15. Індуїзм

Індуїзм – це не просто релігія, це складна система світосприйняття. Вона містить і філософський, і релігійний, і соціальний компоненти, тісно переплетені між собою.

Щоб осягнути індуїзм, надзвичайно важливо мати на увазі, що для індуса не тільки не існує у світі іншої релігії, окрім індуїзму, а й взагалі немає нічого, щоб не було охоплено релігією. Немає поділу на матеріальний і духовний світи. Немає нічого, крім релігії, поза релігією та без релігії.

Індуїзм для індуса – це відчувати себе частиною Космосу, слідувати його вселенським законам. Індуїзм – це спосіб життя, а спосіб життя – це індуїзм. Нічого подібного в інших релігіях не існує. Віровченню індуїзму не притаманне несприйняття іншої віри, проте індуїстом не можна стати за власним бажанням або внаслідок збігу обставин. Індуїстом можна лише народитися.

Від середини І тис. в Індії почалося відновлення традиційної релігії Вед під назвою індуїзм, яка стала національною релігією індійців. Буддизм майже зник на цих теренах. Тепер тільки кожен сотий мешканець Індії вважає себе буддистом.

Зникнення з арени буддизму та відродження індуїзму мали свої причини. Буддизм виступав проти кастового поділу суспільства, використовував гнучкіші засоби ідеологічного утвердження соціальних порядків. Традиційно консервативному індійському суспільству ця гнучкість була непотрібна. Надзвичайно строкатому соціально й етнічно, йому ближчі касти. Індуїзм обґрунтовував кастовий поділ, і тому суспільство віддало йому перевагу. До того ж, він блискуче використав досягнення буддизму: демократизм, зорієнтованість на всіх людей, а не лише на вищі касти, тощо.

Індуїзм завдяки буддизму демократизував свій культ, запровадивши його публічне відправлення, масові церемонії та обряди. Індуїстське духовенство не шкодувало коштів на будівництво грандіозних і пишних храмів, розвиток іконопису та скульптури. Індуїзм значно розширив пантеон богів, відновив традиційні доарійські вірування. Це забезпечило індуїзмові незаперечні переваги перед буддизмом, який перейшов до інших країн Азії.

Віровчення індуїзму склалося внаслідок еволюції ідей ведизму та брахманізму й остаточно сформувалося в середині І тис. до Р. X. Назва ж з’явилася у VIII ст. до Р. X., коли в Індії поширився іслам. “Індусами”, “гінду” стали називати тих, хто його не прийняв.

До індуїстського канону належать кілька груп текстів: Веди – гімни богам (Рігведа, Самаведа, Яджурведа, Атхарваведа); Упанішади – філософські тлумачення Вед; Махабхарата та Рамаяна – епічні поеми, героями яких є боги, люди та напівлегендарні аватари (земні втілення богів) – Рама й Крішна.

Особливе місце посідає Бхагавадгіта – один із розділів Махабхарати, котра в індуїзмі набула значення “п’ятої веди”. У цій невеликій за обсягом поемі розповідається про битву на полі Куру двох родів нащадків Бхарати. У центрі сюжету – розмова напередодні битви Арджуни, що очолював військо пандавів, та Крішни, його колісничного. Арджуна, побачивши серед ворожого війська кауравів своїх родичів, опиняється перед важким вибором: або вбивати родичів, або ухилитися від битви. Крішна, аватар бога Вішну, радить Арджуні виконати до кінця дхарму (обов’язок) кшатрія (воїна) та перемогти на полі бою. Поняття “вбивство” не існує, бо душа вічна, а відповідальність людини лежить лише в межах її дхарми.

Далі Крішна розповідає Арджуні про місце людини у всесвіті, про її божественну чи асуричну (демонічну) долю, про шляхи до єдності з Брахманом (Абсолютом). Різні напрямки індуїзму розуміють Абсолют по-різному. Найбільш поширеною є концепція Тримурті – трьох богів-іпостасей Брахмана, що відображають три основні його функції: творчу (Брахма), охоронну (Вішну) та руйнівну (Шива).

