Зростання соціальної напруженості в греції IV ст. До н. Е.

Пожвавлення грецької економіки, розвиток товарно-грошових відносин, широке впровадження рабства у багато сфер життя і виробництва вели до загострення класових протиріч в грецьких полісах, росту загальної соціальної напруженості в Греції. Одним з класових конфліктів грецького суспільства, яке сформувалося в IV ст., було протистояння рабовласників — власників великих ергастеріїв, маєтків, будинків, кораблів, готівки  і рабів, що збільшилися в числі, які в умовах грецької економіки, піддавалися добре організованій і умілій експлуатації. Раби були не лише самим експлуатованим класом, але і не вважалися повноцінними людьми. Природно, раби ненавиділи своїх панів, і греки не будували із цього приводу ніяких ілюзій: раб розглядався як природний ворог пана, і його покора забезпечувалася не умовляннями і розумними аргументами, а насильством. «Майже кожне звернення до раба,— рекомендував філософ. Платон, — має бути наказом. Жодним чином ніколи не потрібно жартувати з рабами, ні з жінками, ні з чоловіками. Багато хто дуже безрозсудно любить балувати рабів: цим вони тільки роблять важчим їх підпорядковане життя, та й самим собі утруднюють управління». Прекрасно розуміючи внутрішній антагонізм у відносинах між рабами і їх панами, греки усвідомлювали небезпеку відкритих виступів рабів і рекомендували ряд заходів, спрямованих на послаблення цього протиріччя. Той же Платон, узагальнюючи досвід управління рабами, радив підбирати для одного господарства рабів різних національностей, щоб, використовуючи відмінності в звичаях, релігії, звичках, мові, легше було приводити рабів до покірності. Він радив панам не кривдити рабів без особливої необхідності, не проявляти до них безпричинну жорстокість, дотримуватися відомої справедливості в покараннях. Відкриті повстання рабів в Греції були ускладнені ще й тому, що раби жили у будинках, ергастеріях або маєтках в ізоляції один від одного, під строгою охороною, не могли постійно спілкуватися між собою. Проте в джерелах збереглися відомості про протести і повстання рабів. Найчастіше такі повстання відбувалися під час військових дій, коли увага їх хазяїв і державних органів була спрямована на війну. Так, наприклад, приблизно 20 тис. афінських рабів, в їх числі значна частина ремісників, скористалися рядом невдач афінян і в 413 р. до н. е. і перебігли до спартанців. Інші джерела повідомляють про часті випадки набігів рабів як свого роду протесті проти безправного положення. Прикладом відкритого виступу рабів проти хазяїв є повстання в Сіракузах в 414 р. до н. е. під керівництвом Сосістрата. Скориставшись скрутним становищем Сіракуз, обложених афінською експедиційною армією, раби Сіракуз домовилися про повстання. Сили повсталих виявилися настільки великі, що Сіракузці не змогли їх знищити у відкритому бою. Полководець Сіракуз Гермократ був вимушений вдатися до хитрощів: щедрими обіцянками і підкупом був внесений розкол в ряди повсталих — 20 керівників було видано, а обезголовлений рабський загін розбитий, частина рабів схоплена і піддана тяжкій страті, інші втекли до афінян, що осаджували місто. Джерела зберегли дуже трохи відомостей про випадки прояву протесту рабів. Ймовірно, превентивні заходи полісної влади і прагнення хазяїв до розумного управління рабами ускладнювали відкриті форми протесту; проте зростання напруженості у відносинах між рабами і їх власниками в IV ст. до н. е. безперечний. Великої гостроти досягли в IV ст. до н. е. протиріччя усередині полісного колективу, викликані майновим і соціальним розшаруванням в середовищі громадянства. Нижчі розряди громадянства втрачали свої земельні ділянки, вимушені були займатися малопрестижними ремеслами, наймалися керівниками, працювали на будівництві будівель, в порту, в копальнях поряд з рабами. Частина громадян, що опустилися, жила випадковими заробітками, а то й вважала за краще не працювати, займаючись жебрацтвом, ведучи дозвільне голодне життя, отримуючи дотації від свого полісу. Природно, цей знедолений і усе більш зростаючий в чисельності прошарок громадянства виражав гостре невдоволення своїм незавидним становищем. Бідняки-громадяни із заздрістю і ненавистю