37. Основні течії в ісламі

Гострі суперечки з питань верховної влади, сутності Бога, віри, природи Корану заклали підґрунтя для виникнення окремих течій в ісламі. Ідейною основою розколу мусульман, певною мірою, стали висловлювання Мухаммеда про те, що його громада розпадеться на 73 громади, з яких лише одна (та, що наслідує його приклад) потрапить до раю. Вже в VIII ст. утворилося п’ять основних релігійно-політичних напрямків: суніти, шиїти, хариджити, мутазиліти та суфізм. Своєю чергою, кожен із цих напрямків розділився на групи, релігійно-правові школи та громади.

Сунізм – найпоширеніша течія в ісламі. Майже 80 % мусульман на земній кулі належать до цього напрямку. Формально, сунітом вважається той, хто визнає законними перших чотирьох халіфів і канонічні збірки хадисів (розповіді про діяння та висловлювання пророка Мухаммеда), дотримується ритуальних, побутових і соціальних правил поведінки.

Суніти не визнають посередників між Аллахом і людьми, крім Мухаммеда, заперечують ідею про особливу природу халіфа Алі та право його нащадків на імамат – верховну владу над мусульманськими громадами. Суніти вшановують Сунну – друге після Корану джерело відомостей про життя та діяльність Аллаха. Для сунітів хадиси є основою всього релігійного та громадського життя мусульманина.

Шиїзм – друга за кількістю послідовників після сунітів течія в ісламі. Послідовники шиїзму визнають Халіфа Алі, вбитого в 661 р. (він був двоюрідним братом і зятем пророка – чоловіком його дочки Фатіми), та його нащадків єдиними законними спадкоємцями пророка Мухаммеда та їхнє виняткове право на верховну владу – імамат. Основна відмінність між шиїтами та сунітами полягає в різному тлумаченні імамату. Якщо для сунітів імам – духовний і світський керівник релігійних громад, обирається людьми, то шиїтський імам є осяяним благодаттю Аллаха, що переходить від одного імама до іншого в спадок.

Шиїти дотримуються загальних догм ісламу, але вчення про пророцтво доповнюють ідеєю передачі благодаті Аллаха імамам з роду Алі. Вони вірять в непогрішимість цих імамів і стверджують повернення останнього з них перед днем Страшного суду. Шиїти, поряд із пророком, вшановують 12 імамів, перший з яких – Алі, а решта 11 – його нащадки по чоловічій лінії. Важливим елементом догматики шиїтів є віра в прихід прихованого імама, котрий поверне права роду Алі та відновить на землі справедливість. Шиїти визнають Сунну, хадиси якої, крім Мухаммеда, вихваляють також і халіфа Алі. Шиїзмові властивий культ мучеників і пов’язаний з ним звичай самокатування на честь імама Хусейна, сина халіфа Алі. Деякі учасники процесії завдають собі кровоточивих ран, підкреслюючи свою скорботу.

Починаючи з VIII ст., шиїти боролися за своє право на духовну та світську владу в халіфаті. Серед них виникло чимало течій і сект, які різнилися лише тим, кого саме з нащадків Алі вони визнавали законними імамами. Особливої популярності в X – XI століттях набули ісмаїліти, відомі своєю таємничістю, що полягала в їхньому вченні про зв’язок імамів з Аллахом, секретними методами й активністю їхньої пропаганди, схильністю до змов і терору.

Найчисленнішою конфесією шиїтського ісламу є імаміти, що визнають 12 імамів, останній із яких – зниклий малолітній син Мухаммеда. Його імаміти визнають прихованим імамом і месією, а імамат вважають божою настановою, заперечуючи саму можливість вибору імама. Досить поширені серед шиїтів течії та секти джафаритів, нусайритів, рафітидів, зейдитів, карматів, друзів та ін.

Хариджизм – найдавніша в ісламі релігійно-політична течія, що виникла в часи боротьби за владу в халіфаті між послідовниками Алі та Муаві. Зневірившись в Алі, група колишніх його послідовників розпочала боротьбу проти нього та Муаві, утворивши в такий спосіб хариджитський рух.

У питаннях про верховну владу хариджити визнавали виборність керівника релігійної держави, незважаючи на його походження. Головне – це слідування Коранові та Сунні, справедливе ставлення до людей і здатність зі зброєю в руках виступити проти недостойного правителя. Кожна громада, на їхню думку, може обирати й усувати імама-халіфа. Влада, згідно з їхнім ученням, належить громаді правовірних, а імам-халіф – їхній уповноважений виконавець.

