2.5. Нематеріальні активи

Нематеріальні активи– це категорія, яка виникає внаслідок володіння правами на об’єкти інтелектуальної власності або на обмежені ресурси для їхнього використання в господарській діяльності з метою отримання прибутку.

До складу нематеріальних активів включають:

• права, що з’являються внаслідок володіння підприємством патентами на винаходи, корисні моделі, промислові зразки; свідоцтвами на знаки для товарів і послуг; найменування місця походження товару, фірмове найменування;

• права, що виникають внаслідок володіння підприємством об’єктами авторського права (комп’ютерні програми, бази даних, топології інтегральних мікросхем);

• права на використання створених на підприємстві нетрадиційних об’єктів інтелектуальної власності (раціоналізаторських пропозицій, «ноу-хау», комерційних таємниць тощо);

• права на користування земельними ділянками та природними ресурсами;

• монопольні права та привілеї на використання рідкісних ресурсів, включаючи ліцензії на здійснення певних видів діяльності;

• права, що з’являються внаслідок укладених підприємством з іншими підприємствами та організаціями ліцензійних угод на використання об’єктів інтелектуальної власності.

Права на винаходи, корисні моделі та промислові зразки засвідчуються патентами. Патентомназивається виданий державним органом (патентним відомством) охоронний документ, який підтверджує право його власника на відповідний об’єкт промислової власності.

Не всі об’єкти інтелектуальної власності є патентоздатними, тобто не всі винаходи, корисні моделі та промислові зразки можуть бути запатентовані. Як правило, щоб винахід був запатентований, він має бути новим і вміщувати певний рівень винахідницької творчості.

Правова охорона знаків для товарів і послуг, зазначення походження товару та фірмового найменування здійснюється на підставі їхньої державної реєстрації. На зареєстрований знак для товарів і послуг (зазначення походження товару, фірмове найменування) видається свідоцтво, що засвідчує його пріоритет.

Свідоцтво на знак для товарів і послуг та на фірмове найменування забезпечує його власнику: виключне право користуватися і розпоряджатися знаком на свій розсуд; право забороняти іншим особам використовувати знак без дозволу власника; право дати будь-якій особі дозвіл (видати ліцензію) на використання знака на підставі ліцензійного договору. Власник такого свідоцтва має також право проставляти поряд зі знаком попереджувальне маркування, яке вказує на те, що цей знак зареєстровано в Україні.

Для сповіщення про свої права на твори у галузі науки, на комп’ютерні програми та бази даних особа, яка має авторське право, може використовувати знак охорони авторського права, який розміщується на кожному примірнику товару і складається з латинської літери С у колі, імені (найменування) особи, яка має авторське право, і року першої публікації твору.

Державна реєстрація авторських прав здійснюється відповідно до встановленого порядку Державним агентством України з авторських і суміжних прав, яке складає і періодично видає каталоги всіх реєстрацій. При реєстрації прав автору видається свідоцтво встановленого зразка. При виникненні спору реєстрація визначається судом як юридична презумпція авторства, тобто вважається дійсною, якщо в судовому порядку не буде доведено інше.

Об’єкти інтелектуальної власності, до числа яких належать «ноу-хау» та раціоналізаторські пропозиції, які є власністю підприємства, не мають спеціального правового захисту. Це означає, що порядок їхнього використання на підприємстві або порядок їхнього продажу іншим суб’єктам господарювання визначаються керівництвом підприємства. Правовий захист таких об’єктів інтелектуальної власності здійснюється в межах чинного законодавства про комерційні таємниці, яке включає перелік відповідальностей, включаючи і кримінальну.

Існують три основні юридичні методи, які можуть бути використані для комерційної передачі об’єктів інтелектуальної власності, а саме: продаж, ліцензування та досягнення угоди про «ноу-хау».

Метод продажу власником всіх виключних прав і придбання їх іншою особою полягає в тому, що всі виключні права, які надаються, скажімо, патентом на винахід, передаються без обмеження часу або інших обмежень власником винаходу іншій фізичний або юридичній особі. Подібні принципи мають силу і при передачі інших об’єктів промислової власності.

Юридичний акт, за допомогою якого власник запатентованого виробу передає свої права іншій особі, засвідчується письмовим документом. Після підпису документу попередній власник втрачає права на запатентований виріб. Новим власником прав, які надаються патентом на винахід, стає одержувач патенту.

Другим юридичним методом передачі прав є ліцензування, тобто надання власником запатентованого виробу іншій фізичній або юридичній особі дозволу на здійснення в певній країні і в обмежений проміжок часу однієї або декількох дій, на які має виключне право власник винаходу. Юридичний документ, який засвідчує дозвіл на використання винаходу його власником, називається ліцензійним контрактом або ліцензією.

Ліцензієюназивається дозвіл використовувати технічне досягнення або інший нематеріальний ресурс протягом певного строку за обумовлену винагороду. Ліцензійна угода – це договір, згідно з яким власник винаходу, промислового зразка, корисної моделі тощо (ліцензіар) передає іншій стороні (ліцензіату) ліцензію на використання в певних межах своїх прав на патенти, «ноу-хау», товарні знаки тощо.

