12.2. Способи набуття громадянства

Міжнародному праву відомі такі способи набуття громадян­ства:

• філіація;

• натуралізація (іноді именована укоріненням);

• оптація і трансферт;

• змішана система набуття громадянства.

Ці способи не суперечать п. 1статті 1Конвенції «Про скорочення безгромадянства» від ЗО серпня 1961року, відповідно до якого «дер­жава надає своє громадянство особі, яка народилася на її території та інакше не мала б громадянства. Таке громадянство надається:

а) при народженні, на підставі закону, або

б) за клопотанням перед відповідними владами заінтересованою особою або від її імені відповідно до закону держави».

Виходячи із цих положень, у національному законодавстві України про громадянство закріплені такі підстави набуття грома­дянства України:

— за народженням;

• за територіальним походженням;

• внаслідок прийняття в громадянство;

• внаслідок поновлення в громадянстві;

• внаслідок усиновлення;

• внаслідок установлення над дитиною опіки або піклування;

— внаслідок установлення над особою, визнаною судом недіє­ здатною, піклування;

— у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одного або

обох батьків дитини; 378

Філіація (від лат. filius —син) —набуття громадянства за наро­дженням. У порядку філіації громадянство набувається на підставі двох принципів:

• громадянство за принципом «права ґрунту» (jus soli) озна­чає, що дитина стає громадянином тієї держави, на території якої вона народилася. При цьому громадянство його батьків не має значення. Принцип «права ґрунту», який ще назива­ють територіальним принципом, застосовується в основному в країнах Латинської Америки (закріплений у законодавстві 14держав цього регіону), у тому числі й в Аргентині. Тому, наприклад, дитина, яка народилася від громадян України в Аргентині, нарівні з українським громадянством одержить і аргентинське громадянство (у такий спосіб виникає подвій­не громадянство), у той час як дитина, яка народилася від громадян Аргентини за кордоном, тобто за межами території Аргентини, визнається іноземцем. Водночас слід враховувати, що принцип «права ґрунту» у чистому вигляді не застосову­ється ніде;

• громадянство за принципом «права крові» (jus sangvinium) — тут дитина набуває громадянства батьків незалежно від місця народження. Існує дві концепції «права крові».Перша з них заснована на принципі «єдності сім'ї»,тобто на верховенстві в родині чоловіка. її значення полягає в тому, що при розрізненні громадянства батьків дитина наслідує громадянство батька, і лише позашлюбна дитина набуває громадянства матері. Друга концепція заснована на рівноправності батьків, і відповідно до неї дитина при різному громадянстві батьків одержує грома­дянство батька або матері.

В Україні діє принцип «права крові».На підставі статті 7Закону України «Про громадянство України» від 18січня 2001року дитина, батьки якої до моменту її народження перебували в громадянстві України, є громадянином України незалежно від того, народилася вона на території України чи поза її межами.

Проте при реалізації принципу крові можуть виникнути певні складності, що по-різному вирішуються в законодавстві про гро­мадянство різних держав. Зокрема, це належить до випадків, коли батьки дитини є громадянами різних держав. В Україні ця проблема вирішується на підставі положень статті 7згаданого Закону. Особа, яка має право на набуття громадянства України за народженням, є громадянином України з моменту народження.

Причому Закон України «Про громадянство України »від 18січня 2001року містить низку положень, які передбачають різні модифі­кації цього принципу. Так:

379

^- особа, яка народилася на території України від осіб без грома­дянства, які на законних підставах проживають на території України, є громадянином України;

• особа, яка народилася за межами України від осіб без грома­дянства, які постійно на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства іншої держави, є громадянином України;

• особа, яка народилася на території України від іноземців, які постійно на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства жодного з батьків, є громадянином України;

• особа, яка народилася на території України, одному з батьків якої надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, і не набула за народженням громадянства жодного з батьків або набула за народженням громадянство того з батьків, якому надано статусу біженця в Україні чи притулок в Україні, є громадянином України;

• особа, яка народилася на території України від іноземця і особи без громадянства, які постійно на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства того з батьків, який є іноземцем, є громадяни­ном України;

• новонароджена дитина, знайдена на території України, обоє з батьків якої невідомі (знайда), є громадянином України (стаття 7Закону України від 18січня 2001року).

