Підсумок

Перемога греків у цих війнах пояснювалася більш високим, ніж у персів, рівнем соціально-економічного розвитку та перевагою вільного ополчення греків над Персидською армією, що складалася в основному з воїнів, завербованних у підлеглих персам племенах, а головне тим, що для греків ця війна носила визвольний характер. Після Греко-персидських воєн настав період розквіту грецького рабовласницького суспільства та посилення Афін, які створили в ході війн Делосський союз під своєюгегемонію.

6. Завершення і результати греко-перських війн

В 479 р. до н.е. об'єднані війська греків зійшлися у двобої із залишками перського війська поблизу міста Платеї. Саме Платейська битва відіграла вирішальну роль у греко-перських війнах. Здобувши перемогу, греки остаточно розгромили противника і вигнали його з Греції.

Битви при Саламіні і Платеях поклали край походам персів у Європу. Грека настільки повірили у свої сили, що самі перейшли у наступ проти персів. У продовж наступних 30 років вони відвойовували у персів острови і береги Егейського моря, здійснювали рейди на Кіпр і в Єгипет.

Вирішальним у переході греків у наступ стало створення могутнього флоту. Поступово керівництво над флотом грецьких держав перейшло до Афін. Завдяки воєнному таланту полководця Арістида греки здобували одну перемогу за іншою, повністю витіснивши перський флот з Егейського моря. Крім того Арістид уславився своїм благородством і непідкупною чесністю і тому грецькі держави довірили йому визначати внесок кожної країни на утримання спільного флоту. На основі цього в 478-477 р. до н.е. виникДелоський союз (згодом його назвали Перший афінський морський союз за домінування в ньому Афін). Афіни, як одна з наймогутніших держав Еллади, поступово привласнили спільну скарбницю союзу і стали поводитися з союзниками як зі своїми підданими: ставили до влади потрібних правителів, чинили суд тощо. На кінець греко-перських війн союз об’єднував більше 400 грецьких полісів.

На завершальному етапі війна для греків з визвольної перетворилася у загарбницьку. Проте походи на Кіпр і в Єгипет не завжди були переможними для греків, що виснажувало їх сили і зрештою 449 р. до н.е. сторони уклали між собою мир („Каліїв мир”). За цим миром Персія утримала за собою Кіпр, проте відмовилася від островів і малоазійського узбережжя Егейського моря. Персидському флоту було заборонено з’являтися в Егейському морі.

Для Греції війна мала величезні наслідки. Так, Афіни вийшли з війни могутньою морською державою, главою Делоського союзу. В Афінах остаточно утвердилася демократія. Було дано поштовх господарському розвитку Афін та всій Греції. В той же час став набирати силу конфлікт зі Спартою, яка не бажала бачити Афіни домінуючою силою в Елладі.

 

Пит 25

Соціально-економічне положення в греції в першій половині IV ст. До н. Е.

