Архітектура і мистецтво в греції у V—IV ст. До н. Е.

V—IV ст. до н. е. були часом розквіту грецької архітектури і скульптури, створення шедеврів, які збагатили скарбницю світової культури. Мистецтво архітектури було тісно пов’язане із станом теорії і практики містобудування, основою і благоустроєм нових і старих міст. Вищим досягненням грецького містобудування була розробка концепції регулярного міста, тобто будівництво міст за заздалегідь продуманим, заснованим на принципах раціонального благоустрою планом. Основні принципи регулярного міста були розроблені Гіпподамом з Мілета і дістали назву гіпподамова міста. Міська територія ділилася вулицями, які перетинаються під прямим кутом, на ряд правильних житлових кварталів. Передбачалося виділення міського центру, забудованого будівлями громадського призначення (храмами, приміщеннями для посадовців, портиками для прогулянок), торгової площі, агори (іноді громадський центр співпадав з агорою, іноді вони розділялися). Якщо місто розташовувалося на морському березі, то прибережна частина оформлялася в портовий район з верфями, доками, складами. У регулярному місті передбачалися як його обов’язкові елементи театр, стадіон і гімнасії. До міста підводилася вода по спеціальному водопроводу, далі вона поступала по трубах в різні райони міста до спеціальних колодязів, звідки жителі брали воду для своїх потреб. Нечистоти виводилися через каналізацію за межі міста. Парадним і релігійним центром міста був акрополь, тут розташовувався храм головного божества — покровителя цього міста, сюди вела дорога священних процесій під час найважливіших свят, тут приносилися найбільш урочисті жертвопринесення. Принципи гіпподамова міста могли бути реалізовані лише в містах, побудованих на новому місці, як, наприклад, в Олінфі на Халкідіці або в портовому місті Піреї, місті Фурія або в наново відбудованому Мілеті. У містах, що виникли в незапам’ятні часи, таких, як Коринф, Афіни, Ефес, Фіви, положення було іншим — замість регулярних кварталів, сітки прямих вулиць, облаштованих площ можна було бачити приватні житла, які безладно стоять, розкидані серед них храми, вузькі криві вулички. Проте елементи регулярності в V—IV ст. до н. е. проявляються і тут: архітектурно прикрашаються акрополь, центральна площа, місце для народних зібрань. Ремісничі майстерні з шкідливим виробництвом (керамічні, шкіряні) переносяться на околицю міста. Будівлі театрів і стадіони влаштовуються в найбільш зручних місцях. У V—IV ст. до н. е. практично в усіх грецьких містах виникають потужні оборонні споруди, система кріпосних стін з вежами, які вносять елементи організації в усе міське планування. Високих художніх досягнень греки добилися в області архітектури. Грецька архітектура класичного часу розвивалася на основі так званої ордерної системи, що стала великим завоюванням світової архітектури. Ця система, яка зародилася в архаїчний період, досягла найбільшої повноти і закінченості саме в V—IV ст. до н. е. Два основні типи ордера — доричний та іонічний — сформувались ще в VII—VI ст. до н. е., але в V—IV ст. з’явився ще більше нарядний і вишуканий коринфський ордер. В той самий час грецькі архітектори починають прибігати до змішування різних ордерів в одній будівлі, вносячи елементи легкості і витонченості в доричний стиль, і надають велику нарядність і пишноту іонічному ордеру. Доцільне змішування різних архітектурних стилів розширило можливості грецьких будівельників, дозволило їм створити багато шедеврів