Грецький театр і література

Зростаюча популярність театральних вистав призвела до того, що вони не лише зайняли домінуюче місце в релігійних і громадських святах, але відокремилися від релігійних церемоній, стали самостійним видом мистецтва, який зайняв особливе місце в житті древніх греків. У архаїчний період театральні вистави давалися в різних місцях, в V ст. до н. е. з’являється спеціально призначений для сценічних дій майданчик. Як правило, вона вибиралася біля підніжжя пологого пагорба, схили якого оброблялися у вигляді кам’яних сходинок, на яких розсаджувалися глядачі (місця для глядачів називалися театрон від слова теаомай — дивлюся). Східці розташовувалися півколом, розділялися на яруси, що височіють один за одним, і сектори, розділені проходами, як на сучасних стадіонах.

Сама сценічна дія проходила на утрамбованому круглому майданчику, згодом вимощеному мармуровими плитами і званою орхестрой. У центрі орхестри знаходився жертовник Діонісу, На орхестрі виступали актори і хор. Позаду орхестри знаходився намет, де актори переодягалися, звідки вони виходили на публіку. Цей намет називався скена. Згодом замість невеликого намету для переодягання стали будувати постійну високу споруду, на стіні якої, що виступає до глядачів, малювалися декорації, які зображували, як правило, фасад палацу, храму, кріпосні стіни, міську вулицю або площу. Сценічна дія розігрувалася як діалог між одним актором і хором. У V ст. до н. е., на сцену були введені ще два актори, і сценічна дія ускладнилася, а роль хору зменшилася. Актори виступали в масках, які покривали не лише лице, а й голову. Маски зображували людей найрізноманітнішого типу, віку, громадського положення, навіть передавали душевний стан і моральні якості. Змінюючи маски, один актор міг по ходу дії грати декілька різних ролей, правду, маска позбавляла можливості бачити міміку актора, але ця обставина компенсувалася його виразними рухами тіла. Міфологічні герої або боги зображалися значно більшими, ніж звичайні люди, для цього актори надівали спеціальне взуття з високими подошвами-котурнами, носили високий головний убір і підкладали під одяг прокладення, щоб здаватися потужніше. Цей реквізит був потрібний ще й тому, що при дуже великих розмірах грецьких театрів і віддаленості глядацьких місць від орхестри актори в таких костюмах ставали помітніше, легше було стежити за їх грою. Вони грали в довгому одязі, в яке, за переказами, одягалися в давнину царі і жерці. Застосовувалися і деякі механічні пристосування. Наприклад, якщо треба було показати дію усередині будинку, на орхестру викочували спеціальну дерев’яну платформу, де і розташовувалися актори. Якщо по ходу дії треба було показати в небі бога, то використали спеціальне пристосування. Особливий шумовий пристрій міг відтворювати удари грому. Грецькі театри були розраховані практично на усе населення міста і налічували декілька десятків тисяч місць. Театр Діоніса в Афінах мав 17 тис. місць, знаменитий театр в Епідаврі (він добре зберігся до теперішнього часу, і сучасні грецькі актори розігрують тут древні трагедії) — 20 тис. місць. Грандіозними були театри в Мегалополі — на 40 тис., а театр в Ефесі навіть на 60 тис. місць. Театральні вистави стали органічною частиною повсякденного життя. У Афінах, наприклад, був заснований спеціальний державний фонд, так звані «театральні гроші», який призначався для роздачі бідним громадянам, щоб вони могли купити театральні квитки. І цей фонд не чіпали навіть при найбільших фінансових труднощах держави, навіть у разі військових дій. У театрах грали п’єси прославлених грецьких драматургів, в яких ставилися питання сучасного життя. Оскільки в театрах була присутньою зазвичай велика частина цивільного населення, глядачі бурхливо схвалювали або засуджували автора. Грецькі драматурги потрапляли, таким чином, в центр уваги свого полісу, і це, природно, стало потужним стимулом для їх творчості. V ст. до н. е.