дивилися на розкішне життя своїх багатих співгромадян, власників маєтків, великих ергастеріїв, міських будинків, безліч кораблів, які живуть у великих будинках, мають дорогі колісниці, витрачали величезні гроші на утримання гетер і т. п. Ця стихійно зростаюча ненависть призводила до посилення напруженості у відносинах між різними прошарками громадянства. Зростання соціальної напруженості в грецьких полісах отримало свого роду ідеологічне оформлення, яке виразилося в появі гасел, свого роду програмних вимог бідних категорій громадянства: переділ землі і касація боргів. Ця вимога відбивала реальну дійсність Греції IV ст. до н. е., яка полягала в концентрації багатств в руках верхівки і збіднення основної маси громадянства, в масовій заборгованості як результаті впровадження товарно-грошових відносин, причому заборгованості як нижчих, так і заможніших категорій громадянства. Ці тенденції отримали різне втілення в різних полісах Греції, але в тому або іншому ступені вони були властиві майже кожному полісу. У зв’язку з цим гострота і політична значущість гасла «переділ землі і касація боргів» змінювалася в різних областях Греції. Так, в Афінах в умовах демократичного ладу вдавалося згладити гостроту соціального невдоволення, і це гасло не отримало особливої популярності. Афінська демократія в цілях деякого послаблення напруженості проводила цілеспрямовану політику матеріальної підтримки бідних категорій громадянства: саме в Афінах (і, наскільки відомо, тільки в Афінах) була введена плата за відвідування народних зібрань, за участь в судах геліеї, відправлення магістратських посад. У Афінах був встановлений суворий контроль за хлібним ринком і велася боротьба із спекуляцією, досить широко розповсюджувались гроші на відвідування театральних спектаклів. На багатих громадян були накладені так звані літургії — з них збирали різні внески на державні потреби. Природно, це давало деякі результати, і соціальна напруженість не вилилася в криваві зіткнення і громадянські війни зі зброєю в руках, а проявлялася у формі політичної боротьби на народних зібраннях, в дискусіях філософів, в літературних творах. Проте у багатьох полісах Греції положення було іншим, і тут заклик до «переділу землі і касації боргів» виражав насущні сподівання і глибинні інтереси громадян, а боротьба за їх рішення приймала форми змов, кривавих зіткнень, змови із зовнішнім ворогом. Так, наприклад, в Спарті, яка вважалася зразком майнової рівності спартіатів і соціального спокою усередині общини рівних, боротьба проти концентрації багатства і майнового розшарування прийняла гострі форми і вилилася в небезпечну змову Кінадона в 399 р. до н. е. У ній брали участь колишні громадяни, які в силу описаних вище умов збідніли, втратили земельну ділянку і тому вибули з общини рівних. «Змовники знали, — писав Ксенофонт, — що їх задуми співпадають з прагненнями усіх ілотів, неодамодів (вільновідпущеників), гігюмейіонів (неповноправних громадян) і періеків, адже коли серед них заходить розмова про спартіатів, то ніхто не може приховати, що він із задоволенням з’їв би їх живцем». Ряди невдоволених збільшувались, але донощик повідомив про змову ефорам, які, за словами того ж Ксенофонта, «прийшли в жах» від його організованості і кількості учасників. Вони не наважилися схопити Кінадона в самій Спарті, побоюючись повстання його прибічників, послали його з якимсь придуманим дорученням в одну з місцевостей Пелопоннесу і там схопили. Під тортурами Кінадон видав своїх спільників і був страчений разом з ними: усім їм наділи на шию залізні бруси, прикували до них руки і, ганяючи по вулицях Спарти, забили до смерті бичами і лозинами. Соціальна напруженість вилилася в справжню громадянську війну ще в двох полісах Пелопоннесу — в Коринфі і Аргосі. У Коринфі соціально-політичні угрупування, використали труднощі, викликані військовими діями між Коринфом і Спартою в 392 р. до н. е. За Ксенофонтом, міська знать не хотіла воювати з олігархічною Спартою і стала готувати змову з метою укладення миру і передачі міста спартанцям. Під час одного зі свят, коли народ був зайнятий змаганнями, жертвопринесеннями і іншими святковими заходами, аристократи захопили цитадель