11. 8. Класифікація процесів сприйняття

Можна виділити низку засад для класифікації процесів сприйняття. Однією з них є значення сенсорних даних окремого аналізатора для формування цілісного перцептивного образу. Відповідно до цього виділяють зорові, слухові, смакові, дотикові й інші сприйняття. Основою для іншого типу класифікації процесів сприйняття є форми існування матерії. В межах цієї класифікації констатується сприйняття простору, часу, руху. Розглянемо складові вказаних класів окремо.

Модальність сенсорних даних, з яких формується образ сприйняття, суттєвим чином впливає на перцептивний процес. Модальність, як одна з найважливіших властивостей відчуттів, що надає їм якісні характеристики відповідно до специфіки об’єктивної реальності, яка відбивається у психіці, визначає й якісні характеристики перцептивного образу. Основними модально-специфічними видами перцептивних образів визначаються дотикові та зорові. У якості найбільш специфічного модального параметру зорових сенсорно-перцептивних процесів виділяється кольоротоновий образ у його хроматичних і ахроматичних компонентах. Експериментальні дослідження виявили високу лабільність сприйняття кольорів та залежність специфіки цього процесу від просторових, часових та енергетичних факторів. Отримані результати свідчать про те, що адекватність кольорової модальної характеристики зорового сприйняття поєднується з адекватністю відбиття тієї поверхні конкретного об’єкта, яка є носієм кольору. І взагалі, можна констатувати, що адекватність модальних компонентів перцептивного образу органічно пов’язана з адекватністю його просторово-часових компонентів.

Сприйняття простору визначається як чуттєво-наочне відбиття просторових властивостей речей (розміру, форми), їх просторових відношень і рухів. У процесі сприйняття простору приймають участь усі органи відчуттів людини, але провідна роль у цьому процесі надається поєднаному функціонуванню зорового, кінестезичного, шкіряного та вестибулярного аналізаторів. Сприйняття простору ґрунтується на оцінках відстаней та кутів в оточуючому людину середовищі, які здійснюються сенсорними системами та рухами м’язів.

Р. Солсо розглядає два підходи до пояснення сприйняття простору. Відповідно до конструктивістського підходу сприйняття глибини ґрунтується на практичному досвіді людини, на її знанні оточуючого простору, а також на результатах обробки перцептивної інформації про поточну дійсність. У межах екологічного підходу Дж. Гібсона вважається, що у природних умовах для оцінки просторових відносин достатньо тієї інформації про глибину та віддаленість об’єктів, яку несе оптичний потік, що відбивається від цих об’єктів. Разом з цим, висловлюється точка зору, що необхідною умовою розрізнення основних напрямків у просторі є функціональна асиметрія людського тіла. Сприймаючи просторові відношення людина також виходить з нормального положення свого тіла відносно напрямку вектора сили тяжіння, коли вертикальна ось її тіла є перпендикулярною поверхні землі.

Найбільшу інформацію про простір людина отримує завдяки зору. У просторовому зорі значна роль відводиться акомодації та конвергенції очей, а також функціям кореспондуючих та диспарантних точок сітчатки. Особливості зорової модальності суттєвим чином визначають сприйняття форми та розміру об’єктів.

Форма несе у собі всю повноту просторової структури об’єктів, і тому вона є найважливішою ознакою перцептивного образу як цілісного та предметного. Цілісна форма об’єкта може не співпадати з формою його окремих елементів. Однак з причини цілісності форми повнота відтворення своєрідності поверхні об’єкта має своїм наслідком і адекватне відбиття форми. Форма об’єктів може бути адекватно відтвореною, і ця адекватність зберігається у певному діапазоні змін фізичних умов побудови перцептивного образу.

Було встановлено, що відбиття розміру як узагальненої характеристики величини об’єкта, є вихідним і перш за все відокремлюваним просторовим компонентом образу. Разом з тим, виявлено малу стабільність та точність сприйняття розміру. Передбачається, що вказані протиріччя визначаються двома різними рівнями відбиття просторового розміру. Перший з цих рівнів, як вихідний, ще до виділення конкретної структури об’єкта, що сприймається, забезпечує грубе відбиття розмірів. Другий рівень забезпечує точне відбиття розмірів як сукупності усіх відстаней між точками об’єкта, забезпечує відтворення усієї метрики у масштабі один до одного. Саме останній рівень адекватного відтворення розмірів і є найменш стійким до перешкод.

Сприйняття часу розглядається як відбиття об’єктивної тривалості, швидкості та послідовності змін явищ дійсності. Вважається, що процес сприйняття часу забезпечується узгодженим функціонуванням комплексу аналізаторів. При цьому підкреслюється роль кінестезичних та слухових відчуттів, як таких, що дають найбільш точне диференціювання інтервалів часу. Визначається низка теорій, в межах яких здійснюються спроби пояснення феноменів сприйняття часу. По-перше, це теорії, що описують сутність біологічного часу як підґрунтя психологічного часу (Г. Хогланд). Виділяються також різні когнітивні теорії обґрунтування сприйняття часу (Р. Орнштейн). Разом з тим, аналіз показує, що психологічний час не є виключно відбиттям фізичних змін дійсності (фізичного часу). Психологічний час переживається людиною, і саме переживання є інформативними по відношенню до тривалості змін дійсності.