Стосовно останньої підстави слід зазначити, що в разі відсутності відомостей про батьків знайдена на території нашої держави дитина (наприклад, знайда) буде зареєстрована як громадянин України. Крім того, законодавець у статті 15Закону використовував форму­лювання «яка перебуває на території України» замість «народжена на території України»,що цілком відповідає положенням статті 2Конвенції «Про скорочення безгромадянства» від ЗО серпня 1961року, яка встановила, що «знайда, який перебуває на території держави, що домовляється, оскільки його місце народження не встановлено, вважається народженим на цій території від батьків, які мають громадянство цієї держави». У розвиток цих положень стаття 3даної Конвенції регламентує випадки народження дитини на морському або повітряному транспорті за межами певної держа­ви, коли визначення громадянства вважається дуже важким: «на­родження на судні або на повітряному кораблі вважається таким, що має місце на території тієї держави, під прапором якої це судно плаває, або на території тієї держави, у якій цей повітряний кора­бель зареєстрований...»

380

Набуття громадянства у зв'язку з народженням слід відрізняти від визначення належності до громадянства. Належність до гро­мадянства визначається законом шляхом установлення кола осіб, які вважаються (які є) громадянами даної держави або такими, що визнаються її громадянами.

У законах про громадянство багатьох держав, у тому числі й держав СНД, норми про належність до громадянства даної держави тісно взаємопов'язані з нормами про набуття громадянства.

Наприклад, набуття громадянства у зв'язку з народженням, по суті, не відрізняється від визнання дитини громадянином держа­ви, тобто належним до громадянства. Визнання новонародженого громадянином відбувається автоматично (шляхом запису в книзі актів громадянського стану за наявності в дитини «права крові» або «права ґрунту»). Але, по-перше, таке визнання відбувається щодня й щогодинно і не обумовлене вступом у силу закону про громадянство. Належність же до громадянства певного кола осіб (усі постійно проживаючі в країні і деякі категорії проживаючих за кордоном) установлюється саме на дату набрання чинності законом про громадянство. По-друге, вирішення питання про громадянство дитини не є безумовним: воно залежить від громадянства батьків («принцип крові»), їхньої взаємної згоди на громадянство дітей, а також від місця народження дитини («принцип ґрунту») і т.п.У цілому, це досить велика група норм, що склалася в особливий вид (спосіб) набуття громадянства, в особливий субінститут. Тому визнання громадянства або належність до громадянства у зв'язку з народженням можна і практично зручніше розглядати не серед спо­собів набуття громадянства, а серед категорій осіб, які належать до громадянства, при цьому не зазначаючи дітей, зупиняючись тільки на генетичних зв'язках (нащадки громадян).

Іншим прикладом взаємозв'язку названих субінститутів є ви­знання громадянства країни або права на його набуття за особами, які перебувають за кордоном, особливо —не з їх волі або за згодою держави (депортовані, працюючі за наймом донабрання законом чинності і т.п.).

Визначаючи належність до громадянства, закони більшості держав, у тому числі й держав СНД, передбачають лише загальні умови, застосовувані до всіх постійно проживаючих на території держави або до частини населення, а також до осіб, які перебувають за кордоном, але мають стійкий зв'язок із даною державою.

Відповідно до положень статті 3Закону України від 18січня 2001року, що визначають приналежність до громадянства України, громадянами України є:

381

1. усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголо­шення незалежності України (24серпня 1991року) постійно проживали на території України;

2. особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релі-

гійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом Укра­їни «Про громадянство України» (13листопада 1991року) проживали в Україні і не були громадянами інших держав;

3) особи, які прибули в Україну на постійне проживання після

13 листопада 1991року і яким у паспорті громадянина ко­лишнього СРСР зразка 1974року органами внутрішніх справ України внесено запис «громадянин України»,а також діти таких осіб, які прибули разом з батьками в Україну, якщо на момент прибуття в Україну вони не досягли повноліття;

4) особи, які набули громадянства України відповідно до законів

України та міжнародних договорів України. Особи, зазначені у пункті 1частини першої цієї статті, є громадя­нами України з 24серпня 1991року, зазначені у пункті 2 —з 13ли­стопада 1991року, а у пункті 3 —з моменту внесення відмітки про

громадянство України.

Натуралізація (укорінення) —це надання громадянства іноземцю за його заявою. її смисл полягає в тому, що будь-який іноземний громадянин за умови відмови від іноземного громадян­ства або апатрид можуть одержати громадянство даної держави. У міжнародній практиці склалися умови, відповідно до яких звичайно натуралізація може мати місце після більш-менш три­валого проживання іноземця на території даної держави.