міста — Акрокоринф, але були вибиті звідти прибулим народом. Частина змовників втекла до спартанців. Тоді народ кинувся громити будинки «знатних» і «кращих», підозрюючи їх в співчутті. Почалася різанина — «один загинув стоячи, під час дружньої бесіди, інший — сидячи, третій — в театрі, інші навіть під час виконання обов’язків арбітра на змаганнях... Знатні громадяни кинулися шукати притулку — одні до підніжжя статуй богів, що стояли на агорі, інші — до вівтарів, але вбивали і тих, хто пригорнувся до вівтарів». Аристократи, які залишилися в живих, і їх прибічники відкрили спартіатам ворота міських укріплень і впустили ворога в місто. Між спартанцями, підтримуючими їх олігархами і коринфянами сталася запекла битва. «На маленькому просторі, — повідомляє Ксенофонт, — загинуло так багато народу, що можна було там побачити людей, які лежали величезними купами, як лежать купи зерна, дерева, каменів». Спартанці були вимушені відступити, але їм вдалося захопити порт Коринфа Лехейон і викликати в місті продовольчі труднощі. У іншому пелопоннеському місті Аргосі в 370 р. до н. е. бідні громадяни повстали проти спроможних і, озброївшись дубинами (скіталами), перебили приблизно 1200 осіб, розділивши між собою їх майно (так званий аргоський скіталізм). Говорячи про загострення соціальної боротьби в містах Пелопоннесу, афінський оратор Ісократ писав, що громадяни багатьох полісів на Пелопоннесі «відносяться один до одного з такою недовірою, з такою ворожістю, що співгромадян бояться більше, ніж ворогів. Замість одностайності, яка була при нашій владі, і взаємної майнової підтримки вони дійшли до такого розпаду зв’язків між собою, що люди спроможні більш охоче кинули б своє майно в море, ніж надали б допомогу тим, хто має потребу, а бідні менше б зраділи знахідці кладу, ніж можливості силою оволодіти майном багатих. Припинивши жертвопринесення на вівтарях, люди, точно жертовних тварин, закладають один одного». Узагальнюючи картину соціальних відносин в грецьких містах першої половини IV ст. до н. е., філософ Платон говорив про те, що кожен грецький поліс розколотий на два ворожі табори: на поліс багатих і поліс бідняків, готових пожерти один одного. Соціальна напруженість в грецьких полісах виражалася не лише в природному невдоволенні нижчих категорій громадянства своїм економічним станом. Гнівалися і знатні громадяни, які використали результати економічного підйому у своїх інтересах, оволодівши великими багатствами, великими партіями рабів. Вони були невдоволені тим, що механізм полісної державності виявився недостатньо ефективним, щоб захищати їх інтереси, забезпечувати необхідний і стабільний соціальний порядок. При вирішальній ролі Народного зібрання, переважанні прямого народоправства, яке забезпечувало вплив громадянства в цілому на державну політику, багатіючі круги залежали від його волі, повинні були нести тягар державних витрат більшою мірою, ніж бідні громадяни. Численні літургії, різні внески і обов’язкові пожертвування, конфіскації майна, які накладалися на них демократичною більшістю, викликали у верхівки громадянства невдоволення полісними порядками, особливо в тих центрах, які мали демократичний устрій. Ксенофонт, відбиваючи настрої афінської аристократії, таким чином описує ситуацію, що склалася в Афінах першої половини IV ст. до н. е.: «Коли я був багатий,— розповідає один з афінян, Хармід, — я боявся, щоб хто-небудь не підкопав стіни в моєму будинку і не забрав гроші, а мені самому не завдав якої-небудь шкоди. Потім мені доводилося ублажати донощиків: я знав, що вони мені можуть принести більше зла, ніж я ім. Крім того, місто завжди накладало на мене які-небудь повинності, а відмовитися від цього не було ніякої можливості. А тепер, коли я позбувся джерел доходу за кордоном, а від земель, розташованих в цій області, не отримую нічого, розпродав своє майно, я солодко сплю, розтягнувшись; місто мені довіряє; ніхто мені більше не загрожує, а я вже загрожую іншим: як вільному, мені можна жити і тут і за кордоном; переді мною встають з місць і поступаються дорогою багаті». Полісна аристократія мріяла про сильну владу, яка забезпечила б їй спокійні умови для множення її багатств, зміцнення її високого