6. Передумови виникнення релігії

Релігія, як явище духовного життя суспільства, виникла внаслідок дії різних причин. За своєю сутністю вона є соціальним явищем і тісно пов’язана з життям та розвитком суспільства.

Соціальні передумови релігії. Давня людина жила в умовах примітивного виробництва матеріальних благ. Недосконалість знарядь праці, примітивні виробничі технології, низька продуктивність праці, цілковита залежність від природних сил породжували відчуття безсилля, зумовлювали пошуки його причин. У такому складному соціальному контексті поставали як реальні, так і фантастичні уявлення про світ та надприродне.

Гносеологічні передумови релігії. Пізнаючи світ, людина утворювала абстрактні поняття, що дали їй змогу відірватися від конкретності, формувати певні уявлення, зокрема й ті, що не відповідали дійсності. Саме помилки в пізнанні породили перекручені, фантастичні уявлення. Так складалися умови для виникнення релігії, що мали гносеологічний (теоретико-пізнавальний) характер.

Онтологічні (онтологія – учення про буття) передумови релігії. Інтереси первісної людини не виходили за межі забезпечення її потреб у їжі, теплі, продовженні роду. Вона відчувала й пізнавала світ у його гармонії та суперечностях, намагалась якось пояснити своє існування. За відсутності наукових знань усі пізнавальні потреби задовольняв міф, створюючи який, людина знаходила відповіді на запитання, пов’язані з її буттям. Саме міфологічна свідомість живила духовні потреби людства, що були пов’язані з її буттям.

Психологічні передумови релігії. Слабкість людей перед силами природи, незрозумілі суспільні проблеми створювали постійне психологічне напруження, в якому доводилося жити людям. Переважною емоцією був страх. Унаслідок постійних життєвих труднощів і небезпек життя первісної людини майже цілком складалося з афектів, під час яких втрачався контроль над реальністю, діями та думками. Тож у думках, психічних процесах і уявленнях людини фантастичне починало панувати над реальним.

7. Структура релігії

Релігія є складним соціально-історичним явищем. Усі елементи її структури перебувають у тісній єдності та взаємозалежності. До структурних елементів релігії належать: релігійна свідомість, релігійний культ і релігійні організації.

Релігійна свідомість – це система теорій, поглядів і почуттів, сенсом яких є віра в надприродне.

Найважливіші аспекти релігійної свідомості такі: релігійні теорії, релігійні погляди, релігійні почуття та релігійна віра.

Релігійні теорії проявляються через розуміння та тлумачення світу й надприродних сил. Вони існують у формі теоретичних догматичних положень.

Догматика (з грецьк. dogmatos – думка, вчення) – це теоретичні положення віровчення певної релігійної конфесії, що визнаються вічними та незмінними. Релігійні догмати визнаються абсолютними, незмінними, недосяжними для осягнення за допомогою науки та розуму, не можуть бути взяті під сумнів і не підлягають критиці.

Релігійні погляди – це система уявлень, понять і суджень людей щодо віри в надприродне.

Релігійні почуття відображають емоційне ставлення людини до світу та його явищ і є індикатором щирості релігійних вірувань. Вони бувають позитивними (любов, благоговіння, радість) і негативними (страх, розгубленість, розпач).

Основою релігійної свідомості є віра.

Релігійна віра – це стан релігійної свідомості, що базується на визнанні істинності певного релігійного вчення без його раціонально-наукового осмислення й обґрунтування.

Віруючі люди визнають віру даром, який має надприродну сутність.

Предметом віри є гіпотетичні уявлення, образи, поняття про надприродне. Релігійна людина вірує у винятковість надприродних істот або сил, не застосовуючи до них критеріїв раціонально-наукового підходу. Віра допомагає людині мобілізувати її духовні, моральні та фізичні сили на вирішення певних проблем. З вірою пов’язаний і діалогічний аспект релігійної свідомості, оскільки людина в своїх думках постійно спілкується з об’єктом своєї віри.

Віра в надприродне є домінантною ознакою будь-якої релігії.

Наявність у людській свідомості певних релігійних ідей, уявлень і почуттів ще не є свідченням існування релігії. Надприродні сили фігурують у деяких творах мистецтва як художні образи, проте їхні творці не завжди були релігійними людьми. Людина може знати сутність певних релігійних учень, але бути атеїстом. Релігійна людина сприймає надприродне як справжнє, а віруючий прагне встановити з ним зв’язок як з реальним об’єктом.

