Фракійські племена в V—IV ст. До н. Е.

У політичних долях Балканської Греції в V—IV ст. до н. е. значну роль грали дві великі області Балканського півострова — Фракія і Македонія, населені відповідно фракійськими і македонськими племенами. Численні фракійські племена (одриси, меди, бізалти, сапеї, асти, трибалли та ін.) займали велику територію на південь від річки Дунай і до узбережжя Егейського моря; їх західними межами були річка Стрімон, на сході — береги Чорного моря. За природними умовами Фракія ділиться на дві частини: це північні гірські області і південна частина, яка примикає до Егейського моря, представляє горбисту рівнину з родючими ґрунтами, добрим стройовим лісом і значними рудними багатствами (район Пангея). Південна Фракія була тісно пов’язана зі світом грецьких полісів. Вже з VIII ст. до н. е. греки оцінили її сприятливі умови і вивели сюди безліч колоній (на півострів Халкідіку, Абдера, Маронея), приступили до розробки знаменитих Пангейських копалень і вступили в тісні контакти з південними фракійськими племенами. Різноманітні зв’язки з високорозвиненими грецькими полісами сприяли прискоренню процесів соціально-економічного, політичного і культурного розвитку фракійських племен, розкладанню родових відносин, формуванню ранньокласового суспільства і державності у фракійських племен. У VII—V ст. до н. е. усередині фракійських племен виділяється прошарок знаті, який володіє великими земельними ділянками, групами рабів, стадами худоби, на полях яких працюють залежні від неї родичі. У V ст. до н. е. у найбільш розвиненого фракійського племені одрисів, що проживає в південно-східній частині Фракії, виникає ранньокласове суспільство і держава. Засновником держави у одрисів був вождь Терес (70—60-ті роки V ст. до н. е.), який підпорядкував своєму впливу ряд південнофракійських племен, а також і деякі грецькі міста, змусивши їх платити данину. Його син і наступник Сіталк (431—424 рр. до н. е.) розширив межі царства в північному і західному напрямах, вів боротьбу з македонським царем і включився в загальногрецьку політику, вступивши в Пелопоннеську війну на стороні могутніх Афін. Між Афінами і Сіталком встановилися міцні відносини економічного і політичного співробітництва, сини царя були удостоєні рідкісного дару з боку афінян — їм були надані громадянські права. Положення Одриського царства продовжувало зміцнюватися при царях Севті I (424—410 рр. до н. е.), Медоку I (405—391 рр. до н. е.) і Котісі I (383—359 рр. до н. е.). Одриські царі чеканили власну монету, в їх казну поступала данина, яка виплачується грецькими містами, розташованими на узбережжі, що свідчило не лише про могутність правителя, але і про наявність фракійської торгівлі, про зміцнення економіки держави загалом. Як і раніше одним із основних партнерів одриських царів були Афіни, які часто втручаються в їх внутрішні справи. Спроба Афін відновити свій політичний вплив на півночі Егеїди у кінці 70-х — початку 60-х років IV ст. до н. е. у зв’язку з утворенням Другого морського союзу призвела до загострення відносин з одриськими царями. Одним із результатів афіно-фракійської війни 360—357 рр. до н. е. було послаблення і розчленовування Одриського царства на три частини на чолі з трьома синами царя Котіса I. Проте незабаром між одрисами і Афінами були відновлені традиційні дружні відносини перед лицем нового могутнього супротивника, який загрожував і тим, і іншим. Таким супротивником стає Македонське царство.