громадського становища. Загострення соціальних конфліктів усередині цивільного колективу доповнювалося зростанням напруженості серед інших соціальних прошарків, зокрема між громадянством в цілому і великим за чисельністю прошарком метеків. У IV ст. до н. е. зросли їх економічна роль і вплив в житті грецьких полісів — вони володіли багатьма ремісничими майстернями, активно займалися грошовими операціями і торгівлею, за допомогою оренди отримали доступ до земельних володінь, стали заводити прибуткові господарства в Аттиці. Проте при усьому їх багатстві, частенько дуже великому, в політичному відношенні вони були позбавлені громадянських прав. Таке незбігання їх економічного і соціально-політичного стану викликало невдоволення метеків, народжувало прагнення проникнути в ряди громадянства і тим самим взяти безпосередню участь в управлінні полісом. Але громадяни, у тому числі і самі нижчі їх розряди, не хотіли допускати до себе сторонніх і ділити будь з ким ті великі привілеї, які мали. За усю першу половину IV ст. до н. е. у Афінах тільки чотирьом щасливцям з метеків були надані громадянські права: цивільна община, полісний колектив зберігав свою замкнутість і не бажав її порушувати. Природно, це збільшувало загальну соціальну напруженість в грецьких полісах. Однією зі спроб вирішити соціально-політичні проблеми грецьких полісів в IV ст. до н. е. було встановлення тиранічних режимів (так звана молодша, або пізня, тиранія на відміну від старшої, або ранньою, тиранії VII—VI ст. до н. е.). Тиранічні режими, як правило, виникали в тих містах, де соціальна напруженість виливалася в цивільні зіткнення (Сіракузи, Коринф, Сікіон, Гераклея). В умовах кровопролитної боротьби усередині полісів, військової загрози ззовні у ряді полісів владу захоплювали популярні полководці з середовища громадян цього полісу або чужоземні командири найманих загонів. Вони підпорядковували своєму строгому контролю Народне зібрання, раду виборних магістратів, заповнюючи їх своїми прибічниками. Мало зважаючи на полісні традиції, тирани довільно розпоряджалися земельною власністю міста, прибігали до конфіскацій, щедро роздавали громадянські права чужакам, передусім своїм найманцям, вводили нові повинності, управляли диктаторськими методами. Тирани захоплювали владу насильницьким шляхом, проте вони спиралися, особливо на початку свого правління, на деяку підтримку цивільного населення. Причому тиранів підтримували різні соціальні сили: з одного боку, демократичні круги, які виражають інтереси рядового і знедоленого громадянства, з іншого — полісна аристократія, яка хотіла бачити в сильній владі тирана гарантію міцності соціального порядку, В цих складних умовах тиранам IV ст. до н. е. доводилося проводити політику лавірування серед різних верств населення, примирення протиріч, які загострилися: підгодовувати знедолену масу громадянства і в той самий час забезпечувати інтереси полісної аристократії. Проте вирішити завдання, що суперечать один одному тирани IV ст. до н. е. не змогли. Ось чому тиранічні режими, які встановилися в грецьких полісах, виявилися недовговічними і, як правило, були пов’язані з діяльністю якого-небудь одного виверткого політика, такого, як Діонісій в Сіракузах (405—367 рр. до н. е.), Язон у Ферах (80—70-і роки IV ст. до н. е.), Філомел у Фокіді (середина 50-х років IV ст. до н. е.). Ледве прийшовши до влади, вони викликали різке невдоволення в усіх верствах цивільного населення, їх найманці виявлялися силою не дуже надійною, багато хто став жертвою змов, а режим був знищений після їх смерті або найближчих наступників. Встановлення тираній в IV ст. до н. е., як спроба вирішення хворих питань соціально-політичного життя Греції виявилася абсолютно неспроможною. Описані вище особливості соціально-економічного і політичного розвитку грецьких полісів в IV ст. до н. е.: впровадження класичного рабства і товарної економіки, майнова диференціація громадянства, концентрація багатств на одному полюсі і зубожіння на іншому, втрата нижчими верствами цивільного населення земельної власності, падіння ролі цивільного ополчення і поширення найманства, підвищення економічного і соціального значення метеків, зростання соціальної