2. Теоретичні моделі приймання фінансових рішень.

В атмосфері перманентної дії демократичних інститутів вчення про фінанси зазнає змін, стає змістовно багатшим, зокрема, завдяки розробці теоретичних моделей приймання фінансових рішень.

Парадоксальне ставлення до державних фінансів, збалансованість яких, здавалося б, мала бути культом в атмосфері всеохоплюючого раціонального господарювання, відображають і розбіжності теоретичного тлумачення процесуальних особливостей приймання рішень, від котрих залежить фінансовий стан держави.

В теоретично-академічному висвітленні демократичних процедур управління державними фінансами наукову думку розвивають по чотирьох напрямках: неокласичному, інкременталістському, структуріалістському, неомаркситському, окремі елементи яких так чи інакше інтегровані в загальну теорію суспільного вибору.

Неокласична теорія державних фінансів опирається на ідею суспільного блага.

Інкременталістська теорія описує такий стиль приймання рішень, що не допускає рішучих всеохоплюючих заходів, "шокових" поворотів фінансової політики, а наголошує на повзучому реформуванні, на поступових, крок за кроком, але неухильних змінах. Інкременталізм - форма розчленованого підходу, коли проблема розкладається на частини, кожна з менших проблем вивчається й вирішується окремо.

Структуралістська концепція веде початок від монографії Джеймса О'Коннора (США) "Фіскальна криза держави" (1973 р.). За головний фактор, що визначає фінансовий стан держави, автор вважає соціальне і політичне структуровані інтереси або вигоди певних суспільних груп, об'єднаних навколо спільного інтересу, проблеми чи мети.

Погляди О'Коннора близькі до неомарксизму (західного марксизму) -обмеженої за своїм впливом течії західної соціально-екомомічної думки. У відповідності з неомарксистською концепцією держава маг виконувати потрійну роль: прискорювати акумуляцію капіталу, забезпечувати легітимацію соціальної сфери, підтримувати належний суспільний порядок.

3. Теорія суспільного вибору.

Вчені, що досліджували питання суспільного вибору: Мюллер, Гоббс, Спіноза, Медісон. Пріоритет наукової постановки теми суспільного вибору в контексті державних фінансів належить представникам "італійської традиції¹" в фінансовій теорії: Антоніо Де Віті Де Марко, Маффео Пантелеоні, Уго Мадзолі, Джованні Монтемартіні, Амількару Павіані, Луіджі Ейнауді.

Під суспільним вибором розуміється пояснений економічними мотивами політичного волевиявлення та визначення державної поведінки в світлі критеріїв особистої вигоди та максимізації індивідуальної корисності. Теорія суспільного вибору описує процес приймання суспільних (колективних) рішень у суб'єктивних поняттях демократії участі раціональної мотивації індивідуальної поведінки усіх учасників політичних процедур (виборців, політиків, державних службовці», громадян-платників податків) як окремих суспільних груп, котрі через політичний процес егоїстично реалізують свої особливі фіскально-бюджетні інтереси.

На авансцені вчення про суспільний вибір знаходиться своєкорислива, максимізуюча власну вигоду "економічна людина", діюча в політичній сфері, керуючись міркуваннями матеріального добробуту, особистої безпеки, комфорту існування, загалом - прагнучи реалізувати максимальну індивідуальну корисність позаекономічними діями, щонайперше при голосуванні.

Фундаментальної важливості етап розробки теорії суспільного вибору пов'язаний з докторськими дисертаціями шведських учених: Кнута Вікселля "Дослідження в області фінансової теорії з додатком опису та критики шведської податкової системи" (1896 р.) та Еріка Ліндаля "Основи оподат­кування" (1919 р.). Вікселлю належить ідея інтерпретації державної діяльності як форми обслуговування громадян за їх власним вибором. Йому також ставлять в заслугу описання способів, завдяки яким суспільний вибір забезпечує приймання рішень, порівнянних за рівнем ефективності з ринковими рішеннями. Для Ліндаля держава - колектив громадян, а суспільний вибір робить можливим конкретизацію індивідуальної вартості державних благ і послуг для кожного окремого споживача.