Щодо релігії, хариджити боролися за чистоту ісламу та вирізнялися суворим дотриманням релігійних приписів. Визнаючи, що правовірність відзначена активністю, вони боролися проти віровідступників. Убивство останніх (а водночас і незаконних халіфів) було їхнім релігійним принципом.

Суфізм – мусульманська містично-аскетична течія, започаткована аскетами та пустельниками, котрі закликали до утримання від усього земного (атрибутом суфізму є одяг із грубої вовняної тканини). Сенсом життя суфія було наближення до Аллаха, пізнання його, навіть містичне поєднання з ним. Вони виробили метод містичного пізнання через релігійно-моральне самовдосконалення.

Суфізм визнає право людини на судження лише після здійснення самовдосконалення. Це право мусить бути вистраждане, здобуте в муках, воно полягає в постійному прагненні пізнати істину. Ті, хто вдається до самовдосконалення, мають пройти певні етапи, перш ніж досягнуть мети, тобто отримають достовірні знання, істину. Кожен віруючий перебуває на певному ступені близькості до ідеалу досконалості. Загалом же шлях удосконалення безкінечний, але суфісти, зазвичай, виділяють сім головних ступенів очищення душі: покаяння, благочестя, аскетизм, бідність, терпіння, повну покірність Аллахові та задоволення. На найвищому з досягнутих ступенів – задоволенні – віруючий впадає в екстаз, під час якого людське “Я” повністю розчиняється в божественному та виникає відчуття містичної близькості до Аллаха.

Способи й засоби, що надають змогу наблизитися до Бога, різноманітні, але за суттю ідентичні – належна поведінка, відмова від земних пристрастей та егоїстичних бажань, спеціальні фізичні вправи. Заглиблений у собі, відсторонений від усього зовнішнього, суфій вчиться пізнавати свої фізичні та психічні здібності, вчиться керувати ними, досягаючи стану спокою.

Із XI ст. суфізм набув значного поширення в усьому мусульманському світі. Виникло безліч суфістських орденів, де наставники навчали релігійно-містичній практиці (молитвам і вправам, які могли привести людину до екстазу, містичного самозаглиблення тощо).

Найяскравіше принципи ісламізму виявилися в соціально-політичному русі 1978 – 1979 рр. в Ірані, що проходив під гаслами ісламської революції та створення ісламської республіки, котра стала для мусульман цієї держави прийнятною і зрозумілою формою державної влади. Згідно з цією доктриною, найкращим зразком для побудови справедливого суспільно-політичного ладу є мусульманська громада часів пророка, де світська та духовна влада має належати халіфові (імамові). Державно-правові інститути слід формувати на засадах шаріату. Єдино можливий шлях до прогресивного суспільства лежить через запровадження в державі норм права та моралі, встановлених Кораном і Сунною. Серед сучасних політичних рухів цієї доктрини відкрито дотримується ісламський фундаменталізм.

Ісламізм, або ісламський фундаменталізм – це радикальна й агресивна політична течія, що відстоює необхідність очищення від модерністських елементів ісламу. Часто й не зовсім справедливо всіх ісламських радикалів називають “ваххабітами”.

Ваххабізм як суфійське вчення виник в Аравії у XVIII ст. Його засновником був Мухаммед Ібн Абд-аль-Ваххаб. Це вчення проповідує повернення віруючих до чистоти раннього ісламу часів пророка Мухаммеда, найсуворіше дотримання його релігійних принципів, створення всесвітнього “братства мусульман”. Його послідовники також проповідують відмову від поклоніння святим місцям, виступають проти розкоші, користолюбства, лихварства тощо.

Ваххабізм досить радикальний у питаннях віри. Оголошуються “священні війни” проти невірних. Його покладено в основу офіційної ідеології Саудівської Аравії. Послідовники ваххабізму мешкають в Арабських Еміратах, країнах Перської затоки, в багатьох країнах Азії та Африки. Він набуває все більшого поширення серед кавказьких народів Росії.

Ісламський фундаменталізм краще характеризує арабське слово для означення таких угруповань – “салафійя”, що, фактично, є арабським синонімом фундаменталізму.

