24. Православ’я

Православ’я – одна з трьох найбільш поширених гілок християнства. Істотний і невід’ємний елемент православ’я – специфічний комплекс релігійних ідей, що визначають концептуальний бік цієї релігії, її віровчення. Ядром православного віровчення є спільний для всього християнства Символ віри.

Символ віри властивий будь-якій релігії. Він є стислим викладом основних догматів, на яких розбудовується вся розгалужена система певного віровчення. Християнський (апостольський) Символ віри прийнято на перших Вселенських соборах церкви в Нікеї (325 р.) та Константинополі (381 р.) після тривалих богословських дискусій, гострих зіткнень поглядів і позицій отців церкви.

Символ віри виводить у ранг абсолютних істин низку положень, які стосуються образу Бога, церкви, потойбічного життя та мають сприйматися беззастережно і без сумніву, тобто на віру. Зміст Символу віри майже єдиний для православ’я та католицизму.

Утвердженню Символу віри у свідомості віруючих, пропаганді його сутності православ’я надає особливого значення. Символ віри виконується як молитва на богослужіннях і в побуті, у традиціях православ’я та здійснюється хорове його виконання у храмах. Змістове тлумачення Символу віри подано в православному Катехізисі, що виконує функцію навчального посібника в системі початкової релігійної освіти парафіян.

Ідейним джерелом православного віровчення є Біблія та священний переказ, який охоплює рішення перших семи Вселенських соборів, що відбулися в ІV – ІХ століттях, а також теологічну та теософську спадщини, політико-соціальні доктрини отців церкви, християнських письменників ІІ – VIII століть – Юстина, Тертулліана, Климента Александрійського, Орігени, Василя Великого, Григорія Нісського, Августина та ін.

Християнська ортодоксія розглядає земне життя як підготовку до вічного блаженства в потойбічному світі, вимагає від пастви невтомних молитов, сумлінного відвідування храмів, ретельного дотримання релігійних обрядів і відповідних християнській моралі вчинків.

Основою православного вчення є віра в надприродні сили та явища. Православ’я має в своєму пантеоні неосяжну кількість надприродних істот, яким поклоняються віруючі: всемогутній Бог – найвища нематеріальна сила, безплотний дух, творець і управитель світу та його протилежність – не менш могутній Люцифер, диявол (Богом створений, проте занепалий ангел).

Бог і диявол – стрижневі постаті у православній ієрархії надприродних істот, їх доповнюють уявленнями про інші духовні сутності – безліч ангелів і чортів, які становлять небесне воїнство одвічних супротивників. Завершують цей уявний світ надприродних істот образи святих, тобто людей, удостоєних життя в раю за виняткові заслуги перед Богом. Православний календар містить понад тисячу імен святих, серед яких царі, імператори та видатні церковні діячі.

Православна церква дотримується рішення III Вселенського собору в Ефесі (431 р.) про визнання діви Марії богородицею, матір’ю Ісуса Христа, що був народжений внаслідок непорочного зачаття. Вшанування діви Марії як Матері Божої, заступниці знедолених сприяє піднесенню авторитету православної релігії серед віруючих жінок.

Із православного віровчення постає діяльнісний бік релігії, її культ. У православ’ї він має свої особливості, видові відмінності, що формують віросповідне обличчя церкви. Серед культових особливостей православ’я слід зазначити поклоніння іконам, нетлінним мощам, культ хреста й очисної сили води. Культові дії православ’я формувалися в надрах християнства та сягають глибини століть, давніх вірувань наших далеких пращурів.

Культ ікон – живописних зображень Ісуса Христа, Діви Марії, святих, різних церковних подій – є відлунням первісних релігійних вірувань, зокрема, фетишизму та магії.

Залишки дохристиянських вірувань пережили століття й увійшли до арсеналу майже всіх релігій. Ікона в православ’ї є ніби фетишем (магічною річчю). Вшановуючи її, віруючі сприймають іконопис як молитовний образ, який може вплинути в бажаному напрямі на Бога та святих. Водночас ікона сприймається і як самостійне божество, наділене магічною силою. Через ікони церква впливає на почуття віруючих ще й могутньою силою мистецтва.

Культ мощей також поширений у православ’ї. Мощі – це останки померлих людей, котрі за певних умов муміфікувалися. Нетлінність останків церква визнає чудом, доказом святості земного життя людини. Через культ мощей православ’я прагне підтримати та зміцнити віру в святих, божих угодників, їхні мощі, повчає церква, сповнені чудодійної сили, а місця поховання святих мають цілющі властивості. Тож кожен монастир і, деякою мірою, парафія чи храм володіють нетлінними мощами святих.

Православ’я вшановує також хрест як священний символ розіп’ятого Ісуса Христа, знаряддя його страти. Вшанування хреста було узаконене в християнській церкві в IV ст. Християнство визнає різні конфігурації хреста (у православ’ї – чотири-, шести- та восьмиконечний), а в адвентистів, баптистів, п’ятидесятників культ хреста взагалі відсутній.

Православ’я вшановує святу воду, наголошуючи на її цілющій і очисній силі, а також використовує воду для різних магічних дій. Важливу роль у православ’ї відіграє молитва. Молитва – це традиційний магічний прийом вербального звернення до Бога, своєрідні заклинання у формі благань. У них служителі культу та віруючі прохають надприродні сили подарувати різноманітні блага й відвернути зло. Молитвами супроводжуються майже всі релігійні церемонії. Місцем колективних молитов є православні храми. Тексти молитов вміщуються в молитовниках. Молитви є чинником інтеграцій, що згуртовує одновірців під склепінням храму; вони виробляють стійку емоційно-психологічну потребу в колективних магічних діях, формують переконання про рятівну місію православної церкви.

Важливу роль у житті православних віруючих відіграють релігійні обряди. Вони впливають на почуття та розум віруючих, сприяють піднесенню урочистості релігійного життя. Чільне місце в православ’ї займають церковні таїнства, свята та пости.

Особливості православного календаря. Християнське літочислення здійснювалося тривалий час за Юліанським календарем. Його запровадив у 46 р. до Р. X. римський полководець і державний діяч Юлій Цезар, а в 325 р. цей календар було затверджено на Нікейському соборі. В основу його покладено сонячний рік тривалістю 365,25 доби, тому кожного четвертого (високосного) року в лютому слід додавати 29-й день.

Таке літочислення виявилося не зовсім точним, бо Земля обертається навколо Сонця на 11 хв. і 14 с менше, аніж за 365,25 доби. Упродовж століття така різниця в астрономічному часі становила майже одну добу. З огляду на це, Папа Римський Григорій XIII наказав скоригувати календарне числення й увів з XIV ст. нове літочислення, що отримало назву Григоріанського календаря. Тож Юліанський календар (календар Православної Церкви) відстає від Григоріанського (календар Католицької Церкви), за яким нині живуть більшість країн світу, зокрема й Україна, на 13 діб. Більшість православних церков не перейшли на літочислення за Григоріанським календарем і календар свят складають за Юліанським календарем. Католики ж навпаки – за Григоріанським. Отож Православна Церква в Україні відзначає християнські свята на 13 днів пізніше, аніж католицька. У наш час обговорюється проблема єдиного календаря для обох християнських церков.