Релігійний культ як складова релігії відрізняє релігію від інших форм суспільної свідомості. Він зумовлений релігійними догматами віри, є зовнішнім проявом релігійного акту та спрямований на задоволення потреб віруючих і проявляється в культовій діяльності.

Культова діяльність (від лат. cultus – догляд, поклоніння) – це сукупність ритуалів і правил, які визначають порядок здійснення церемоній релігійного культу, регламентують порядок і характер дій служителів культу та віруючих і надають можливості для взаємодії з надприродними силами.

Суб’єктом культових дій можуть бути віруючий індивід, служитель культу чи релігійна спільнота. До участі в релігійній культовій діяльності можуть спонукати необхідність виконання обов’язків служителями культу, віра, почуття, потреби та сподівання віруючих.

Культова діяльність потребує і специфічних матеріальних об’єктів, до яких належать: культові споруди (храми, молитовні будинки, капища), релігійне мистецтво (релігійні література, живопис, музика) та релігійні речі (релігійний одяг, культові предмети поклоніння, культове обладнання). Результатом культової діяльності є задоволення релігійних потреб віруючих.

Особливе місце в релігійному культі належить молитві.

Молитва – це вербальне (словесне) звернення людини до об’єкта своєї віри з проханням, подякою чи його прославленням.

Залежно від кількості учасників розрізняють молитви колективні й індивідуальні. Відправлення їх здійснюють під час богослужінь у храмах, молитовних будинках, на цвинтарях. Вважається, що молитва є однією з найважливіших чеснот. Вища за молитву лише любов.

Релігійні організації. Культові дії потребують упорядкованості й організованості, тобто формування релігійних організацій, що є основною передумовою формування релігії як соціального інституту. Першою їхньою ланкою є релігійна група.

Релігійна організація – це об’єднання послідовників певного віросповідання, цілісність якого забезпечується сутністю віровчення та релігійним культом.

Завдання релігійних організацій полягає в донесенні до віруючих цінностей та ідеалів своєї релігійної конфесії, норм і правил поведінки.

Релігійна організація є складним соціальним інститутом, і в усіх конфесіях її структура має власні особливості. У християнстві релігійні організації окреслюються такими типами: церква, секта та деномінація.

Церква (з грецьк. kiriake – дім Господа) – релігійна організація для здійснення релігійної діяльності з віруючими своєї конфесії, з централізованою та ієрархізованою системою відносин між служителями культу.

Християнська церква поділяється на служителів церкви (духовенство, клір) і віруючих (мирян). До її атрибутів належать: конфесійна догматика та віровчення, релігійна культова діяльність. Відносини в церкві будуються на основі канонів – сукупності правових норм, які ґрунтуються на церковних правилах, догматах. У ній чітко налагоджено взаємодію керівної та керованої підсистем, їй властивий високий ступінь сприйняття суспільних цінностей.

Основними завданнями церкви є збереження та вироблення нових релігійних цінностей, релігійна пропаганда, організація та координація релігійної діяльності, регуляція поведінки мирян.

Секта (з лат. secta – напрям, учення) – релігійне об’єднання віруючих, яке відокремилося від певних релігій, чи об’єднання, створене на основі декількох релігійних учень.

Характерні риси секти:

• сувора дисципліна й індивідуальне членство;

• обов’язкове дотримання особливостей внутрішнього морального кодексу;

• самоізоляція від інших релігійних об’єднань;

• проповідь істинності своєї релігійної доктрини;

• нетерпимість до інших релігійних організацій.

Деномінація (з лат. denominatio – перейменування) – проміжна ланка між сектою та церквою, що поєднує риси секти й церкви.

Зазвичай, деномінація має чітку організаційну структуру та досить широкі зв’язки із суспільством. Для деномінації характерним є поєднання різнопланових культових принципів, відкритість для взаємодії з іншими релігійними організаціями.

Від церкви деномінація запозичила доволі розвинену централізацію та ієрархічний принцип управління, відмову від політики самоізоляції і наявність професійних священиків, яким надаються особливі повноваження для тлумачення слова Божого. Із сектою її зближують індивідуальне членство віруючих та претензії на винятковість і богообраність віровчення. За певних обставин деномінація може перерости в церкву чи перетворитися на секту.

Отже, структуру релігії зумовлюють умови її функціонування та розвитку. Релігійна система діє як ціле, у кожному з елементів якої повністю проявляється сутність певного віровчення.