— час надзвичайного розквіту класичної грецької драматургії, появи титанів грецької і світової літератури, великих трагіків Есхіла, Софокла і Еврипіда, автора безсмертних комедій Арістофана. Їх творчість знаменувала новий етап у світовому літературному процесі. Батьком грецької трагедії вважається Есхіл з Елевсіна (525—456 рр. до н. е.). Його зрілі роки пройшли в героїчний період війни греків з Перською державою. Есхіл був учасником найбільш великих битв цієї війни (біля Марафона, Саламіна і Платей). Він брав діяльну участь в громадському житті Афін, виїжджав в Сицилію і там же провів свої останні роки. Есхілові приписували створення 90 трагедій, з яких збереглося сім. Найбільш відомі — «Перси» (472 р. до н. е.), «Прикований Прометей» (470 р. до н. е.) і трилогія «Орестея» (458 р. до н. е.), яка складається з трагедій «Агамемнон», «Хоефори» і «Евменіди». Сюжетами трагедій Есхіла стають давно відомі міфологічні оповіді про титана Прометея, про злочини аргоських царів з роду Атридів. Тільки у «Персах» йшлося про реальні події — перемогу греків над персами в морській битві біля Саламіна. Проте Есхіл переосмислює загальновідомі і нехитрі міфи, вносить нові сюжетні лінії, наповнює розповідь ідеями свого часу. Есхіл відбиває у своїх творах урочистість полісного порядку і його ідеології, він прославляє мужність, волю, патріотизм греків, протиставляючи їм зарозумілість і чванливість східного деспота Ксеркса в трагедії «Перси», він оспівує безстрашність героїв, заради людей готових посперечатися з самими богами, урочистість цивілізованого життя в «Прикованому Прометеєві» і в той самий час в найпохмуріших фарбах малює деспотизм і тиранію Зевса. У трилогії «Орестея» його творчість пронизана філософськими міркуваннями про сенс людського існування, відносини людей і богів. Для Есхіла вільне і моральне життя можливе тільки в захищеному справедливими законами полісному колективі. Тут немає місця тим тяжким злочинам, якими насичена попередня дополісна епоха. Таке влаштоване життя угодне і богам. Творчість Есхіла прославляла політичні, ідейні і моральні засади грецького полісу. У творчості Софокла з Афін (496—406 рр. до н. е.) піднімаються найважливіші питання буття. Софокл, за переказами, написав понад 120 трагедій, з яких дійшло тільки сім. Серед них найзнаменитішими стали дві: «Цар Едіп» (429—425 рр. до н. е.) і «Антігона» (442 р. до н. е.). У них Софокл говорить про місце людини в суспільстві і світі. Що таке людина — маріонетка в руках всесильних богів або творець своєї долі? У образах фіванського царя Едіпа і його дочки Антігони Софокл намічає своє рішення цієї теми. Едіп — мудрий, доброчесний і справедливий цар, улюблений своїм народом, але проте він іграшка в руках могутніх богів. Боги судили йому вести злочинне життя: убити свого батька, женитися на матері і народити дивні істоти, які були йому дітьми, але в той самий час і братами. Пророцтво збувається, хоча Едіп, здається, зробив усе, щоб його відвернути. І коли настає жорстоке прозріння, Едіп не змиряється зі своєю страшною долею. Він бунтує проти несправедливості долі, проти жорстокості богів. Він зломлений, але не роздавлений. Він кидає виклик богам. Засліпивши себе, він йде з Фів і поневіряється по Греції, прагнучи очиститися від накладеного роком злочину. Едіп пішов зі світу, старий і хворий, але не зломлений морально і досягає духовного очищення, знаходить останній притулок в передмісті Афін Колоні, стає героєм-покровителем Колону. Едіп силою свого страждання зумів здолати важкі удари долі, наміченої богами, і тим самим переміг їх. Софокл затверджує ідею всемогутності людини, безмежності його сил, можливості протистояти невідворотній долі.  