Розділ 14. Мислення

14. 1. Загальна характеристика мислення

Серед пізнавальних процесів людини мислення посідає особливе місце та відіграє особливу роль. «Я мислю, отже я існую», – говорив Декарт. Ми дуже часто незадоволені своїм характером, пам’яттю, увагою, проте майже ніколи – своїм мисленням.

Якщо пізнання через сприйняття завжди обмежене лише існуючими конкретними об’єктами, з якими людина взаємодіє безпосередньо, то завдяки мисленню розширюються наші пізнавальні можливості, ми можемо виходити на пізнання того, що недосяжне для сприйняття, лежить за межами чуттєвого досвіду. Ми можемо сприймати світ, що лежить за конкретними предметами, світ незримих сутностей, суттєвих зв’язків між предметами, які складають основу існуючого світу. Великі пізнавальні можливості мислення – одна з основних ознак, завдяки якій людина зробила великий крок зі світу тварин у світ цивілізації.

Отже, мислення можна визначити як процес пізнання об’єктивної дійсності, встановлення зв’язків та відношень між об’єктами, що пізнаються. У науковій термінології мислення – це процес опосередкованого та узагальненого відображення дійсності в ході її аналізу та синтезу.

Мислення – процес складний і неоднозначний, що виявляє себе різноманітно, при чому різні його прояви часто зовсім не схожі на інші, проте ми зробимо спробу виділити головні його риси.

Мислення як форма відображення й як процес. Перше та головне, що важливо розуміти – наявність в мисленні двох аспектів. Мислення виступає як форма відображення дійсності та як складний процес, що складається з окремих етапів та процедур.

Схарактеризувати мислення як форму відображення – відповісти на питання: що саме воно відображає, які саме специфічні знання про світ воно дає, які особливості світу воно сприймає та як саме їх фіксує. Схарактеризувати мислення як процес – відповісти на питання: як конкретно таке знання отримується, які операції при цьому здійснюються, тобто що людина робить, яку саме активну діяльність виявляє. Ці два аспекти тісно пов’язані один з одним. Те, що відображається, принципово пов’язане з тим, як це відбувається. При цьому, чим більш досконалим буде процес пізнання, тим більш якісним буде отриманий результат, тобто відображення.

Мислення як засвоєння готового та як відкриття принципово нового. Мислення завжди спрямоване на отримання такого знання, яке на даний час відсутнє та не може бути надбане в результаті більш простого процесу – сприйняття. Наявність невідомого, незрозумілого – це початковий момент мислення. Проте, що таке «невідоме»? Воно буває двох видів: 1) невідоме для конкретної людини, проте відоме для суспільства в цілому; 2) невідоме в принципі: і для окремої людини, і для суспільства. У першому випадку мислення спрямоване на засвоєння вже готового знання, інформації, що існує в суспільстві. У другому випадку мислення зорієнтоване на відкриття нового, ще не відомого нікому. Наприклад, сучасні школярі на уроці фізики засвоюють 3 закони механіки, які були відкриті більше 300 років тому Ньютоном. Для школярів ця інформація є новою, невідомою, вони пізнають сутність цього питання зусиллями власних роздумів. Проте, об’єктивно ці знання існують, відомі. Розуміння цього існуючого набору інформації – не нового для суспільства, проте абсолютно нового для дитини – складають головний напрям її мислення. Проте, для Ньютона, першовідкривача цих законів, ситуація була принципово іншою. Для нього їх розуміння було не засвоєнням вже існуючого, а відкриттям абсолютно нового. Проте, не варто вважати, що відкриття принципово нового – виняток, який стосується лише великих вчених. Оскільки кожна життєва ситуація, в якій ми опиняємося, індивідуальна, то ми на кожному кроці створюємо своїм мисленням щось нове.

Крім того, знання, якими володіє суспільство утворюють загальний фонд знань. А для того, щоб дитина засвоїла щось готове, краще за все ці знання давати не в готовому виді, а організувати діяльність таким чином, щоб вона вважала це відкриття певною мірою «своїм». У психології це називається псевдовідкриттям. Такий підхід до навчання забезпечує більш глибоке розуміння дитиною того, що вона засвоює, та розвиток її мислення, а також формує цікавість до знань.

Таким чином, засвоєння вже готових знань та відкриття принципово нових – два основних завдання мислення, проте вони тісно пов’язані один з одним. У випадку засвоєння готового початковим моментом мислення виступає прийняття завдання на засвоєння, потреба отримати деяку інформацію. У випадку відкриття нового цьому передує ще й формулювання проблеми, бажання її розв’язувати.