грецької і світової архітектури. Основою грецької архітектури, як і в архаїчний час, був храм — найдосконаліша в принципі будівля, в якій мешкає прекрасна божественна істота. Були розроблені різні типи храмових будівель, від скромних героонів на честь героїв до величних величезних храмів на честь головних богів. Храмові будівлі залежно від кількості колон ділилися на декілька типів: храм в антах (дві колони перед головним входом), простиль (чотири колони перед головним входом), амфіпростиль (колони підтримували портик перед головним входом і такий самий портик з колонами розташовувався з протилежного боку), періптер (коли колони оточували храмове приміщення з чотирьох сторін) і найскладніший тип грецького храму — подвійний періптер, коли портик з чотирьох сторін будівлі підтримувався подвійним рядом колон. У великому храмі внутрішні апартаменти складалися із зали, де знаходилася статуя головного божества міста (Зевса, Посейдона, Гери, Афіни, Аполлона та ін.), та іншого приміщення, де зберігалося священне начиння, а також храмові, а частенько і міські скарби. Антаблемент над колонами, верхні частини зовнішніх і внутрішніх стін будівлі, фронтони прикрашалися скульптурними групами і рельєфами, що надавало храмовому будівлі нарядний і урочистий вигляд. Грецькі архітектори на основі цих загальних принципів побудували ряд храмів, які стали шедеврами грецької і світової архітектури: Афіни-діви, Парфенон (архітектори Іктін і Каллікрат, 448—432 рр. до н. е.), Зевса в Олімпії (архітектор Лібон, 465-456 рр. до н. е.), Ерехтейон, цікавий своєю розчленованою композицією і застосуванням фігурних, у вигляді дівчат, які несуть кошики, колон (так званих каріатид), храми Аполлона в Дельфах, в Дідімах біля Мілета і багатьох інших. Показником великої зрілості грецької архітектури є створення складних, художньо урівноважених архітектурних ансамблів, таких, наприклад, як афінський Акрополь, олімпійський спортивно-храмовий округ Альтіс і храмовий комплекс в Дельфах. Ансамбль афінського Акрополя включав спеціально побудований і художньо оформлений прохід на Акрополь — Пропілеї, до яких примикали приміщення для картинної галереї (пінакотека) і маленький храм на честь богині перемоги Ніки. Центром ансамблю був величний Парфенон з примикаючими до нього святилищами деяких аттічних богів. Громада Парфенону дещо урівноважувалася невеликим і архітектурно розчленованим храмом на честь Ерехтея і Посейдона — Ерехтейоном. Вертикальною віссю усього ансамблю була статуя Воячки, яка стоїть зі списом Афіни. Крутий схил Акрополя був використаний для облаштування тут театру Діоніса на 17 тис. місць і спеціального приміщення для музичних змагань — Одеону. В цілому архітектурний ансамбль афінського Акрополя відрізнявся великим художнім смаком.

Прекрасний природно-архітектурний ансамбль був створений у священному окрузі Олімпія, де проводилися Олімпійські ігри. Численні будівлі спортивного призначення: гімнасії і палестри для тренувань і виступів атлетів, стадіон, басейни для обмивань — групувалися навколо величного храму Зевса і його дружини Гери. Органічною частиною ансамблю були будівлі для членів Ради — булевтерія — і почесних гостей — пританея, численні невеликі будови для зберігання дарів окремих міст — скарбниці. Священний округ був розташований біля підніжжя невисокої гори Кронос, із заходу і півдня його захищали річка Алфей. Іншим за своїм характером був храмовий ансамбль Дельф — священного міста Аполлона. Основою ансамблю була