8. 4. Суб’єкт діяльності

У діяльності відбиваються й реалізуються не тільки предметні характеристики об’єктивної дійсності, а й особливості, мотивація, відношення самої людини, що діє. К. О. Абульханова-Славська вказує, що мотивація, якій відповідає певна діяльність, є відношенням людини до предметного світу і, водночас, є індивідуальним відношенням. Суб’єкт діяльності і є саме тим, хто здійснює особливий синтез, у якому представлені й вимоги предметної діяльності, і можливості, прагнення, здібності, активність особистості. Спосіб залучення до діяльності, визначення цілі, прийняття рішення, встановлення та зміна особистої позиції до дійсності здійснюються саме суб’єктом.

Б. Ф. Ломов визначає суб’єкта як людину на вищому (індивідуально для кожного) рівні діяльності, спілкування, цілісності, автономності. Суб’єкт розглядається як усеохоплююче найбільш широке поняття людини – поняття, яке розкриває динамічну єдність усіх її якостей: природних, суспільних, індивідуальних. При цьому особистість розглядається як менш широке визначення індивіда, у якому розкривається глибокий взаємозв’язок окремих, але дуже важливих особливостей людини. У цілому, як зауважує К. О. Абульханова-Славська, психологія вивчає процес становлення особистості суб’єктом діяльності.

Визначення поняття суб’єкта діяльності є найбільш яскравим прикладом застосування принципу детермінізму в психології. Суб’єкт і є тою активною, специфічною єдністю людини, через яку переломлюються і якою перетворюються зовнішні впливи в чітку систему образів, операцій і дій.

Визначається декілька аспектів застосування поняття суб’єкта. По-перше, суб’єктивність психічного, у вихідному її значенні, пов’язана з приналежністю усього психічного індивіду, людині як суб’єкту. По-друге, принцип суб’єкта поєднує особливості системного підходу до аналізу діяльності як динамічного й індивідуалізованого. По-третє, принцип суб’єкта дозволяє розкрити діалектику того, що змінюється, та стабільно існуючого, типового й індивідуального. По-четверте, категорія суб’єкта діяльності дає можливість виявити особистісний рівень аналізу діяльності в психології. По-п’яте, поняття суб’єкта передбачає характеристику необхідних і достатніх якостей для здійснення діяльності на нормативному рівні, а також для здійснення діяльності при змінах поточних обставин. По-шосте, якість здійснення діяльності суб’єктом залежить від удосконалення системного способу психічної організації, а не від самостійного розвитку психічних процесів і властивостей. По-сьоме, суб’єкт характеризується через сукупність діяльностей і міру їх продуктивності, успішності. По-восьме, людина стає суб’єктом крок за кроком відповідно до того, як вона починає виділяти себе в оточуючому середовищі та протиставляти себе йому як об’єкту дії та пізнання.

Теорія психічної регуляції діяльності, пов’язана з принципом суб’єкта, перетворюється в теорію саморегуляції. Згідно з обраною ціллю й актуальною настановою, суб’єкт сам себе налаштовує й організовує на дії, враховуючи вимоги задачі, поточні умови, свій досвід, індивідуально-психологічні та фізіологічні особливості, можливі наслідки в майбутньому.

Саморегуляція являє собою спрямовану активізацію суб’єктом своїх психічних процесів певного характеру й інтенсивності для забезпечення неперервності психічної активності в проведенні єдиної особистісно значущої лінії діяльності. Основу механізмів саморегуляції складають системні процеси, в яких реалізуються взаємопов’язані функції негативних зворотних зв’язків і функції самоорганізації на різних рівнях психічної та фізіологічної активності суб’єкта. Саморегуляція виявляється у спрямованій активації й розподілі періодів та циклів психофізіологічних і психічних процесів відповідно до ходу діяльності, її специфіки, у зв’язку зі значущими подіями. Саморегуляція визначається як індивідуалізований механізм, але не тому, що її сутність стає зрозумілою тільки в області індивідуальних відмінностей, а тому, що він виражає принцип відносності регуляції до свого суб’єкта (К. О. Абульханова-Славська).

Виділяється ще один аспект суб’єктивності психічного – суб’єктивності як викривлення, неповної адекватності буттю, об’єктивним формам і співвідношенням. У якості причини такого викривлення й неадекватності С. Л. Рубінштейн називає відрив змісту пізнання від умов його виникнення й віднесення цього змісту до інших умов.