Руйнівна Пелопоннеська війна зробила великий вплив на становище грецьких полісів в першій половині IV ст. до н. е. Поразка Афін і розпуск такого економічного і політичного об’єднання, як перший Афінський морський союз, знову увергнули Грецію в стан роздробленості, привели до розриву економічних зв’язків, необхідності їх переорієнтації. Війна, одна з самих кровопролитних в грецькій історії, привела до колосальної розтрати матеріальних і людських ресурсів, грошових коштів, загибелі великих цінностей. Безжально вирубувалися маслинові гаї і виноградники, спалювалися посіви, було зруйновано багато міст (наприклад, Платеї). Тільки за 5—6 років війни Афіни витратили величезну суму в 10 тис. талантів, яку вони накопичували впродовж двох десятиліть. Війна привела до загибелі великої кількості людей, особливо серед цивільного прошарку населення, на який випали основні тяготи військової служби як в гоплітськом ополченні, так і на флоті. Тільки від епідемії висипного тифу, що терзав Афіни, померло не менше чверті населення, у битві біля Делії загинуло не менше 3 тис. осіб, після катастрофи в Сицилії втрати Афін склали приблизно 10 тис. гоплітів і приблизно 30—40 тис. веслярів, легкоозброєних воїнів і матросів. Звичайно, такі втрати не могли не позначитися на стані усього комплексу соціально-економічних і політичних відносин. Треба було заповнювати поріділі ряди громадянства, власників земельних ділянок, ремісників і дрібних торговців, учасників народних зібрань, членів гелієї, численних виборних магістратів. При замкнутому характері полісу, який не допускав широку роздачу громадянських прав метекам і іноземцям, і невисокій народжуваності ця проблема могла вирішуватися з великими труднощами. З початку IV ст. до н. е. можна говорити про помітне збільшення кількості рабів, про широке проникнення рабської праці в сільське господарство, ремісничі майстерні, різні торгові підприємства. Проникнення рабства в афінську економіку привело до загального укрупнення виробництва, поширенню рабовласницьких маєтків до 20—25 га з контингентом в 1,5—2 десятки рабів, ергастеріїв з персоналом в 2—3 десятки рабів і більше. Таке положення було характерним не лише для Афін, але і для інших полісів Греції. Величезні руйнування і розтрата матеріальних ресурсів під час війни вимагали їх відновлення. Треба було знову саджати маслинові гаї і виноградники, зводити будинки і будівлі, відроджувати зруйновані міста. Як Пелопоннеська війна, так і численні війни IV ст. до н. е. вимагали постійного поповнення нової зброї, кораблів і різноманітного спорядження. Усе це не могло не стати стимулом для розвитку грецької економіки загалом. Дослідження стану господарства Греції в IV ст. до н. е. показує, що воно знаходилося на підйомі: було відновлено і успішно розвивалося сільське господарство, особливо оливководство і виноградарство, в численних ергастеріях вироблялася різноманітна продукція, яка вважалася однією з найякісніших у тодішньому світі, особливого розмаху досягли торгові операції, які охоплюють тепер усе Середземномор’я і Причорномор’я. Нові імпульси для розквіту грецької економіки дало проникнення рабської праці в різні сфери виробництва і створення відносно великих рабовласницьких господарств, маєтків в сільській місцевості і ергастеріїв в містах. Питома вага в економіці таких господарств в IV ст. до н. е. значно зросла в порівнянні з V ст. до н. е. Більше того, рабська праця більшою мірою, ніж раніше, починає застосовуватися в зевгітських, тобто заможних, селянських господарствах, в яких 1—2 раби працюють на полях разом з сім’єю самого землероба. Під час військових дій відбувався відомий перерозподіл багатств: землі, рабів, грошових коштів, їх концентрація у одних і втрата іншими, яка намітилася в V ст. до н. е. майнова диференціація, розшарування усередині полісного колективу громадян на багачів і бідняків було посилене за рахунок розвитку рабовласницьких відносин в IV ст. до н. е. Власники маєтків і великих ергастеріїв заводили рентабельні господарства, мали пристойні доходи. Отримала поширення така форма накопичення багатства, як здача грошей у позику під лихварські відсотки; особливо вони були великі, якщо давалися власникам кораблів, які ведуть торгівлю з далекими країнами (у такому разі відсоток на позичений капітал іноді досягав 30% і більше). Багачі, які мають великі партії рабів, частенько вважали за краще здавати їх в наймання якому-небудь підприємцеві, отримуючи тверду плату за їх використання. Іноді пан надавав в розпорядження раба деякі засоби, приміщення і дозволяв йому жити окремо і працювати в майстерні, виплачуючи за це свого роду оброк. Деякі з таких працюючих на оброку рабів усіма правдами і неправдами намагалися скопити невеликі засоби і купити