку людського суспільства. Тобто дитина в період дитинства повторює культурну еволюцію від первісної людини до сучасної. Прихильники другого підходу – це насамперед біхевіористи та когнітивні психологи, які виходили з того, що психіка дитини на момент народження – tabula rasa, і формується повністю в процесі навчання та виховання, пристосовується до суспільства, засвоюючи його норми. Підтвердженням цієї точки зору є приклади так званих дітей-мауглі.

У сучасній психології питання протиставлення біологічних чинників (спадкових та вроджених) і чинників середовища (культурних, соціальних) знято на користь визнання їх спільного впливу (біосоціальний підхід). Однак питання про механізми цього взаємовпливу й досі залишається відкритим.

Життя людини є процесом становлення та розвитку її особистості. Найважливіший критерій особистісного зростання – динамічність, гнучкість, відкритість змінам і здатність, зберігаючи свою ідентичність, розвиватися через вирішення актуальних протиріч і проблем. Зріла особистість, вільна від забобонів і стереотипів, здатна адекватно, повно й диференційовано сприймати навколишню дійсність взагалі, а особливо – інших людей. Людина в контактах з іншими стає все більш відкритою й природньою, але при цьому – більш реалістичною, гнучкою, здатною компетентно вирішувати міжособистісні протиріччя й жити з іншими в максимально можливій гармонії. Здатність людини регулювати своє життя, організувати його як єдине ціле, чітко підпорядковане певним цінностям, і дозволяє їй стати незалежною, вільною особистістю щодо зовнішніх вимог, тиску обставин. Життєвий шлях особистості детермінований самою особистістю, з одного боку, і, з другого, – об’єктивними умовами, вимогами, зовнішніми обставинами, подіями епохи, до якої вона належить.

Зрілість особистості вимагає визначення нею свого місця в світі, у суспільстві, наявності стійкого світогляду.

Зріла особистість завжди має такі риси:

виражене прагнення творчості, прояв творчого начала в найрізноманітніших сферах життя; тонка сприйнятливість до досить широкого кола явищ соціального життя (мистецтва в його різних жанрах і формах, життя людей у його різноманітних проявах; світу ідей зі сфери наукового пізнання, моральності, моралі тощо; людської експресії; природи в її розмаїтті й багатстві і т. ін.);

інтелектуальна активність у постановці життєвих проблем, готовності їх вдумливо зрозуміти й намагатися наполегливо вирішувати;

достатня емоційна чутливість, яка має вибірковий характер, але широка за колом явищ, які її викликають; здатність при цьому виявляти особливо високий рівень емоційної сприйнятливості до певної сфери явищ навколишнього світу, соціальних феноменів, людських відносин;

мобільність здібностей, тобто вміння реалізувати у відповідних діях властиві людині потенції, які вона хотіла б розкрити;

рефлексія свого духовного образу, що служить завданням самоорганізації.

Цілі такої самоорганізації є досить різноманітними й широкими: моральне самовдосконалення, інтелектуальне зростання, естетичний розвиток тощо. Ознаки зупинки в особистісному розвитку є такими:

неприйняття себе;

внутрішній конфлікт із собою;

непродуктивні особистісні орієнтації;

розлад внутрішньої гармонії, рівноваги між особистістю та середовищем;

закритість для нового досвіду;

звуженість меж «Я»;

орієнтація на зовнішні цінності та орієнтири (невідповідність між реальним та ідеальним самозвеличенням);

відсутність гнучкості, спонтанності;

звуження зон самоусвідомлення;

неприйняття відповідальності за своє буття т. ін.

Деградації особистості сприяють психологічні та соціальні чинники. Існують такі етапи деградації особистості: 1) формування психології «пішки», глобального відчуття своєї залежності від інших сил (феномен «вивченої безпорадності»); 2) створення дефіциту благ; у результаті провідними стають первинні потреби в їжі та виживання; 3) створення «чистоти» соціального оточення – розподіл людей на «гарних» і «поганих», «своїх» і «чужих»; створення провини й сорому за себе; 4) створення культу «самокритики», визнання себе винним навіть у здійсненні тих несхвалюваних вчинків, які людина ніколи не здійснювала; 5) збереження «священних основ» (забороняється навіть замислюватися, сумніватися в засадничих передумовах ідеології); 6) формування спеціалізованої мови (складні проблеми спресовуються до коротких, дуже простих висловів, що легко запам’ятовуються ).

