14. 3. Логічні форми мислення

Питання про логічні форми мислення (тобто форми, в яких фіксуються, закріплюються, здійснюються кінцеві та проміжні процеси мислення, форми в яких воно здійснюється) тісно пов’язані з питанням про способи мислення. Кожній формі мислення відповідають пов’язані з нею способи, спрямовані на її формування, збагнення, уточнення і використання у загальному процесі мислення.

Поняття – це думка про предмет або явище, яка відображає його загальні та суттєві ознаки. Наприклад, «вантажівка» – це автомобіль для перевезення вантажів. При цьому неважливо, якого він кольору, старий чи новий, завантажений у даний момент чи порожній, їде дорогою чи стоїть на узбіччі – це все ознаки несуттєві й у понятті не відображаються. Але вони можуть відображатись в образі сприймання, в уявленні що зберігається у пам’яті – в цих формах відображення суттєві і несуттєві ознаки не роздільні. У понятті, на відміну від них, фіксуються ознаки лише суттєві і лише загальні для цілого класу подібних предметів.

Поняття бувають різного ступеня загальності: від конкретних до всезагальних. Такий рух до узагальненості виявляється, наприклад, у таких рядах понять: вантажівка – автомобіль – транспортний засіб – створений людиною механізм; сіамська кішка – кішка – ссавець – тварина – жива істота. Важливо, щоб у кожному понятті відображались саме всі загальні і суттєві ознаки, жодного несуттєвого.

Далеко не кожне поняття можна визначити так чітко, іноді ці ознаки виділяються й відображаються інтуїтивно, і хоча загалом зрозуміло, про що йде мова, можуть бути різночитання у нюансах, наприклад, поняття: «справедливість», «порядність», «інколи», «недовго», що мають як соціальний так і індивідуальний зміст.

Поняття існують і функціонують не ізольовано, а у системі, у взаємозв’язках з іншими поняттями, і лише через співвіднесеність з ними набувають своєї визначеності. Наприклад, поняття «друг» стає набагато точнішим через його співставлення з такими поняттями, як: приятель, знайомий, сусід, співробітник, брат, попутник, ворог, суперник та ін., а поняття «інколи» – через співвіднесеність з: ніколи, завжди, часто, рідко, майже завжди та ін.

Судження – це фіксація зв’язку між двома (інколи і більше) поняттями або їх властивостями. Вони бувають одиничними («Він порядна людина»), частковими («Деякі студенти вивчають лінгвістику») та загальними («Всі студенти здають сесію»); а також стверджуючими (всі щойно наведені приклади) і заперечуючими («У кішок немає зябр»); а також оповідальними (всі вище наведені приклади) і умовними («Якщо йде дощ, то дорога мокра»); істинними («Тіла складаються з молекул»), сумнівними («Можливо, існують “гравітони” – що переносять гравітацію») або хибними (2 х 2 = 5).

Судження також, зазвичай, існують та функціонують лише у системі, і у своїй сукупності вони один одного взаємоуточнюють та взаємодоповнюють. Наприклад, будь-яке коротке речення із цього підручника, що містить судження, звичайно, несе певну інформацію, і ви її зможете зрозуміти. Однак набагато глибше ви її зрозумієте, якщо прочитаєте також сусідні судження: вони доповнюють, уточнюють, розширюють або звужують інформацію, що міститься тільки у тому реченні, яке ви прочитали спочатку.

Судження утворюються двома способами: а) безпосередньо на основі подій та явищ, які сприймаємо («Ця палка – дуже важка», «Всі м’ячі легко відскакують від стіни»), та б) на основі умовиводів, поза безпосереднього спостереження ситуації.

Умовивід – це перехід від двох (або декількох) вихідних суджень до деякого якісно нового. Особлива цінність умовиводу полягає у тому, що ці нові знання добуваються не безпосередньо із досвіду, із спостереження ситуації, а із знань які маємо (можна сказати, інформація породжує інформацію).

У найпростішому випадку умовивід складається із двох вихідних посилань та зробленого на їх основі висновку (породженого із них нового знання), наприклад: «Числа, написання яких закінчується двома нулями, діляться на 4. Число 3100 закінчується двома нулями. Значить, число 3100 поділиться на 4».

Серед великого розмаїття умовиводів особливо виділимо два їх види, що відіграють важливу роль у процесі мислення: дедуктивний та індуктивний.

Дедуктивний являє собою перехід від знання загального до конкретного, наприклад: «Усі люди – смертні. Сократ – людина. Отже Сократ – смертний». Індуктивний являє собою, навпаки, перехід від конкретних знань до більш загальних.

Більш складні форми мислення, такі як гіпотеза, моделювання, теорія, торкаються вже особливостей вирішення поставленої проблематики в цілому і поєднують у собі, певним чином, вище зазначені більш прості форми й пов’язані з ними способами мислення.