свободу, стаючи вільновідпущениками. У Афінах та інших торгово-ремісничих центрах Греції зростає значення прошарку вільновідпущеників серед населення полісу, збільшується їх питома вага в різних галузях економіки. Зокрема, вони проникають навіть в землеробство — одвічне заняття повноправних громадян, орендуючи землі, власники якої з будь-яких причин не могли обробляти самі і здавали їх в оренду. Одним із проявів економічного пожвавлення в Греції IV ст. до н. е. було впровадження у багато галузей рабської праці, що зміцнило товарне виробництво, інтенсифікувало торгівлю і грошовий обіг. У маєтках і ергастеріях зайняті там рабські контингенти робили продукції значно більше, ніж це було потрібно для власного споживання, і ці досить значні надлишки йшли на внутрішній міський ринок і на ринки інших полісів. У IV ст. до н. е. зростання господарської активності, поява товарної продукції сприяли розвитку не лише внутрішньополісної, але і міжполісної торгівлі. Грецька економіка вже не могла замикатися у вузьких рамках невеликих і обмежених за своїм економічним потенціалом полісів. Для нормального функціонування економіки потрібне було створення якщо не політичного, то в усякому разі відомої економічної єдності, яка забезпечує обмін товарами і сировиною, приплив рабів, охорону торгових шляхів, що далеко не завжди було можливе в умовах полісної роздробленості. Великий розмах міжполісної торгівлі і розвиток товарного виробництва загалом привели до інтенсифікації грошового обігу. Кількість грошей, викарбуваних у IV ст. до н. е., у грецькому суспільстві різко зросло в порівнянні з V ст. до н. е. У обігу було не лише срібло, здобуте в нових копальнях Лавріона, Пангея, Фракії, Лідії, але і запаси дорогоцінного начиння, яке зберігалося в храмах. Велика кількість грошей була випущена на грецький ринок з персидської казни. Перський цар став активно втручатися в грецькі справи вже у кінці Пелопоннеської війни і продовжував свою політику в першій половині IV ст. до н. е., підкріплюючи її значними грошовими субсидіями, що розподіляються серед проперських елементів. Як бачимо, Афіни витратили величезні грошові суми на багато своїх військових підприємств, а переможниця Спарта, навпаки, за рахунок здобичі, перських субсидій створила солідні валютні накопичення. Грецький оратор Ісократ обчислює загальну суму грошей, отриманих різними спартанськими воєначальниками тільки від Персії, в 5 тис. талантів. Не менша кількість грошей була захоплена спартанцями під час пограбування афінських союзних та інших міст. У обозі спартанського наварха Лісандра везли сотні золотих вінків, «подарованих» йому грецькими містами за їх «звільнення». Потреба в грошах примушувала переплавляти і чеканити гроші з храмових посудин і іншого священного начиння (статуй і статуеток, подарованих в храми та ін.). Так, в скрутні часи Пелопоннеської війни афіняни переплавили велику частину скарбів, які зберігалися в Парфеноні (більше 6 тис. талантів). У IV ст. до н. е. до таких акцій прибігав тиран Сіракуз Діонісій, тиран Фер Ясон у Фессалії. Жадання золота призводило до вчинення таких тяжких, з точки зору полісної моралі, злочинів, як розграбування загальноеллінських святинь. У 364 р. до н. е. аркадці захопили і обікрали храм Зевса в Олімпії, де здійснювалися жертвопринесення під час Олімпійських ігор. У 356 р. до н. е. фокідянці захопили і вивезли храмові багатства іншої загальногрецької святині — храму Аполлона у Дельфах (10 тис. талантів). На ці гроші фокідянці змогли набрати армію найманців в 20 тис. воїнів. Гроші стають престижною формою багатства, разом із земельними володіннями. Більше того, ряд землевласників вважали за краще продавати земельні ділянки, щоб мати готівку: її було легше приховати від оподаткування і поглядів співгромадян в смутні часи, їх віддавали в ріст і отримували без клопоту непогані відсотки, легко ділили серед спадкоємців і т. д. У IV ст. до н. е. з’являються багачі, які мають в розпорядженні капітали в декілька десятків талантів, тоді як в V ст. до н. е. таких було буквальне одиниці. Тепер серед багачів були не лише знатні громадяни, але і метеки, іноземці, які не мають громадянських прав, як правило, займаються ремеслами і торгівлею, люди заповзятливі, енергійні, мало пов’язані обмежувальними правилами, які накладалися в полісі на громадян (збагачення за рахунок лихварства, деяких видів торгівлі і ремесел у ряді полісів вважалися негідними громадянина). Особливим джерелом швидкого збагачення не лише для метеків, але і для деяких громадян була спекуляція хлібом. У великих торгово-ремісничих центрах, таких, як Афіни, Коринф, Мегари його, як правило, бракувало. Доводилося привозити зерно здалека: з Північного Причорномор’я (особливо з Боспорського царства), з