звивиста священна дорога (дорога процесій), що піднімається з долини, по сторонах якої знаходилися скарбниці декількох десятків грецьких міст. Дорога підходила до верхньої тераси, на ній височів величезний, пануючий на усьому схилі гори Парнас храм Аполлона, до нього примикав театр, де проходили музичні змагання на честь Аполлона. І в інших грецьких полісах місцеві архітектори прагнули до створення продуманих і художньо виконаних архітектурних ансамблів. Великі досягнення еллінських майстрів в області скульптури. Жителі грецьких міст любили і розуміли скульптурні зображення, і їх майстри охоче задовольняли смаки сучасників. Греки охоче прикрашали будівлі, особливо храми, найрізноманітнішою скульптурою. У головному приміщенні храму знаходилася статуя божества — покровителя міста, зовнішні і внутрішні стіни будівлі, верхні частини антаблементу зазвичай покривалися рельєфними зображеннями, фронтони примушувалися скульптурними групами, окремі скульптури прикрашали навіть дахи деяких храмів. Статуї стояли на міських площах, ставилися на могилах. Призначення скульптур було найрізноманітнішим: релігійне (розробка образів найбільш шанованих богів і героїв), естетичне (скульптура служила прикрасою площі, будівлі, святилища), ідеологічне (прославляння громадянина і воїна, фізично міцного, мужнього, з почуттям власної гідності, життєрадісного). Найбільш популярними художніми образами були образи величавого, могутнього і спокійного божества (чоловічого і жіночого), голого воїна-атлета. У IV ст. до н. е. відбувається олюднення образу божества, пом’якшення ідеальних рис і підкреслення в них чисто людських якостей. Скульптури богів і богинь в IV ст. до н. е. більше нагадують смертних людей, ніж могутніх небожителів. Грецькі майстри створювали скульптури з найрізноманітніших матеріалів: з вапняку, мармуру, дерева і слонової кістки, з обпаленої глини. Скульптори опанували досконало техніку бронзового литва і за восковою моделлю навчилися виготовляти чудові бронзові статуї. Величезних успіхів грецькі скульптори досягли в трактуванні художнього образу, їм вдалося здолати нерухомість і скутість архаїчних фігур. Грецькі майстри класичного часу могли передавати у твердому матеріалі багато відтінків людських відчуттів, їх статуї повні життя і руху. Навіть фігури, які спокійно стоять, наповнені прихованим рухом і повнотою життя. Статуя Мирона «Дискобол», скульптура Зевса, виконана Фідієм для храму Зевса в Олімпії і яка вважається одним з чудес світу, його статуї Афіни Діви для афінського Парфенону, Афіни Воячки для Акрополя, його 160-метровий панафінейський фриз на зовнішній стороні стіни Парфенону, зображення Ніки Пеонія, яка летить, — ось деякі всесвітньо відомі шедеври V ст. до н. е. Чудовими творіннями грецького генія стали статуї роботи Поліклета — Списоносець-Дорифор, поранена амазонка, статуя Афродіти Кнідської і Гермеса з немовлям Діонісом Праксителя; Менада Скопаса, Аполлон Бельведерський Леохара. Одним з кращих портретистів IV ст. до н. е. був Лісіпп, який прославився прекрасними портретами Александра Македонського і статуєю Апоксіомена (атлета, який зчищає бруд після тренування). Статуя Апоксіомена цікава тим, що глядач, обходячи її, бачить риси атлета, які змінюються —то збудженого боротьбою, то втомленого до знемоги. Еллінські скульптори створювали і прославляли, полісний ідеал громадянина, який реалістично відбивав політичне і соціальне переважання середніх прошарків громадянства у більшості грецьких міст-держав.