Мусульманський фундаменталізм виходить із концепції джихаду, що зобов’язує всіх правовірних вести війну як з “кафірами” (немусульманами), так і “муттафіками” – лицемірами, тобто формальними мусульманами, котрі ухиляються від джихаду. Для ісламістів ворогом є не тільки Захід із його християнською цивілізацією, але й власні уряди, що йдуть на союз із Заходом і співпрацюють з ним.

Цивілізоване людство, зокрема й більшість мусульман, далеких від екстремістської ідеології, вимушене захищатися. У нього немає альтернативи. Людству оголошено війну на знищення, в якій не діють звичні правила. Невірного необхідно знищити навіть ціною свого життя, бо смерть у джихаді, на переконання шахидів, забезпечує їм місце в раю. Ця самогубна логіка незвична для західного світу. Цивілізоване людство змушене щось робити з цією глобальною загрозою.

Протистояння міжнародному тероризму вимушено має глобальний, планетарний характер. Звичайно, третьої світової війни, в історичному значенні цього терміна, не буде. Немає глобального протистояння великих держав. За наявності зброї масового знищення така війна не має сенсу, й це розуміють лідери більшості країн світу. Змінюється світова парадигма протистояння.

Ісламський фундаменталізм, діючи, де потрібно, терором і фінансовими вливаннями, а де є можливість – піаром або навіть університетською мантією, стає все більше помітним фактором світової політики. Грандіозні за розмірами мусульманські діаспори (що часто є каналами поширення на Заході ідеології ісламського фундаменталізму) пронизують соціальну вертикаль християнського світу зверху донизу. Бачимо тут і нафтових мільярдерів, і університетських професорів – справжніх властителів дум (наприклад, Е. Сайда) – і, звичайно, безліч ремісників, дрібних торговців, робітників, нелегальних емігрантів, контрабандистів і мафіозі.

Звісно, не можна в кожному мусульманинові бачити “агентів впливу” чи соратників У. Бен Ладена, однак релігійна солідарність властива ісламу в більшій мірі, ніж іншим світовим релігіям. В ідеалі всі мусульмани відчувають себе членами єдиної умми (громади) без національного та мовного розмежування, громадянства чи країни проживання. На практиці так буває не завжди, але дещо перебільшуючи, можна сказати, що іранський шиїт або французький виходець із Алжиру відчувають протистояння палестинців з ізраїльтянами як особисте. На різних рівнях і з різною мірою особистого ступеня послідовності та радикальності, ісламський світ солідарно виступає проти Ізраїлю. У найрадикальнішому прояві цей феномен проявляється в існуванні, так званого, “зеленого Інтернаціоналу” – міжнародної мережі партій і груп, видань, ідеологічних центрів і лобістських груп, які обстоюють фундаменталістські позиції.

Ідеологи ліберального ісламізму пропонують третій шлях розвитку ісламських країн, висуваючи концепції ісламської економіки й ісламського соціалізму. Згідно з доктриною ісламської економіки, мусульмани можуть і повинні запозичити від Заходу досягнення в галузях виробництва, техніки, природознавства та медицини, але тільки не ідеології. Мусульманські теоретики вважають ісламськими економічними цінностями настанови шаріату щодо власності (приватної та колективної), заборони відсотків на позики, про сплату релігійного податку тощо. Дотримання цих норм має сприяти встановленню соціальної справедливості, забезпечити захист інтересів власників і держави, вирішення всіх соціально-економічних проблем, які стоять перед ісламськими країнами. Деякі ідеї такої доктрини ісламської економіки було втілено в законодавстві Лівії, Ірану й інших країн.

Досить популярною серед мусульман є доктрина ісламського соціалізму, що передбачає синтез традиційних ісламських норм з демократичними і соціалістичними ідеями Заходу. Основними ідеями цієї концепції є твердження про те, що соціалістичні демократичні ідеали було закладено в аятах Корану та здійснено ще за часів пророка Мухаммеда і його послідовників. Це, наприклад, ідея спільної власності на землю та воду, справедливого розподілу багатства між бідними й багатими та ін.

У сучасному ісламі вирізняється також рух ісламської солідарності – форма реалізації міждержавної єдності на ісламській релігійній основі. Вона набула практичного втілення в діяльності мусульманських міжнародних організацій.

Загалом, сучасний іслам відіграє прогресивну роль у залученні мусульманських мас до процесу соціально-економічних перетворень, встановлення нового міжнародного порядку. Помітною є соціальна діяльність ісламських громад в українському суспільстві, їхнє намагання прислужитися національному відродженню України.