IV. Філософсько-соціологічні теорії

Головною особливістю філософсько-соціологічних учень про релігію є те, що вони намагаються пояснити останню результатом реалізації певних потреб, інтересів або неспроможністю людини подолати свою залежність від природних сил.

Політико-державницьку теорію започаткував у V ст. до Р. X. давньогрецький філософ Крітій (460 – 403 рр. до Р. X.), який висловив припущення, що релігія є вигадкою законодавців. Ці погляди поділяв Лактацій (250 – 225 рр. до Р. X.), який вважав засновником релігії римського імператора Помпілія. Цю ідею розвивали мислителі епохи Відродження та французькі мислителі-просвітники Д. Дідро, Ш. Монтеск’є, Ф. Вольтер, Ж.-Ж. Руссо та ін. Релігію вони вважали ошуканством, свідомою нечесною змовою для досягнення чиїхось інтересів або загального спокою в суспільстві.

Матеріалістична концепція ґрунтувалася на твердженнях, що сфера духовного, зокрема, релігія, є похідною від матеріального світу, її прихильники вважали релігію фантастичним відображенням світу в свідомості людей. Перші ідеї цього напрямку відзначаємо в працях давньогрецького філософа-матеріаліста Епікура (342 – 270 рр. до Р. X.), який висунув гіпотезу про атомістичну будову світу, що є вічним і нескінченним, а тому не міг бути створений богами. Концепція походження релігії прижилася в численних теоріях як матеріалістів, так і нематеріалістів.

Міфологічну теорію сповідував англійський лінгвіст Макс Мюллер (1823 – 1900 рр.), який, вивчаючи мови давніх народів, припустив, що релігія бере початок від міфу про Сонце, точніше з обожнювання Сонця. Це було ударом по теологічній концепції, бо, певною мірою, заперечувало надприродне походження релігії. Концепція М. Мюллера мала хитку наукову основу, оскільки суперечила історії розвитку матеріального виробництва. Міфи про Сонце відображали перехід деяких племен до землеробства, але слід зауважити, що релігійні уявлення існували задовго до цього.

Анімістична теорія виникла та поширилася наприкінці XIX ст. Засновником її був англійський історик і етнограф Едуард Тайлор (1832 – 1917 рр.). Він вважав, що релігія сформувалася з віри в душу та духів. Цю віру він назвав анімізмом (від лат. anima, animys – душа, дух), яка пізніше була доповнена іншими уявленнями.

Магічна теорія проявилась у намаганнях англійського етнографа, історика та релігієзнавця Джеймса Фрезера (1854 – 1941 рр.) пояснити сутність духовного розвитку людства як процес, який проходить три стадії: магії, релігії та науки. Ядром первісної релігії, на його думку, є магія, що використовує вплив на надприродні сили. Людина спочатку намагалась боротися з природними та незнаними надприродними силами за допомогою магічних засобів, але, впевнившись у їхній непридатності до цього, створила релігійні уявлення про світ. Переконавшись згодом у безсиллі релігії, людина надає перевагу науковим знанням про світ. Тож він доходить висновку, що магія, релігія та наука є елементами одного порядку.

5. Проблема визначення сутності релігії

З-поміж основних теоретичних проблем сучасного релігієзнавства чільне місце посідає проблема визначення сутності релігії, окреслення набору сутнісних характеристик, які виокремлюють релігію серед інших сфер життя. Складність питання полягає в надзвичайній різноманітності проявів людської релігійності, що ускладнює можливості виділення якихось спільних ознак для них.

Найбільш поширеним нині є визначення релігії як віри в Бога, віри в надприродне. Це характерно й для найбільш вдалого (на наш погляд) підручника “Релігієзнавство” за редакцією професора В. Лубського, де сказано: “Поняття “релігія” безпосередньо пов’язане з поняттям “Бог”. Релігії без уявлення про Бога не існує. Бог є началом і сенсом кожної релігії”.

Однак це твердження можна застосовувати лише до вузького кола теїстичних вірувань – іудаїзму, християнства й ісламу. Уявлення про всемогутнього та досконалого Творця не властиве іншим релігіям. Так, синтоїзм, даосизм і конфуціанство вважають священним власне природний порядок. Буддизм учить про імперсональну та невимовну основу сущого, котру людина здатна осягнути через самозаглиблення, а деякі індуїстські секти надають релігійного значення взагалі кожній речі, оскільки “існувати” в них і означає “бути священним”.

Намагаючись знайти змістовну та водночас універсальну дефініцію, вчені XIX – початку XX століть зосередили увагу на деяких складниках релігії, шукаючи серед них сутнісні та загальні характеристики. Американський психолог В. Джеймс убачав сутність релігії в інтуїтивно-чуттєвій складовій релігійного життя та визначав релігію як відчуття “заручення” із трансцендентним. Соціолог Е. Дюркгейм вважав релігію суто соціальним явищем, сукупністю вірувань і практик, санкціонованих суспільством та обов’язкових для його членів. Карл Маркс шукав корені релігії в класових відносинах і особливостях людського пізнання (релігія – фантастичне відображення в свідомості людей тих сил, природних і соціальних, які над ними панують). Ці та подібні до них визначення також не можна визнати задовільними, оскільки вони не дають цілісного уявлення про предмет релігієзнавства.

Наприкінці XX ст. вчені-релігієзнавці віддають перевагу синтетичним дефініціям, які висвітлюють одразу кілька суттєвих аспектів релігії. Це, наприклад, визначення, що належить американському антропологові Кліффорду Гіртцу: “Релігія – це система символів, які працюють на створення потужних, всепроникних, довгострокових орієнтацій і мотивацій, спрямованих на формування уявлень про загальний порядок існування, що постають для віруючих як єдина реальність”.

Якщо говорити про монотеїстичні релігії, то можна погодитися з визначеннями вітчизняних вчених-релігієзнавців М. Заковича, В. Лубського, А. Чернія та ін.

Релігія – духовний феномен, який постає як форма самовизначення людини у світі, виражає її віру в надприродне начало (Бога) – джерело буття всього сущого, – є засобом спілкування з ним, входження в його світ, причетності до нього.

Бог, за релігійними уявленнями, є Абсолютом, який існує над людськими та природними силами.

Бог – верховна надприродна сутність, яка наділена вищим розумом, абсолютною досконалістю та всемогутністю, є творцем світу й зумовлює все, що відбувається в ньому.

Теологія (богослов’я) та її світоглядні опоненти століттями шукають доказів як “за”, так і “проти” існування Бога. Та жодні аргументи нічого не доводять людині, котра не вірить, і не потрібні людині, яка вірує в Бога. Ще І. Кант стверджував, що існування Бога не можна логічно ні довести, ні спростувати.