ГРЕЦЬКА ФІЛОСОФІЯ

Наука про найбільш загальні закони природи, людського суспільства і мислення зароджується, коли суспільство і культура досягають відомої зрілості. На перших етапах свого існування філософія тісно пов’язана з релігійним світоглядом. Подолання релігійного світогляду призвело до появи перших елементів власне філософської науки. У VII—VI ст. до н. е. грецька філософія представляла собою комплексну дисципліну, яка охоплювала по суті усю науку (природні і гуманітарні науки загалом), тобто філософія як така не виділилася, ще не визначила свій власний предмет дослідження. Ця стадія філософської думки (так звана натурфілософія) була представлена школою іонійських філософів кінця VII—VI ст. до н. е.— Фалесом, Анаксімандром, Анаксіменом, а також Піфагором і його учнями (піфагорійцями). Традиції натурфілософії зберігалися і в першій половині V ст. до н. е., наприклад в творчості Анаксагора з Клазомен і Емпедокла з Акраганта (490—430 рр. до н. е.). Ці філософи, які дали оригінальне розуміння суті світу, в той самий час були великими ученими свого часу (Анаксагор висловив ряд цікавих думок в області астрономії — він рахував зірки, включаючи Сонце, розжареними кулястими масами, Емпедокл створив теорію виникнення і еволюції рослинного і тваринного світу з простих організмів). Проте загальний високий рівень грецького суспільства, розквіт еллінської культури в середині V ст. до н. е., сприяли розділенню власне науки філософії. Вже в елеатській філософській школі (від міста Елея в Південній Італії) переважаюче місце стали займати чисто філософські питання. Засновник і керівник елеатів Парменід (прибл. 540 — прибл. 470 рр. до н. е.) уперше став проводити принципову відмінність між незмінним, вічним надчуттєвим буттям, які осягається розумом, і видимим світом мінливих і скороминущих речей, які сприймаються почуттями. Оскільки надчуттєвий світ розглядався як дійсне буття і пізнається тільки розумом, тобто через мислення, то звідси Парменід виводив положення про тотожність мислення і буття, яке згодом стане основою усіх ідеалістичних систем. У творчості групи грецьких філософів, відомих як софісти (учителі мудрості), філософська проблематика отримала подальшу розробку. Софістами називали мандруючих філософів, що з’явилися в другій половині V ст. в Афінах, які займалися платним навчанням основам філософії, красномовства і іншим наукам. Найбільш відомими серед них були Протагор з Абдери (480—411 рр. до н. е.) і Горгій з Леонтин (483—376 рр. до н. е.). Незважаючи на великі відмінності в розумінні багатьох питань, софістів об’єднував загальний інтерес до проблеми пізнання і характеру людського знання. Чи можна довіряти людським знанням, є вони істинними або ні? З точки зору софістів, найважливішим інструментом пізнання є відчуття людини, вони на відміну від багатьох інших філософів і, зокрема, елеатів недооцінювали роль розуму. Але оскільки сприйняття кожної людини суб’єктивне і відрізняється від відчуттів іншого, то софісти робили висновок про суб’єктивність, відносність і ненадійність отриманого таким чином знання. Софісти заперечували вічні істини, встановленні традиції, у тому числі релігійні догмати, обов’язкові норми поведінки. Демонструючи відносність загальноприйнятих істин, вони доводили справедливість прямо протилежних думок. Полісна влада з недовірою ставилася до скептицизму софістів, вважала їх діяльність із розвінчання традицій шкідливою, і багато хто із софістів був вигнаний з Афін як проповідник неправдивої мудрості. Ускладнення громадського життя, накопичення знань сприяли подальшому руху філософської думки. У кінці V—IV ст. до н. е. у грецькій філософії були створені три закінчені, глибоко оригінальні системи, які стали основою розвитку світової філософії в подальші періоди: матеріалістична концепція Левкіппа — Демокрита, ідеалістична система Сократа — Платона і філософська теорія Арістотеля. Величезним досягненням грецької науки була