Слід мати на увазі, що кожна держава самостійно встановлює умови одержання громадянства. Вони звичайно стосуються пев­ного терміну проживання в даній державі, знання і поваги її мови, законів і т.п.Наприклад, відповідно до параграфа 1427Титулу 8Зводу законів СШАособу може бути натуралізовано, якщо заявник прожив на території СШАне менше п'яти років після одержання за­конного дозволу на проживання в США,мешкав не менше 6місяців у штаті, де подав заяву про натуралізацію, і «є особою, що володіє високими моральними якостями, відданою Конституції Сполучених Штатів і доброзичливо настроєною стосовно до діючого порядку і процвітання Сполучених Штатів».

Відповідно до статті 19Закону Російської Федерації «Про грома­дянство РФ »у редакції від 17червня 1993року дієздатна особа, яка досягла 18-літнього віку і не перебуває в громадянстві Російської Федерації, може клопотати про одержання громадянства Російської

382

федерації, незалежно від походження, соціального стану, расової і національної належності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, політичних і інших переконань. Звичайною умовою одержання гро­мадянства Російської Федерації є постійне проживання на території Російської Федерації: для іноземних громадян і осіб без громадян­ства —усього п'ять років або три роки безперервно безпосередньо перед звертанням із клопотанням; для біженців, визнаних такими законом Російської Федерації, договором Російської Федерації, зазначені терміни скорочуються вдвічі. Термін проживання на те­риторії Російської Федерації вважається безперервним, якщо особа виїжджала за межі Російської Федерації на навчання або лікування не більш ніж на три місяці. Обставинами, що полегшують одержання громадянства Російської Федерації, тобто такими, що дають право на скорочення аж до зняття зазначених вимог, є: а) перебування в громадянстві колишнього СРСР у минулому; б) усиновлення дити­ни, яка є громадянином Російської Федерації; в) наявність високих досягнень у галузі науки, техніки, культури, а також володіння професією або кваліфікацією, що становлять інтерес для Російської Федерації; г) наявність заслуг перед народами, об'єднаннями в Ро­сійській Федерації, у відродженні Російської Федерації, у здійсненні загальнолюдських ідеалів і цінностей; д) одержання прибутку на території Російської Федерації; є) перебування в минулому особи або хоча б одного з її родичів по прямій висхідній лінії в російському громадянстві (підданстві) за народженням.

В Україні, відповідно до статті 9Закону «Про громадянство України», іноземні громадяни або особи без громадянства можуть за їх клопотаннями одержати громадянство України.

Умовами одержання громадянства України є:

1. визнання і дотримання Конституції України та законів Укра­їни;

2. зобов'язання припинити іноземне громадянство або непере-бування в іноземному громадянстві (для осіб, які були гро­мадянами держав, міжнародні договори України, за якими дозволяють особам звертатися для набуття громадянства України за умови, якщо доведуть, що вони не є громадянами іншої договірної сторони).

Особи, які є іноземцями, мають взяти зобов'язання припинити іноземне громадянство і подати документ про це, виданий уповно­важеними органами відповідної держави, до органу, що прийняв документи про одержання ними громадянства України, протягом року з моменту одержання ними громадянства України.

Якщо особа, маючи всі передбачені законодавством цієї держа­ви підстави для отримання такого документа, з незалежних від

383

неї причин не може його отримати або їй надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, вона подає декларацію про відмову від іноземного громадянства. Це правило не поширюється на осіб, які є громадянами держав, міжнародні договори України з якими дозволяють особам звертатися для набуття громадянства України за умови, якщо вони доведуть, що не є громадянами іншої договірної сторони.

Зобов'язання припинити іноземне громадянство не вимагається від іноземців, які є громадянами держав, законодавство яких перед­бачає автоматичне припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства іншої держави або міжнародні договори України, за якими передбачають припинення особами гро­мадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства України, а також осіб, яким надано статусу біженця в Україні чи притулок в Україні, та осіб без громадянства;

3) безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п'яти років.

Ця умова не поширюється на особу, яка перебуває у шлюбі з гро­мадянином України терміном понад два роки та постійно проживає в Україні на законних підставах, і на особу, яка постійно проживає в Україні на законних підставах та перебувала з громадянином України понад два роки у шлюбі, який припинився внаслідок його смерті.