Поставлена Софоклом проблема місця людини у світі і суспільстві стане вічною темою усього світового мистецтва. У творчості Еврипіда з Саламіна (480—406 рр. до н. е.) грецька драма збагатилася новими досягненнями. Найбільш прославленою п’єсою Еврипіда, в якій відбилося його новаторство, є знаменита «Медея», поставлена в 431 р. до н. е. У п’єсі йдеться про страшну помсту Медеї, дочці колхідського царя, яку проводир аргонавтів Ясон відвіз з Колхіди в Грецію і тут кинув напризволяще, вступивши у вигідний шлюб з дочкою коринфського царя. Ображена до глибини душі віроломством Ясона, якому вона допомогла добути золоте руно, якого врятувала від загибелі ціною смерті свого брата, заради нього залишила свою країну, Медея виношує плани жорстокої помсти. Абсолютно несподівано для себе самої Медея приходить до думки про вбивство своїх дітей від Ясона. Еврипід психологічно тонко малює страшне замішання почуттів люблячої матері і жорстокої месниці. У цій п’єсі Еврипід розробляє дещо принципово нових художніх прийомів. Образ Медеї подано в розвитку — любляча дружина, ніжна мати перетворюється на жінку, яка ненавидить свого чоловіка, і вбивцю своїх власних дітей. Людина у Еврипіда міняється внутрішньо, його душа, яка роздирається суперечливими пристрастями, страждає, і яка з цих пристрастей візьме верх, до яких страшних наслідків це призведе, людина і сама не знає. Непередбачуваний результат боротьби пристрастей в душі людини і є її доля. У творчості Еврипіда отримала розробку чудова художня ідея про дослідження внутрішнього світу людини, бурхливих там низинних і високих почуттів. Подібне трактування образів стало художнім відкриттям Еврипіда і зробило величезну дію на подальші долі грецької і світової літератури. Недивно, що збереглося 18 п’єс Еврипіда (з 92), тобто більше, ніж п’єс Есхіла і Софокла разом узятих. Художній метод Еврипіда вплинув на Шекспіра, в театрах нашого часу ставиться його безсмертна «Медея», а бурхлива буря суперечливих пристрастей головної героїні і зараз приголомшує своєю художньою правдою. В цілому творчість афінських трагіків V ст. до н. е. стало чудовим художнім відкриттям стародавнього світу, визначило багато напрямів подальшого руху світової літератури. Великою популярністю користувався і жанр комедії. Комедія народилася з невимушених, іноді дуже вільних карнавальних пісень і танців під час веселих сільських свят на честь бога Діоніса — сільських Діонісій. Найбільш сприятливі умови для створення комедій склалися в демократичних Афінах, де допускалася велика свобода критики як окремих осіб, так і законів і установ. До того ж публічний характер засідань Народного зібрання, Ради 500, колегій посадовців давав авторам комедій багатий матеріал. Оскільки в другій половині V ст. до н. е. політичні проблеми стали центральними в громадському житті афінської держави, активно і відкрито обговорювалися широкими масами громадянства, то в ранніх афінських комедіях стали переважати політичні сюжети. Політична комедія досягла свого вищого розквіту в творчості великого афінського драматурга Арістофана (445—388 рр. до н. е.). Збереглося 11 комедій, в яких він дає опис найрізноманітніших верств населення, піднімає багато злободенних проблем афінського суспільства : відношення до союзників, питання війни і миру, корупції посадовців і бездарності полководців. Він висміює дурість деяких рішень народних зібрань, красномовців-софістів і філософа Сократа, засідательську метушню і любов до кляузництва, говорить про нерівномірний розподіл багатств і важке життя афінських землеробів. Арістофан не ставив у своїх комедіях глибоких філософських питань, як великих трагіків, але він дав реалістичний опис багатьох сторін афінського життя, його комедії є цінним історичним джерелом епохи. У своїх п’єсах Арістофан розробив безліч дотепних комедійних ситуацій, які стали широко використовуватися подальшими комедіографами аж до теперішнього часу. Комедії Арістофана написані соковитою образною мовою. Трагедії і комедії належали до поетичних жанрів літератури. Прозаїчні твори створювалися істориками, авторами монументальних оповідань. Сама історія на відміну від сучасного розуміння її як наукової дисципліни в давнину розглядалася як художнє оповідання. Прекрасними зразками грецької прози V—IV ст. до н. е. стали історичні твори Геродота, Фукідіда, Ксенофонта. Художня проза представлена також розмовами афінських ораторів, особливо Ісократа, Демосфена, філософськими роботами Платона і Арістотеля, які надавали велике значення літературній обробці своїх творів.