багатих хлібом сицилійських міст. Проте перевезення зерна на маломістких і тихохідних судах, які рухалися уздовж звивистих берегів, були справою ненадійною і часто викликали перебої в постачанні населення хлібом. Це призводило до коливання цін на хлібному ринку і розгулу спекуляції. Багато безсоромних ділків створювали на цьому великі статки. Полісна влада намагалася боротися з махінаціями. Так, в Афінах кількість наглядачів за правилами хлібної торгівлі і цінами зросла з 10 до 35. «Вони спостерігають, — писав Арістотель,— передусім за тим, щоб на ринку зерновий хліб продавався сумлінно; далі, щоб мірошники продавали ячмінне борошно відповідно до вартості ячменю, а булочники пшеничний хліб — відповідно до ціни пшениці, і притому булки мали таку вагу, яку вони їм вкажуть. Закон велів наглядачам встановлювати це». Хлібна торгівля жорстко регламентувалася. Великі партії зерна, які привозили на кораблях, оптові торговці повинні були продавати під спостереженням наглядачів дрібним торговцям прямо в порту, але не більше ніж 50 медімнів (приблизно 2 т) в одні руки, і дрібні торговці повинні вести торгівлю за встановленими правилами. Проте спритні хлібні спекулянти знаходили багато способів обходити встановлені правила продажу. Городяни їх люто ненавиділи. «Їх інтереси, — писав Лісій, — протилежні до інтересів інших: вони найбільше наживаються тоді, коли при звістці про яке-небудь державне лихо продають хліб за дорогими цінами. Ваші нещастя так приємно їм бачити, що іноді вони про них дізнаються раніше усіх, а іноді і самі їх вигадують: то кораблі наші в Понті загинули, то вони захоплені спартанцями при виході з Геллеспонта, то гавані знаходяться у блокаді, то перемир’я буде порушено... Коли ви усе більш потребуєте хліба, вони виривають його у вас з рота і не хочуть продавати, щоб ми не розмовляли про ціну, а були раді купити у них хліби за будь-якою ціною. Отже, іноді під час миру вони тримають нас на облоговому положенні». Хлібна спекуляція і труднощі в забезпеченні зерном були джерелом серйозних внутрішніх конфліктів в Афінах, в той самий час вони показували слабкі можливості полісної адміністрації вирішити це важливе економічне питання. Загальному пожвавленню товарного обігу і інтенсифікації торгово-кредитних операцій в IV ст. до н. е. сприяло залучення до товарного обігу земельної власності. Володіння земельною ділянкою було основою для юридичного оформлення цивільного статусу, визначала повноправність громадянина, його участь в усіх справах свого полісу. Громадяни повинні були обробляти і зберігати свою землю, передавати нащадкам. Операції купівлі-продажу землі могли спричинити втрату земельних володінь і обезземелювало громадян, що вело до позбавлення прав громадянина. Тому торгові операції із землею були сильно обмежені в епоху, попередню Пелопоннеській війні. Проте в IV ст. до н. е. положення змінилося: різко зросла кількість угод з купівлі-продажу земельних ділянок. Наявні в нашому розпорядженні дані про положення в Афінах в першій половині IV ст. до н. е. показують, що в товарний обіг поступають землі не лише нижчих розрядів громадянства, але і середніх і великих землевласників: на афінських полях ставляться численні заставні камені, так звані хорою, в записах полетів (спеціальних посадовців) про продаж конфіскованого майна і стягнення однопроцентного мита у разі продажу державної землі приватним особам постійно згадуються різні за розмірами земельні ділянки. Значна частина афінського громадянства втрачає зв’язок із землею і сільським господарством і живе вже по-міському. Закономірним результатом частих земельних угод була концентрація земельної власності в руках одних власників і обезземелювало інших. Кількість зевгітських господарств, середнього прошарку афінського громадянства, основи гоплітського ополчення, скорочується. В IV ст. до н. е. воно навряд чи перевищує 5 тис. осіб. Ймовірно, не випадково у ряді проектів політичного перевлаштування афінського демократичного ладу висувалася пропозиція обмежити число політично повноправних громадян цифрою в 5 тис., а іноді і в 3 тис. осіб, що мають ценз зевгіта. Ще більш різкі форми з обезземелювання громадян були в консервативній Спарті. Там чисельність спартіатів, власників повного клера, скорочується з 5 тис. в V ст. до н. е. до 1,5 тис. в першій половині IV ст. до н. е. Аналогічні процеси відбувалися також у Беотії, Фессалії та інших містах Греції. Включення земельної власності в активний товарний обіг і пов’язана з цим можливість, з одного боку, концентрації землі і, з іншого — обезземелювання громадян, вело до підривання основного принципу полісного життя, а саме нерозривної єдності поняття громадянина і землевласника. У IV ст. до н. е. можна було бути повноправним