розробка матеріалістичної системи Левкіппом з Мілета (500—440 рр. до н. е.) і Демокритом з Абдер (460—370 рр. до н. е.). Вони були творцями атомістичної теорії будови світу, вважаючи його основою найдрібніші, не схильні до подальшого ділення матеріальні частки — атоми (атом по-грецьки — неділимий). Атоми знаходяться у безперервному русі, рух розглядався як основна властивість матерії. В процесі безперервного руху в порожньому просторі атоми стикаються, вступають в різноманітні комбінації і утворюють видимий світ речей, які через деякий час знову розпадаються на складові їх атоми. Не лише речовий матеріальний світ, але органічне і психічне життя, у тому числі поняття душі, Демокрит пояснював як комбінацію атомів. Навіть боги, існування яких Демокрит не заперечував, створені комбінацією особливої форми атомів. Зевс, наприклад, був не що інше, як комбінацією тонких вогняних атомів, розчинених в повітрі. Демокрит вважав, що постійний рух атомів і їх різне поєднання — не випадковість, а прояв загальної причинності і необхідної закономірності. Згідно Демокриту процес пізнання припускає проходження двох етапів: спочатку відчуття як первинне, неповне знання, потім істинне знання, що досягається за допомогою розуму, яке аналізує відчуття. Таким чином, Левкіпп і Демокрит висунули ряд принципових положень, які заклали основи філософського матеріалізму: вічність і нескінченність світу, що є єдністю атомів матерії і порожнього простору, які рухаються, зведення до матеріального початку усіх явищ, включаючи психічний і духовний світ. Система, яка заклала основи філософського ідеалізму, була створена Сократом (470—399 рр. до н. е.) і його учнем Платоном (справжнє ім’я Арістокл, 427—347 рр. до н. е.). Сократ не залишив після себе яких-небудь творів, оскільки він учив своїх учнів шляхом усних бесід. Головні положення його філософії були передані його учнями Ксенофонтом і Платоном. Платон не лише виклав основи сократівської філософії, але розвинув їх і створив закінчену ідеалістичну теорію. Згідно з Платоном, існуючий вічно божественний розум створює гармонійно влаштований, ідеальний світ, він незалежний від людини і не пізнаваний ні за допомогою відчуттів, ні за допомогою практичного розуму. Про нього дещо можна упізнати лише за допомогою інтуїції як частини божественного розуму, розсіяного в окремих людях. Цей божественний світ, який інтуїтивно осягається деякими мудрецями, складається не з матеріальних речей, а з ідей (вони існують самі по собі). Матеріальний світ речей, що оточує нас, є лише бліда копія потойбічного надчуттєвого світу, він хаотичний, суперечливий, неблагородний і несправедливий. Кожна реальна річ, наприклад кінь або будинок, є лише недосконала і випадкова реалізація загальної ідеї коня або дома взагалі. Основне завдання філософа, за Платоном, полягає в тому, щоб пізнати істинний світ божественних ідей через споглядання внутрішніх глибин людського розуму. Зрілі роки життя Платона співпали з часом гострої кризи полісних відносин, і в його творчості не могла не відбитися кризова соціально-політична ситуація. Цим пояснюється велике місце, яке у своїй системі Платон приділив розробці різних форм і суті полісної держави і дав проект ідеального державного устрою і соціального порядку. Два основні трактати Платона — «Держава» і «Закони» — присвячені детальному обговоренню цих філософських проблем. З точки зору Платона, ідеальний поліс повинен мати строго ієрархічний соціальний і державний устрій: усе населення поділяється на три замкнуті стани — керівний прошарок правителів-філософів і військових охоронців держави; стан працівників (ремісників, землеробів, купців) і рабів. Привілейовані стани живуть за своїм порядком: вони не мають власності, сім’ї, отримують повне утримання від держави. Працівники можуть мати власність, сім’ю для користі держави, вони розподіляються по відповідних округах і професіях, особливі надзирачі-агораноми спостерігають за їх роботою