11. 6. Поняття сприйняття

Сигнали, які людина відчуває внаслідок впливу подразника на рецептори того чи іншого сенсорного аналізатора, характеризують окремі аспекти об’єктивної ситуації. Та тема ситуація чи об’єкт, а також різні об’єкти, одночасно відбиваються у специфічній активності декількох аналізаторів. Загальна «картина» сенсорної активності не є безпосереднім виразом цілісності проявів дійсності, її предметної специфіки. Тільки в певній єдності окремі сенсорні дані можуть бути адекватним виявленням своєрідності, предметності значущої складової поточної реальності, основою для відповідної реакції людини на інтегральні зовнішні впливи. Саме тим психічним процесом, який і поєднує сенсорні дані у цілісні образи об’єктів, виділяє ці об’єкти у дійсності, є процес сприйняття.

На сучасному етапі розвитку психології сприйняття визначається як: суб’єктивний образ предмета, явища або процесу, який безпосередньо впливає на аналізатор чи систему аналізаторів; складний психофізіологічний процес формування перцептивного образу (В. П. Зінченко). В найбільш узагальненому вигляді сприйняття розглядається як психічний процес, що є цілісним відбиттям предметів, ситуацій та подій, які через фізичні подразники безпосередньо впливають на рецептори людини. Відбиття образів сприйняття виходить за межі окремих відчуттів і спирається на поєднану роботу сенсорних аналізаторів та синтез відчуттів у складні комплексні системи. Тільки у певному поєднанні ізольовані відчуття стають цілісним сприйняттям, перцептивним образом.

Сприйняття визначається як рефлекторний процес. Розглядаючи процес життєдіяльності людини як процес пристосування до умов дійсності, І. М. Сеченов розкриває значення перцептивного образу з точки зору його регулюючої ролі по відношенню до виконавчих рефлекторних ефектів. Вважається, що відчуттєві образи, відбиваючи предметні умови і регулюючи дії, забезпечують адекватність дій тим об’єктам на які вони спрямовані, і тим умовам, в яких вони реалізуються. Завдяки останньому дії набувають цілеспрямований і адаптивний характер.

Положення І. М. Сеченова про рефлекторну сутність відчуттєвих образів як регуляторів рухів було розвинуте у роботах І. П. Павлова, де сприйняття розглядалося в якості первинних сигналів про дійсність. Відповідно до такої точки зору перцептивні образи мають сигнальну функцію по відношенню до виконавчих рефлекторних ефектів, спрямовують та регулюють ці ефекти. Перцептивні образи, які розглядаються як регуляторний компонент рефлексів по відношенню до їх виконавчих компонентів, самі виявляються результатом відповідних аналізаторних рефлекторних актів – як актів, що здійснюють відбиття різних аспектів дійсності. Відповідно до такої точки зору в аналізаторних апаратах замикаються власні рефлекторні дуги, які в сучасному уявленні представляються як функціональні системи, організовані за принципом зворотних зв’язків (П. К. Анохін).

В численних експериментах І. П. Павлов з наступниками намагалися знайти докази того, що в основі процесу сприйняття знаходяться тимчасові нервові зв’язки, які виникають у корі великих півкуль головного мозку. Було встановлено, що тимчасові нервові зв’язки виникають внаслідок впливу об’єктивної дійсності на рефлекторні апарати і подальшої аналітико-синтетичної обробки сенсорних даних психікою людини.

У порівнянні з відчуттям процеси сприйняття вважаються за більш складну та високу форму аналітико-синтетичної діяльності мозку. Відсутність аналізу унеможливлює осмисленість сприйняття. Разом з цим, синтез забезпечує встановлення часових нервових зв’язків між окремими враженнями людини.

Вважається, що у підґрунті сприйняття можуть бути закладені рефлекторні зв’язки двох різних видів: 1) зв’язки, які виникають в межах поєднання даних переважно від однієї сенсорної системи; 2) зв’язки, що встановлюються між різномодальними сенсорними даними. Перший вид зв’язків виникає внаслідок концентрації уваги людини на комплексному подразнику однієї модальності. Другий вид умовнорефлекторних зв’язків відноситься до впливів на організм різномодальних подразників. Взагалі ж тимчасові нервові зв’язки формуються та фіксуються у пам’яті людини як наслідок організованого відбиття рецепторними апаратами та психікою особливостей та зв’язків предметів та явищ об’єктивного світу.

Рефлекторний процес формування предметного образу, як і всі процеси відбиття, за необхідністю починається з фізичної взаємодії носія зображення з об’єктом. Ця фізична взаємодія є вихідною у формуванні зображень. Властивості речей проявляються тільки в результаті їх взаємодії. Будь-яка властивість матеріальної речі може бути зображеною внаслідок її фізичної дії на іншу річ. Разом з тим, різні фізичні властивості по-різному проявляються у взаємодії речей і в різній мірі можуть входити у макрозображення одного об’єкта в іншому. Як наслідок, різні якості об’єкта зображення по-різному відтворюються на предметі – носії зображення. Для того, щоб виникнув інтегральний перцептивний образ макрооб’єкта, необхідно, щоб двосторонній стан взаємодії, як зображення, охопив увесь об’єкт або його частину в усій просторово-часовій повноті, і щоб мало місце збереження неперервності макростану взаємодії, який змінюється.

Відповідно до рефлекторної теорії рефлекторна діяльність аналізатора і формує ефекторний стан як предметне зображення об’єкта, внаслідок взаємодії двох об’єктів. Зважаючи на те, що стан контактної взаємодії аналізаторів і подразників має місце саме у тактильній сенсоріці, найбільш простий предметний образ може розглядатися як синтетичний результат функціонування шкіряно-механічного аналізатора. Відповідно до цього, на вищих рівнях репрезентації дотиків взаємодія рецептора з подразниками здійснюється на основі активних рухів руки як специфічного людського органу для дотиків.

Таким чином, важливим компонентом механізмів сприйняття є моторний компонент. До цих моторних процесів відносять рухи руки, що забезпечують сприйняття предметів на дотик, рухи очей за змінами положення об’єкта, за яким ведеться стеження, рухи гортані. У межах зорового сприймання дійсності мають місце макро- та мікрорухи очей. Якщо спостерігач дуже уважно дивиться на якусь крапку у просторі чи предмет, то суб’єктивно у нього виникає уявлення, що він фіксує крапку (предмет) нерухомим поглядом. Разом з тим, реєстрація рухів очей досліджуваних, яка проводилася у процесі спеціальних експериментальних досліджень, показала, що очі здійснюють непомітні для самого спостерігача мікрорухи.