Мислення як віддзеркалення світу. Запитання про те, що саме, яку частину світу віддзеркалює мислення – одне з найважчих у цій темі. Основна трудність пов’язана з тим, що мислення – багатогранне, його конкретні прояви дуже різноманітні. Щоб визначити особливості мислення порівняємо його з іншим пізнавальним процесом – сприйняттям.

Сприйняття віддзеркалює окремі предмети в сукупності зовнішніх їх ознак і все розмаїття їх конкретних якостей (м’яч круглий, червоний) при безпосередньому контакті їх з нашими органами чуття (його має бути видно очима, він має відчуватися руками). Мислення ж відображає зовсім інші аспекти навколишнього світу: не самі предмети, а їх суть та сутнісні зв’язки між ними. Вони відкриваються нам не безпосередньо, а опосередковано. Тобто між органами чуття та віддзеркаленими мисленням сутностями знаходяться інші предмети та засоби, тому що самі по собі ці сутнісні аспекти непомітні та нечутні. І віддзеркалюються вони не конкретно, а узагальнено. Таким чином, віддзеркалений мисленням зміст має дві основні ознаки: 1) сутність речей та існування зв’язку між ними; 2) узагальненість.

Наприклад, якщо сприйняття нам демонструє лише гілки дерев, що хитаються за вікном, чи площу, яка повна прикрас, мислення відкриває нам інше, що на даний момент неможливо сприймати в даний час – в першому випадку – вітер, у другому – вчорашнє свято. Це зовсім інші аспекти реальності, вони показують світ сутності. Ці два явища нам відкриваються не у всій повноті своєї конкретики, як це було б в сприйманні (не просто вітер, а теплий чи холодний, сухий або вологий тощо), а без урахування повноти окремих ознак. Проте мислення може відображати і те, що не належить сприйняттю в принципі, хоча в реальності воно існує об’єктивно. Так, у результаті різних експериментів фізики не тільки відкрили цілий ряд елементарних часток, які за своїм змістом не доступні сприйманню, а й змалювали ряд законів їх взаємодії.

Зміст, що відкривається мисленню – це не тільки окремі предмети та явища (їх сутність, що ховається за світом видимих проявів), але й сутнісні зв’язки та відношення між різними об’єктами.

Опосередкованість та узагальненість мислення. Опосередкованість виявляється в тому, що відношення ми схоплюємо не тактильно або візуально, а через ряд складних і точних розумових вимірів, що характеризують відношення. Узагальненість проявляється в тому, що це відношення має місце не тільки для окремого об’єкта, а й для інших об’єктів типової групи: іншого кольору, розміру, матеріалу тощо. Разом з тим, ці зв’язки часто замасковані другорядними ознаками. Таке відкриття сутнісних зв’язків буває спрямованим на аналіз подій як загальних, існуючих завжди та скрізь, так і подій поодиноких, унікальних. Вони можуть бути локалізовані як в минулому (аналіз минулих подій: стрижневі зв’язки, основні діючі сили, головні та суттєві етапи тощо), так і в майбутньому (планування та прогнозування розвитку подій).

Мислення нерідко переборює те, що нав’язує йому сприйняття. Відзначимо, що хоча основу мислення складає віддзеркалення саме змістовних зв’язків, воно може й успішно класифікувати ці зв’язки і за ступенем суттєвості (для того, щоб відобразити суттєве, треба його відділити від несуттєвого через його відображення). Наприклад, для характеристики трамвая ознаки «дзвонить» та «червоний» явно не суттєві, проте ми їх можемо виділити та порівняти із суттєвими – різновид міського транспорту, працює на електриці. А для характеристики дзеркала несуттєвими є ознаки: крихкість, пласка поверхня, а суттєвим є здатність віддзеркалювати світлові промені.

Тобто, опосередкованість означає, що до цих суттєвостей ми приходимо не одразу, а через щось інше, певні проміжні ланки. Ними можуть бути інші предмети та явища, цілі сукупності взаємопов’язаних інших явищ, порівняння невідомого з вже відомим або створення обхідного шляху. У будь-якому випадку діє принцип не прямого з’ясування, а через щось інше, через поступові переходи, а узагальненість означає чистоту відкритих сутностей від конкретики – тільки спільне: спільне правило, принцип, якість.