Для осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, термін безперервного проживання на законних підставах на території України встановлюється на три роки з моменту надан­ня їм статусу біженця в Україні чи притулку в Україні, а для осіб, які в'їхали в Україну особами без громадянства, —на три роки з моменту одержання дозволу на проживання в Україні;

4) отримання дозволу на постійне проживання в Україні.

Ця умова не поширюється на осіб, які мають у паспорті грома­дянина колишнього СРСР зразка 1974року відмітку про постійну або тимчасову прописку на території України, а також на осіб, яким надано статусу біженця в Україні або притулок в Україні;

5) володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достат­ ньому для спілкування.

Ця умова не поширюється на осіб, які мають певні фізичні вади (сліпі, глухі, німі);

6) наявність законних джерел існування.

Ця умова не поширюється на осіб, яким надано статусу біженця в Україні або притулок в Україні.

Положення, передбачені пунктами 3-6ч. 2статті 9Закону «Про громадянство України»,не поширюються на осіб, які мають визнач -

384

ні заслуги перед Україною, і на осіб, одержання якими громадянства України становить державний інтерес для України.

Одержання громадянства України дітьми, які проживають в Україні, один з батьків яких, опікун чи піклувальник має дозвіл на постійне проживання в Україні, здійснюється без урахування умов, передбачених пунктами 1, 3-6ч. 2статті 9зазначеного Закону.

До громадянства України не приймаються особи, які:

1. вчинили злочин проти людства чи здійснювали геноцид;

2. засуджені в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого

злочину (до погашення або зняття судимості);

3) вчинили на території іншої держави діяння, яке визнано за­ конодавством України тяжким злочином.

У практиці натуралізації розрізняють сімейний і позасімейний порядок набуття громадянства. Під позасімейним порядком ро­зуміють ординарний (звичайний) порядок набуття громадянства. Сімейний порядок регулює набуття громадянства при одруженні або усиновленні.

Найчастіше тут мова йшла про зміну громадянства жінки, яка одружилася, причому, нерідко така зміна носила автоматичний ха­рактер. Конвенція про громадянство одруженої жінки від 20лютого 1957року в статті 1визначила, що уряди держав, які її підписали, вживуть заходів щодо того, щоб одруження жінки або розірвання шлюбу не відбивалися «автоматично на громадянстві дружини». Водночас «одружена іноземка... має право набути за своїм про­ханням громадянства свого чоловіка». Українське законодавство фактично поширило це право на будь-кого з подружжя (чоловіка або дружину), що бере шлюб із громадянином України.

Стосовно набуття громадянства усиновленим українське законо­давство прийняло положення, узвичаєне в міжнародній практиці. Зокрема, статті 11, 12, 15Закону України від 18січня 2001року встановлюють, що дитина, яка є іноземцем або особою без громадян­ства і яку усиновляють громадяни України або подружжя, один з якого є громадянином України, а другий —особою без громадянства, стає громадянином України з моменту набрання чинності рішен­ням про усиновлення незалежно від того, проживає вона постійно в Україні чи за кордоном.

Дитина, яка є особою без громадянства або іноземцем і яку уси­новляє подружжя, один з якого є громадянином України, а дру­гий —іноземцем, стає громадянином України з моменту набрання чинності рішення про усиновлення незалежно від того, проживає вона постійно в Україні чи за кордоном (стаття 11).

Згідно зі статтею 12вищезгаданого Закону, дитина, яка є іно­земцем або особою без громадянства і над якою встановлено опіку чи

385

піклування громадян України або осіб, одна з яких є громадянином України, а друга —особою без громадянства, стає громадянином України з моменту прийняття рішення про встановлення опіки чи

піклування.

Дитина, яка проживає на території України та є особою без гро­мадянства або іноземцем, над якою встановлено опікуни піклування осіб, одна з яких є громадянином України, а друга —іноземцем, стає громадянином України з моменту прийняття рішення про встановлення опіки чи піклування, якщо вона у зв'язку з встанов­ленням опіки чи піклування не набуває громадянства опікуна чи піклувальника, який є іноземцем.

Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства і ви­ховується в державному дитячому закладі України, що відносно неї виконує обов'язки опікуна чи піклувальника, або в дитячому будинку сімейного типу, якщо хоча б один з батьків-вихователів є громадянином України, стає громадянином України з моменту влаштування в такий заклад, за умов, якщо її батьки померли, по­збавлені батьківських прав, визнані безвісно відсутніми чи недіє­здатними або оголошені померлими.

У разі встановлення батьківства дитини, мати якої є іноземкою або особою без громадянства, а батьком визнається громадянин України, дитина незалежно від місця її народження та місця по­стійного проживання стає громадянином України.

Датою набуття громадянства України у випадку, передбаченому цією статтею, є дата народження дитини або дата набуття грома­дянства України батьком, якщо він набув його після народження дитини (стаття 15).

Набуття громадянства України дітьми віком від 15до 18років може відбуватися лише за їхньою згодою.

Відновлення в громадянстві може відбуватися двома шляхами: за допомогою реінтеграції або репатріації.

Реінтеграція —це відновлення в громадянстві у випадку його втрати або попереднього виходу з громадянства. Відповідно до статті 10Закону України від 18січня 2001року особа, яка після припи­нення громадянства України не набула іноземного громадянства і подала заяву про поновлення у громадянстві України, реєструється громадянином України незалежно від того, проживає вона постійно в Україні чи за кордоном, за відсутності обставин, передбачених законодавством України.

Особа, яка після припинення громадянства України набула іноземного громадянства, повернулася в Україну на постійне про­живання, подала заяву про поновлення у громадянстві України, за відсутності підстав, передбачених законодавством, реєструється

386

громадянином України. Особа бере зобов'язання припинити інозем­не громадянство і подати документ про це, виданий уповноваженим органом відповідної держави, до органу, що прийняв документи про поновлення її у громадянстві України, протягом року з моменту по­новлення її у громадянстві України. Якщо особа, маючи всі перед­бачені законодавством цієї держави підстави для отримання такого документа, з незалежних від неї причин не може його отримати або їй надано статусу біженця в Україні чи притулок в Україні, вона подає декларацію про відмову від іноземного громадянства.

Особа, яка є громадянином держави, міжнародний договір Укра­їни з якою дозволяє особі звертатися для набуття громадянства України, за умови, якщо вона доведе, що не є громадянином іншої договірної сторони, може подати заяву про поновлення у громадян­стві України лише після припинення іноземного громадянства.

Зобов'язання припинити іноземне громадянство не вимагається від громадян держав, законодавство яких передбачає автоматичне припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства іншої держави або міжнародні договори України, за якими передбачають припинення особами громадянства цих дер­жав одночасно з набуттям громадянства України, а також від осіб, яким надано статусу біженця в Україні чи притулок в Україні, та осіб без громадянства.

Датою набуття громадянства України у зазначених випадках є дата реєстрації набуття особою громадянства України.

Реінтеграція звичайно має індивідуальний характер, на відмі­ну від репатріації, що характеризується груповою, колективною ознакою.

Таким чином, репатріація —це відновлення громадянства шляхом повернення в країну свого громадянства (постійного^ про­живання або походження) певної групи осіб, які опинилися вна­слідок різних обставин на території інших держав. Це найбільше стосується біженців, звільнених військовополонених, так званих переміщених осіб. Особливістю репатріації є й те, що вона є пере­селенням із правом добровільного вибору громадянства.

Репатріація здійснюється як на договірній основі (наприклад, репатріація військовополонених передбачена Женевськими конвен­ціями про захист жертв війни 1949року), так і на позадоговірній основі, але за умови існування відповідних законів у заінтересованій державі або державах.

Проблема повернення на батьківщину була актуальною після за­кінчення Другої світової війни, коли з Німеччини і країн деяких її союзників поверталися на батьківщину сотні тисяч військовополоне­них, примусово вивезених на роботи цивільних осіб і т.п.При цьому,

387

як відомо, частина з них відмовлялася повертатися у свої країни, брала громадянство або на інших умовах селилася в державах Європи, Північної або Південної Америки, в Австралії. На цей час актуаліза­ція проблеми репатріації стала наслідком розпаду СРСР, погіршення економічного добробуту в нових державах —республіках колишнього Союзу (репатріація німців у ФРН, євреїв в Ізраїль і т.д.)