У результаті всіх цих чинників для людини стає звичним «нереальне існування», оскільки із складного, суперечливого, невизначеного реального світу людина переходить у «нереальний світ ясності, спрощеності».

З точки зору В. С. Мухіної, механізмами розвитку особистості є ідентифікація, відособлення, взаємодія ідентифікації та відособлення. Ідентифікація (ототожнення) є єдністю інтеріоризаційної ідентифікації, яка забезпечує саме «привласнення» і «вживання» в іншого (об’єктний аспект) і екстеріоризаційної ідентифікації, яка забезпечує перенесення своїх почуттів і мотивів на іншого (суб’єктний аспект). Тільки у взаємодії ці ідентифікаційні механізми дають можливість суб’єкту розвиватися, рефлексувати й бути адекватним соціальним очікуванням.

Іншим механізмом розвитку В. С. Мухіна вважає відособлення, яке може мати об’єктний і суб’єктний аспекти, і розглядається як усунення, прагнення індивіда виділитися з-поміж інших, закритися від об’єкта спілкування. Суб’єктивно відособлення дає безпосереднє переживання суб’єктом тієї або іншої міри своєї усунутості від об’єкта відособлення. Ідентифікація в цій концепції виступає як механізм «привласнення» індивідом своєї людської суті, як механізм соціалізації особи. Відособлення виступає як механізм індивідуалізації особи. Розвиток особистості, на думку В. С. Мухіної, обумовлений привласненням структури самосвідомості, яка складається через механізм ідентифікації. В онтогенезі особистості відбувається ідентифікація з ім’ям, із соціальними зразками, що розвиває домагання на визнання, зі статтю, з образом «Я» в усіх трьох часових вимірах особистості (минулому, сьогоденні, майбутньому), ідентифікація з громадськими цінностями, що забезпечує буття в соціальному просторі й дає індивідові усвідомлення своїх прав і обов’язків.

А. В. Петровський виділяє такі механізми розвитку особистості:

персоналізація (процес і механізм, простір представленості суб’єкта в інших людях);

відособлення (у взаємодії з іншими людьми виділення індивіда й відособлення).

Ю. Б. Гіппенрейтер виділяє як механізми розвитку особистості: 1) зсув мотиву на мету (перехід мети на рівень мотиву); 2) ідентифікацію; 3) прийняття й освоєння соціальних ролей.

Приблизно від 70-х років ХХ століття почав формуватися науковий підхід до вивчення особистості, що підкреслює унікальність життєвого шляху кожної людини, а також необхідність доповнення психології розвитку особистості дослідженням психології життєвого шляху. Життєвий шлях за С. Л. Рубінштейном – це рух до досконалості (естетичної, соціальної, психологічної). Основою періодизації особистості є ті конкретні (біографічні) події, які переживаються особистістю як значущі в її розвитку.

Е. Еріксон життєвий шлях поділив на вісім стадій, надавши їх якісний опис. Відповідно до виділених вікових щаблів він обґрунтував основні кризи психосоціального розвитку, вказав два можливих виходи з кожної вікової кризи й назвав сильну сторону особистості, яка зміцнюється в разі успішного вирішення вікової проблеми.

Таблиця 10.1. Розвиток особистості за Е. Еріксоном

Стадія	Психосоціальний розвиток	Сильна сторона особистості
Новонародженість (0–1 рік)	Базова віра та надія проти базової безнадії (довіра – недовіра)	Надія
Раннє дитинство (1–3 роки)	Самостійність проти відчуття провини та страху осуду (автономія – сором, сумнів)	Сила волі
Вік гри (3–6 років)	Особиста ініціатива проти відчуття провини й страху осуду (ініціативність – відчуття провини)	Цілеспрямованість
Молодший шкільний вік (6–12 років)	Підприємливість проти відчуття неповноцінності (працелюбство – відчуття неповноцінності)	Компетентність
Підлітковий вік – рання юність (12–19 років)	Ідентичність проти зміщування ідентичності (его-ідентичність – рольове зміщування)	Вірність
Юність (20–25 років)	Інтимність проти ізоляції (інтимність – ізоляція)	Любов
Дорослість (26–64 роки)	Продуктивність проти застою, зануреності в себе (продуктивність – застій)	Піклування
Старість (65 років – смерть)	Цілісність, універсальність проти відчаю (егоінтеграція – відчай)	Мудрість

Підставою періодизації криз психосоціального розвитку в Е. Еріксона є поняття «ідентичність» та «самоідентичність». Потреба бути самим собою в очах значущих інших і у власних очах визначає рушійні сили розвитку, а протиріччя між ідентичністю та самоідентичністю обумовлюють кризи й напрями розвитку на кожному віковому щаблі.