громадянином, але не мати землі, займатися ремеслами і торгівлею, брати найдіяльнішу участь в політичному житті. В той самий час заповзятливі метеки і іноземці, які не мали громадянських прав і тим самим права володіти земельною ділянкою, в IV ст. дістають можливість обійти це положення і починають займатися землеробством, організацією землеробських господарств, широко використовуючи право на оренду земельних ділянок. Розширення оренди в грецьких полісах IV ст. до н. е. і її активне використання метеками і вільновідпущениками — свідоцтво активності і підвищення економічної ролі цих верств населення в житті полісів. Накопичення багатств і чисельне зростання прошарку багачів, власників великих статків у вигляді земельних володінь, будинків, ремісничих майстерень, кораблів, грошових коштів і партій рабів призводили до збіднення інших верств населення. У грецьких полісах і в V ст. до н. е. найчисленнішим прошарком серед громадянства були фети. У IV ст. до н. е. їх чисельність зросла за рахунок розорення або загибелі в численних війнах представників відносно заможної категорії зевгітів, які служили в гоплітах. Серед фетів з’являється значне число осіб, позбавлених засобів і вимушених жити жебрацтвом. Частина незаможного населення, яке втратило землю, могла забезпечити своє існування, подавшись в ремісничі майстерні, найнявшись на будівництво будівель і храмів, в портові працівники, матроси. В умовах зростаючого застосування рабів, поширення рабовласницьких ергастеріїв і маєтків проста некваліфікована праця вважалася рабським заняттям. «Ремісники вважаються, — пише Кінофонт, — непридатними для дружнього співтовариства і поганими захисниками вітчизни. А в деяких містах, особливо в тих, які славляться військовою справою, навіть і не дозволяється нікому з громадян займатися ремеслами». Тому громадяни, які розорилися і незаможні, чисельність яких постійно зростала, не виявляли великого бажання займатися продуктивною працею, вважаючи за краще не працювати, а жити коштом держави, свого полісу, що в корені підривало традиційні полісні уявлення про необхідність для громадянина мати своє господарство і бути старанним працівником. У ряді грецьких полісів з’являється особливий соціальний прошарок незаможних і не бажаючих працювати громадян, яких можна назвати люмпен-пролетаріатом. Ці голодні, безробітні люди, які мають права громадянства, які голосують в Народному зібранні і беруть участь в роботі виборного суду, представляли неспокійну, легко збудливу масу, яка була джерелом постійних конфліктів і зіткнень в грецьких містах. Частенько незаможні люди покидали своє місто, вирушали на чужину, завербувавшись в найманці до удачливого полководця або варварського царя, який має у розпорядженні кошти. Велика кількість греків служила в найманцях у перського царя або його сатрапів. Розвиток найманства — характерна риса грецького суспільства IV ст. до н. е. Якщо в V ст. до н. е. основою грецької військової організації було ополчення, яке складається з громадян-гоплітів, які екіпіруються самостійно, то в IV ст. до н. е. його роль зменшується і все більшого значення набувають загони найманців, які служать за грошову плату і складаються з професійних воїнів, що походять з жителів різних міст, як правило, на своїй батьківщині незаможних і знедолених. Тепер вони захищають інтереси інших полісів, віддають свої життя за чужі інтереси, але отримують за це відповідне утримання, частину військової здобичі. Широке впровадження найманства було пов’язане не лише із зубожінням широких мас громадянства і труднощами комплектування гоплітського ополчення. Численні війни IV ст. до н. е. показали професійну слабкість таких ополченців: збирані від випадку до випадку, вони не мали достатньої підготовки, були слабо дисципліновані, з небажанням йшли від своїх господарств в далекі походи. Найманці були професіоналами, знавцями військової справи, мали добру виучку, підтримували сувору дисципліну, були мобільні і могли бути відправлені до найвіддаленіших областей, до того ж вони не були пов’язані з різними політичними угрупуваннями і дотримувалися відомого нейтралітету під час політичних дебатів і зіткнень. У Греції з’являються спеціальні місця, свого роду ринки, куди сходилися найманці з пропозицією послуг багатому покупцеві. Такі зібрання-ринки були на мисі Малея в південній частині Лаконіки, в Аркадії, Коринфі, Фокіді, Фессалії. На таких ринках можна було «купити» найманий загін від декількох сотень до декількох тисяч гоплітів. Широке поширення армій найманців, їх активна і часто вирішальна участь у військових діях, з одного боку, і падіння ролі власне цивільного ополчення як основи полісної військової організації — з іншого, — один з яскравих показників її серйозної кризи.