і життям, вони ж регулюють і ринкові відносини. Згідно з Платоном, такий строго ієрархічний устрій повинен оберегти грецький поліс від кризи і розкладання. Ця соціальна утопія, так само як і уся ідеалістична система Платона, відбивала світогляд і сподівання найбільш консервативних кругів грецького суспільства IV ст. до н. е. Одним з видатних грецьких мислителів був Арістотель із Стагіри (384—322 рр. до н. е.). Арістотель — учень Платона, але потім розійшовся в поглядах зі своїм учителем і створив власну філософську систему. Арістотель — великий вчений-енциклопедист, він займався глибокими дослідженнями в галузі фізики, астрономії і метеорології, медицини і зоології і будував філософську систему на основі власних наукових спостережень. З точки зору Арістотеля, основою світу є матеріальний початок, але матерія розглядається як пасивний елемент. Для того, щоб розвиватися і перетворитися на різноманітний світ, матерія повинна отримати творчий імпульс, перший поштовх ззовні, з боку божественного розуму. Після першопоштовху матерія починає розвиватися і набувати форми закладених в ній спочатку. Прагнення до закладеної в кожній речі форми є кінцевою метою всякого руху. Форма у філософії Арістотеля виступає як організуюче начало, що одухотворює мертву і невизначену матерію. Філософська теорія Арістотеля, таким чином, поєднує елементи як матеріалістичного розуміння природи, оскільки кінцевою першоосновою світу вважається матерія, існуюча в певному просторі, так і ряд положень ідеалізму, оскільки він допускає божественний початок, наявність творчого імпульсу, до того ж його розуміння матерії як мертвої і пасивної, такої, що одухотворяється божественним першопоштовхом і прагненням до оформлення, було також типовим для ідеалістичної філософії. Цікавим і глибоко розробленим було вчення про розвиток і методи мислення. Розвиток Арістотель розумів як багатосторонній процес, як зміну суті, якості, кількості і місця, і на цій основі дав якнайповнішу класифікацію різних форм руху (виникнення і знищення, зростання і зменшення, зміна якості і зміна в просторі). Великі заслуги Арістотеля в розробці і систематизації методів мислення. Він був засновником формальної логіки, системи послідовних висновків, які ведуть до обґрунтованих висновків, якими користується дослідник в процесі пізнання. Як і Платон, Арістотель не міг не відгукнутися у своєму філософському вченні на пекучі соціально-політичні проблеми кризи грецького полісу і дав ґрунтовний аналіз існуючих в Греції IV ст. до н. е. державних форм і причин їх нестійкості. Арістотель і його учні зробили детальне дослідження державного устрою 158 грецьких полісів (до нашого часу дійшов той, що належить самому Арістотелю трактат про афінський державний устрій — «Афінська політа»). Арістотель узагальнив результати такого дослідження у своєму трактаті «Політика», де виклав теоретичні основи вчення про державу, її сутність, різні форми і концепцію ідеального полісного устрою. Великий інтерес має вчення про правильні (монархія, аристократія і політія) і неправильні (тиранія, олігархія і охлократія) державні форми, які в процесі історичного розвитку переходять одна в іншу. Тонкий спостерігач бурхливої грецької дійсності IV ст. до н. е., Арістотель надавав велике значення державним переворотам і політичним революціям, теоретичному осмисленню яких він присвятив одну з найцікавіших глав своєї праці. У грецькій філософії V—IV ст. до н. е. були закладені основи багатьох філософських напрямів подальшого часу, вона стала фундаментом, на якому розвивалася світова філософська думка Давнього Риму і середньовічної Європи. Культура Греції класичного часу була новим кроком в долях світової цивілізації, вона збагатила всесвітній процес культурної творчості багатьма плідними ідеями, образами, шедеврами, які увійшли до художньої скарбниці людства, послужили початковим пунктом розвитку різних напрямів культурного життя багатьох подальших поколінь.