Закріплене в законодавстві багатьох держав, у тому числі й України, положення стосовно подарування громадянства є на­самперед формальним вираженням вдячності і поваги особи за певні заслуги загальнозначущого характеру. У свій час таке подарування дуже часто застосовувалося до перших підкорювачів космосу —льотчиків-космонавтів. Але відомі й більш ранні випадки подару­вання громадянства. Так, наприклад, у 1792році французьке гро­мадянство було подаровано 18видатним державним і громадським діячам-іноземцям: американському президентові Дж. Вашингтону, англійському філософу, соціологу і юристу І. Бентаму, німецькому поету і драматургу Ф. Шиллеру таін.

Слід зазначити, що в той час подарування громадянства не передбачало особою втрат і не вимагало її відмови від власного (первинного) громадянства. Воно мало символічний характер і не мало якихось юридичних наслідків, зокрема, не створювало прав і обов'язків між таким громадянином і державою. Водночас такій осо­бі не було потрібно візи для перетинання кордону держави, почесним громадянином якої він був. У наш час подарування громадянства може мати місце і з інших, найчастіше політичних, причин, коли воно стає фактично єдиним громадянством, яке має індивід.

До способів набуття громадянства, пов'язаних із територі­альними змінами, належать оптація і трансферт.

Оптація —це набуття громадянства на основі його вибору у зв'язку з територіальними змінами. Особи, які мешкають на частині території однієї держави, що переходить під суверенітет іншої дер­жави, отримують право оптації в порядку й у терміни, обумовлені договором між відповідними державами або встановлені державою в односторонньому порядку. Право оптації полягає в праві особи ви­брати собі громадянство: або залишити громадянство тієї держави, на території якої вона мешкала раніше, або набути громадянства тієї держави, під суверенітет якої переходить ця територія. У ви­падку залишення старого громадянства особа повинна у визначений термін залишити територію свого проживання, у разі вибору нового громадянства —вона залишається в місці свого проживання.

Так, 29червня 1945року між СРСР і Чехословацькою респуб­лікою був укладений договір про Закарпатську Україну. Стаття 2Протоколу до цього договору містила домовленість сторін про те,

388

що особи української і російської національностей, що мешкають на території Чехословаччини (у Словаччині), мають право оптації (набуття) громадянства СРСР до 1січня 1946року. Оптація відбу­валася відповідно до законодавства СРСР і ставала дійсною тільки за згодою влади СРСР. Це ж право отримували особи чеської і сло­вацької національностей, які мешкали на території Закарпатської України і бажали зберегти громадянство Чехословаччини. Особи, що отримали право оптації, повинні були протягом 12місяців пере­селитися в країну, громадянство якої вони мали намір набути.

Такий самий договір був укладений 6липня 1945року між уря­дом СРСР і Польським тимчасовим урядом національної єдності щодо осіб польської і єврейської національностей, що бажали пе­реселитися в Польщу, а також осіб російської, української, біло­руської, русинської і литовської національностей, що проживали на території Польщі і бажали переїхати в СРСР.

Слід мати на увазі, що, по-перше, оптація можлива не тільки в груповому (при репатріації), але й в індивідуальному порядку (при одруженні, при ліквідації подвійного або множинного грома­дянства). По-друге, у всіх зазначених випадках вона здійснюється тільки на підставі добровільного вибору громадянства.

Трансферт відрізняється від оптації тим, що тут зміна грома­дянства настає автоматично. Фактично це обмін населенням між державами на підставі міжнародної угоди. І хоча сучасне міжна­родне право не допускає автоматичної зміни громадянства, тобто його набуття або втрати поза волею індивіда, трансферт усе-таки мав місце в кількох випадках як виняток.

Уперше переселення було передбачено конвенцією і протоколом, підписаними ЗО січня 1923року під час конференції в Лозанні (Швейцарія) із питань Ближнього Сходу державами Антанти і Туреччиною, після перемоги останньої у війні 1919-1922років. Лозаннські документи містили положення про примусовий обмін усіх грецьких підданих Туреччини на мусульманських підданих Греції (за деякими винятками).

Таке ж переселення було передбачено рішенням Берлінської (Потсдамської) конференції керівників держав-переможниць у 1945році за підсумками Другої світової війни, яким передбачалося переміщення в Німеччину німецького населення або частини його, що залишилося у Польщі, Чехословаччині й Угорщині. Це було мо­тивовано насамперед тим, що німецьке населення, яке проживало в цих країнах, було приводом для інтервенції німецьких військ (судетські німці, проблема Данцигаі данцизького коридора).

389