Третій юридичний спосіб передачі і придбання нематеріальних ресурсів відноситься до «ноу-хау». Пункти, що стосуються «ноу-хау» можуть бути включені в ліцензійний контракт або в окремий письмовий документ. «Ноу-хау» можуть бути передані в речовій (матеріальній) або нематеріальній формі. У деяких випадках особа, яка отримує права на «ноу-хау» від попереднього власника, бере на себе зобов’язання не розкривати «ноу-хау» третім особам.

За використання об’єкта ліцензійної угоди виплачується певна матеріальна винагорода. Найбільш поширеною формою такої винагороди є роялті (періодичні відрахування), що встановлюються у вигляді ставок до обсягу продажу або у розрахунку на одиницю ліцензійної продукції. Замість роялті можна користуватися одноразовим паушальним платежем,тобто оплачувати фактичну ціну ліцензії. Розрахунки за ліцензії можуть також проводитися у формі передачі ліцензіару певної частки цінних паперів ліцензіата. Може застосовуватися і така форма розрахунків, як зустрічна передача технічної документації, що передбачає взаємний обмін ліцензіями, технологічними знаннями, досвідом.

Оцінка вартості наявних нематеріальних активівє об’єктивно необхідною для розв’язання цілого ряду економічних питань, які постають перед підприємством (організацією). Необхідність даної оцінки обумовлена такими головними обставинами:

• включення нематеріальних активів до статутного фонду;

• розмежування майнових часток у статутному фонді при об’єднанні або при поділі підприємств (організацій);

• переоцінка вартості нематеріальних активів з плином часу;

• вирішення питань, які пов’язані з купівлею (продажем) прав на об’єкти інтелектуальної власності;

• здійснення звітності підприємства за результатами виробничо-господарської та комерційно-фінансової діяльності;

• необхідність отримання кредиту під заставу майна;

• визначення збитків, які пов’язані з порушенням прав на об’єкти інтелектуальної власності тощо.

Оцінка вартості нематеріальних активів здійснюється аналогічно оцінці вартості решти майна підприємства з урахуванням певних особливостей. Для оцінки вартості нематеріальних активів у виробничій практиці використовуються різноманітні методи, застосування яких здійснюється залежно від виду того чи іншого нематеріального активу та вибору підходу для оцінки нематеріальних активів.

Першу групу методів складають методи оцінки, які базуються на витратному підході, сутність якого полягає у розрахунку витрат на відтворення нематеріальних активів. Найбільш поширеними методами витратного підходу є:

• витратний метод, який полягає у розрахунку витрат на відтворення нематеріальних активів;

• метод початкових витрат, при якому вартість нематеріальних активів визначається за бухгалтерською звітністю підприємства за кілька останніх років, виходячи з величини фактичних витрат і терміну створення нематеріальних активів;

• метод вартості заміщеннядає можливість розраховувати максимальну вартість певного нематеріального активу на основі мінімальної ціни, яку необхідно заплатити за придбання аналогічного активу;

• метод відновної вартостіпередбачає визначення вартості нематеріального активу як суму витрат, необхідних для створення нової точної копії оцінюваного активу.

Прибутковий (доходний) підхід оцінки вартості нематеріальних активів ґрунтується на припущенні, що економічна цінність конкретного активу на поточний момент залежить від розмірів доходів, які можна отримати з цього активу в майбутньому.

Прибутковий підхід реалізується за допомогою таких методів:

• метод капіталізації прибутків, який полягає у виявленні джерел і розмірів чистого прибутку, що його може дати підприємству у майбутньому оцінюваний актив;

• метод дисконтування майбутніх грошових потоків, суть якого полягає в тому, що розмір чистого прибутку, який очікується отримати у майбутньому від оцінюваного активу, коригується за допомогою показника ставки дисконтування.

Ринковий підхід до оцінки вартості нематеріальних активів базується на визначенні вартості оцінюваного активу з урахуванням ринкової кон’юнктури на аналогічні активи. Цей підхід реалізується в таких методах:

• метод порівняльного аналізу продажу, який передбачає порівняння об’єкта інтелектуальної власності, що оцінюється, з вартістю аналогічних об’єктів, які вже були реалізовані на ринку у попередні періоди часу;

• метод звільнення від роялті, при якому вартість активу визначається шляхом умовного припущення, що всі об’єкти інтелектуальної власності, які використовуються на підприємстві, йому не належать. У цьому випадку підприємство було б зобов’язане виплачувати у вигляді винагороди (роялті) власникам цих об’єктів інтелектуальної власності певну суму грошей. Насправді цю суму грошей підприємство нікому не виплачує, а залишає за собою. Цю суму грошей підприємство вважає додатковим прибутком, який створюється даним нематеріальним активом. Ця ж сума грошей і є ринковою вартістю нематеріального активу, який оцінюється за даним методом.

Нематеріальні активи підприємства підлягають амортизації. Підприємство самостійно встановлює норму амортизаційних відрахувань залежно від очікуваного строку корисного використання того чи іншого нематеріального активу, але не більш 10 років.

Амортизація нематеріальних активів нараховується щомісячно, починаючи з місяця, який є наступним після зарахування нематеріальних активів на баланс підприємства.