***

Історичний розвиток грецького світу в VIII—IV ст. до н. е. протікав в невеликих державних утвореннях, які дістали назву полісу (чи міста-держави). Грецький поліс, який виник в результаті розкладання родових відносин, сформувався на складній основі, яка включала традиції місцевих племен, що населяли південну частину Балканського півострова з глибокої старовини, блискучий крито-мікенський спадок, але був оригінальним історичним явищем. Грецький поліс надав сприятливі можливості для розвитку економіки, формування соціальної структури, політичної організації і культури грецького народу. Ці сприятливі можливості створилися тому, що форма дрібних держав виявилася добре пристосованою до природних умов, рельєфу і природного середовища. У такій замкнутій невеликій общині, з достатньою кількістю земель, придатних для сільського господарства, сировини для ремісничих виробництв, пов’язаною по морю з іншими аналогічними громадами, були створені усі умови для розвитку різних галузей економіки і не виникало необхідності у великому територіальному об’єднанні. В той самий час грецький поліс міг існувати як незалежна держава лише у тому випадку, якщо він був згуртованим колективом жителів, рівноправних громадян, забезпечених земельною ділянкою, які активно беруть участь в політичному житті полісу і захищають його в ополченні. Єдність цивільного колективу — основа основ стійкості полісу, наріжний камінь полісної системи цінностей. Звідси народжувалася політика зі збереження цієї єдності, стримування майнової концентрації, з одного боку, і підтримки достатнього прожиткового мінімуму бідніючих співгромадян — з іншого, заохочення політичної активності громадян через участь в Народному зібранні. У полісах сформувалися такі передові політичні ідеї, як ідея демократичної республіки, яка отримала якнайповніше вираження в афінській демократії, і поняття громадянина як носія чітко усвідомлених прав (право на матеріальну допомогу з боку держави, право на політичну діяльність, службу в ополченні, рівноправ’я і незалежність від якої-небудь особи або установи), поняття свободи. Специфічні умови полісного життя виявилися дуже сприятливими для затвердження особи громадянина, його самосвідомості і його здібностей. Грецький поліс міг існувати як певна соціально-економічна система тільки у тому випадку, якщо він міг підняти до відомого рівня продуктивні сили. Економічні умови, які надаються полісу, вимагали додаткової великої праці, раціональної його організації, кмітливості і ініціативи. У невеликих полісах було мало умов для розкоші і паразитичного проведення часу, хоча у будь-якому місті-державі жили аристократи і сибарити. Але паразитизм не проявлявся в таких яскравих формах, як в давньосхідних країнах, до того ж не заохочувався громадською думкою. У панівному класі грецьких полісів переважали прошарки, пов’язані з організацією виробництва. Грецький поліс включав у свою структуру рабовласницькі відносини. Рабство було органічно властиво полісним формам життя. Впровадження рабства, перетворення його на важливий елемент громадських відносин припускало панування приватної власності, зростання товарних зв’язків, створення сприятливих умов для політичної діяльності і культурного життя основної маси громадян. Рабовласницькі відносини досягли своїх класичних форм в найбільш розвинених грецьких полісах: Афінах, Коринфі, Хіосі, Сіракузах та ін. В той самий час ряд полісів з абсолютним переважанням сільського господарства широко використали працю залежних людей типу спартанських ілотів, фессалійських пенестів, гераклейських маріандінів. Широке поширення рабської або залежної праці, його раціональна організація, активна участь громадян в політичній діяльності, формування особи громадянина створювали сприятливі умови для підйому культурної творчості. Грецька полісна культура VIII—IV ст. до н. е. досягла надзвичайних висот, стала новим ступенем в розвитку світової культури, зробила потужну дію на культуру народів усього античного Середземномор’я. Проте грецький поліс як історична форма вичерпав свої внутрішні потенції до середини IV ст. до н. е. і вступив в період кризи. Впровадження рабства підривало єдність цивільного колективу, вело до майнової і соціальної диференціації, розкладання цивільного колективу, загострення соціальних і класових протиріч. Існування численних незалежних дрібних і найдрібніших полісів, які постійно ворогують один з одним, вело до загальної нестабільності і політичного хаосу, які ставили питання про саме існування цієї форми. Виходом з кризи стало включення незалежних полісів в рамки великої держави, верховні правителі якої узяли на себе забезпечення внутрішнього порядку і зовнішньої безпеки для полісів, які входять в цю державу, надавши їм в інших справах внутрішню автономію. Криза грецького полісу була здолана у наступний історичний період — період еллінізму — ціною відмови від незалежності і обмеження витікаючої звідси свободи повного розпорядження своєю долею.

Пит 36