напруженості, встановлення тиранічних режимів — усі ці хворобливі явища в історії Греції першої половини IV ст. до н. е. визначаються як криза грецького полісу. Рамки невеликої по території і населенню держави з обмеженим військово-економічним потенціалом тепер, в умовах зростаючої економіки, ускладнення господарських структур, вже не могли забезпечувати нормальних умов для подальшого розвитку. У його надрах сформувався цілий вузол протиріч, вирішити які полісна організація влади не могла, і під загрозою виявилися інтереси панівного класу. Потрібна була інша форма економічної і політичної організації, органічною частиною якої став би поліс і яка забезпечила б подальший розвиток виробництва і культури. Багато грецьких мислителів, аналізуючи ситуацію, пропонували свої проекти рішення проблем грецького життя IV ст. до н. е. Одне з рішень було запропоновано Арістофаном. У комедії «Жінки в Народному зібранні», написаної в 389 р. до н. е., Арістофан радить використати такий засіб вирішення наболілих питань афінського суспільства — знищити приватну власність і усуспільнити майно. «Я вважаю,— говорить головна героїня Праксагора, — відтепер усе повинно бути загальним. Геть порядок, при якому одні володіють великими маєтками і грошима, а у іншого немає навіть місця для могили. У одних ціла армія рабів, а у інших немає і однієї прислуги». Після усуспільнення майна, на думку Праксагори, зникнуть вади і злочини, заздрість і обман. Не потрібний буде суд, не потрібні будуть і посадовці. Обіди будуть безкоштовні. Громадяни отримають таблички з буквами, які означатимуть відповідну громадську їдальню. Зникне інститут сім’ї, діти вважатимуться загальними. Робота стане долею рабів. Настане спокійне, щасливе, мирне життя усіх громадян. Цей же мотив рівномірного розподілу багатства як основи щасливого життя розробляється Арістофаном і в комедії «Багатство», написана в 388 р. до н. е. Заходи, пропоновані героями Арістофана, були протестом проти майнової диференціації, такої характерної для Афін початку IV ст. до н. е. Своє лікування соціальних недуг грецького суспільства IV ст. до н. е. запропоновано Платоном. Щоб зміцнити поліс і вивести його з кризи, Платон вважає необхідним розділити усе населення на три касти: касту філософів — правителів держави, касту воїнів-вартових, які охороняють кордони і підтримують внутрішній порядок, і касту іншого населення, куди входять ремісники, землероби, торговці як вільні, так і раби, які повинні працювати і обслуговувати вузьку групу філософів і вартових. Перші дві касти мають власність, у них усе загальне, сімейні відносини регулюються особливими правилами, щоб виростити здорове і сильне покоління. В той самий час ремісники і землероби можуть мати приватну власність, сім’ю і жити відособлено. Будь-які випадки невдоволення з їх боку повинні пригнічуватися нещадно. Таким чином, і в основі проекту Платона лежала ідея підтримки раніше усього соціального порядку шляхом особливої організації панівного класу і реорганізації державного управління в олігархічному дусі, повній відмові від завоювань демократії. Дещо іншим був проект Арістотеля. На його думку, для оздоровлення усього ладу полісного життя потрібна була підтримка середніх прошарків громадянства, власників гоплітської ділянки. Переважання середнього класу землеробів — основа міцності полісного ладу. Ремісники і торговці виключаються із складу повноправних громадян, управління державними справами передається в руки старших за віком громадян, тоді як молоді несуть військову службу. Самою кращою формою державного управління, за Арістотелем, повинна стати помірна демократія, так звана політія, тобто такий державний устрій, в якому усіма правами користується лише вищий і середній прошарок землевласників. Сам поліс має бути невеликим за територією і населенням і розташований на морському узбережжі. Ось в такому полісі, вважав Арістотель, було б досягнуте спокійне і щасливе життя, міцний державний порядок. Проте запропоновані проекти реформування і оздоровлення уражених кризою грецьких полісів виявилися утопічними, нездійсненними в історичній обстановці IV ст. до н. е. Криза грецького полісу продовжувала поглиблюватися.

Пит 28