Питання для самоконтролю

1. Спробуйте дати декілька визначень поняттю «особистість».

2. Навіщо вивчати особистість?

3. Які характеристики відрізняють особистість від інших проявів психічного?

4. У чому полягає сутність психодинамічних теорій особистості?

5. Дайте тлумачення поняттю «Я» в межах гуманістичних теорій особистості.

6. На чому ґрунтуються диспозиційні теорії особистості? Що таке риси особистості, які вони бувають?

7. Що таке особистісний конструкт?

8. Які теорії особистості розроблені в межах діяльнісного підходу?

9. За рахунок яких механізмів відбувається розвиток особистості?

10. Охарактеризуйте психологічно зрілу особистість.

Література

Основна

1. Асмолов А. Г. Психология личности. Культурно-историческое понимание развития человека. – М.: Смысл; Издательский центр «Академия», 2007. – 527 с.

2. Капрара Дж., Сервон Д. Психология личности. – СПб.: Питер, 2003. – 640 с.

3. Максименко С. Д. Генезис существования личности. – К.: Изд-во ООО «Текст», 2006. – 240 с.

4. Петровский В. А. Личность в психологии / В. А. Петровский. – Poстов н/Д.: Феникс, 1996. – 512 с.

5. Психология личности в трудах отечественных психологов. – СПб.: Питер, 2000. – 480 с.

6. Психология личности. Тексты / под ред. Ю. Б. Гиппенрейтер, Д. А. Пузырея, В. В. Архангельской. – М.: АСТ: Астрель, 2009. – 624 с.

7. Семиченко В. А. Психология личности / В. А. Семиченко.  К.: Магистр, 2001.  427 с.

8. Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности / Пер. с англ. – СПб.: Питер Пресс, 1997. – 608 с.

Додаткова

1. Адлер А. Понять природу человека / А. Адлер. – СПб.: Академический проект, 1997. – 346 с.

2. Анцыферова Л. И. Развитие личности и проблемы геронтопсихологии. – М.: Изд-во «Институт психологии РАН», 2006. – 512 с.

3. Клонингер С. Теории личности. Познание человека. – СПб.: Питер, 2002.

4. Ковалев А. Г. Психология личности. – М.: Просвещение, 1970. – 391 с.

5. Леонтьев А. Н. Деятельность. Сознание. Личность. – М.: Политиздат, 1975. – 304 с.

6. Мадди С. Теории личности: сравнительный анализ. – СПб.: Речь, 2002. – 539 с.

7. Мейли Р. Структура личности // Экспериментальная психология / Под ред. П. Фресса и Ж. Пиаже. – Вып. V. – М.: Прогресс, 1975. – С. 196–283.

8. Олпорт Г. Становление личности: Избранные труды / Пер. с англ. – М.: Смысл, 2002. – 462 с.

9. Первин Л., Джон О. Психология личности. Теория и исследования. – М., 1999. – 672 с.

10. Платонов К. К. Структура и развитие личности. – М.: Наука, 1986. – 255 с.

11. Фернхем А., Хейвен П. Личность и социальное поведение / Пер. с англ. – СПб.: Питер, 2001. – 368 с.

12. Фэйдимен Дж., Фрейгер Р. Личность. Теории, упражнения, эксперименты. – СПб.: Прайм-ЕВРОЗНАК, 2002. – 864 с.

13. Холл К. С., Линдсей Г. Теории личности. – М., 1997. – 720 с.

14. Эриксон Э. Детство и общество / Пер. с англ. – СПб.: Ленато, АСТ, Фонд «Университетская книга», 1996. – 592 с.

15. Эриксон Э. Идентичность: юность и кризис / пер. с англ. – М.: Прогресс, 1996. – 344 с.