У тексті Гіти знаходимо також концепцію реінкарнації – перевтілення живих істот, згідно із законом відплати (карма), а також вчення про вічність душі, що перебуваючи в сансарі (колесі перевтілень), має звільнитися від ілюзорності (майя) та досягти спасіння (мокша), яке трактується як результат самопізнання людини, усвідомлення нею своєї божественної сутності.

Світ і людина утворені єдністю пуруші та пракриті – чоловічого (свідомого) й жіночого (матеріального) начал.

Самопізнання людини – це усвідомлення нею в собі цих сил, і, передусім, трьох гун (властивостей) пракриті – чорної, червоної та білої “ниток” матеріальної природи світу (тамаса, раджаса та сатви). Тамас – це властивість інерції та невігластва, тобто несвідоме. Раджас – зусилля й активність, пристрасть і бажання. Сатва – дія світла, сила гармонії, врівноваженості, щастя та знання, тобто результат дії свідомості.

Гіта пропонує людині не тільки подолати в собі властивості двох нижчих гун, а й піднятися над усіма гунами, звільнитися від матеріального, щоправда, не відмовляючись від земних справ. Той, хто пізнає, не уникає ані приємних, ані неприємних дій. Така поведінка становила основу карма-марга (шляху дій). що поряд із джняна-марга (шляхом знань) і бхакті-марга (шляхом відданості) були основними шляхами досягнення єдності Атмана та Брахмана, тобто індивідуального й об’єктивного начал світу.

Іноді європейці карма-марга трактували як різновид йоги (поєднання з божественним). Нам більш відома хатха-йога, або класична йога Патанджалі, що використовувала фізичні та дихальні вправи для пробудження енергії Кундаліні-Шакті. Ця енергія як змія, згорнувшись у три з половиною кільця, спить у нижній чакрі (тонкому енергетичному центрі) хребта. Завдяки тривалому тренуванню за системою йоги вона пробуджується та, піднімаючись хребтом до сахасрари – центру свідомості, відкриває й інші чакри в тілі людини, наділяючи її надприродними можливостями – сидхами.

Сидхи ніколи не були метою йоги. Учителі (гуру) завжди застерігали від зосередження уваги саме на них, бо ці здібності вважалися супутніми факторами на шляху до повного поєднання з Брахманом.

Будь-який спосіб самовдосконалення передбачав багаторічну підготовку та поступовість етапів релігійного посвячення людини. Учителі вели учня до усвідомлення божественності світу через розуміння виявлення божественних ознак у конкретних речах і людях.

Віровчення індуїзму базується на концепції переселення (перевтілення) людської душі та доповнюється міркуваннями про те, що індивідуальна людська душа – Атман – весь час хоче з’єднатися з Брахмою – світовою душею. Тобто Бог існує і поза людиною, і власне в людині. Сенс життя людини – в поєднанні, в злитті цих душ. Існує три шляхи цього злиття: добрі справи, любов і знання. На цих шляхах людина мусить суворо дотримуватися правил своєї касти, в усьому покладатися на Бога, й він приведе її до себе.

Індуїзм розвинув брахманське вчення про переселення душ. Після смерті людини її душа переселяється в тіло новонародженого, а остаточною метою перевтілень до їх повного зупинення (мокша) є злиття душі людини (Атмана) зі світовою душею – (Брахмою).

Належність людини до певної касти зумовлена поведінкою в попередньому житті – наскільки вона дотримувалася дхарми – закону своєї касти. Після смерті людини діє карма (закон відплати), котра визначає, куди перевтілиться душа: в тіло людини вищої чи нижчої касти або в тіло тварини, якусь річ. Оскільки порушення дхарми в попередньому житті сприймаються беззаперечно, віруючий мусить ретельно дотримуватися норм поведінки своєї касти, сподіваючись на краще втілення його душі в майбутньому.

Про створення світу індуїстський міф розповідає, що Одвічний Дух створив води, кинув у них насіння, що перетворилося на велике золоте яйце, і сам народився з цього яйця творцем світу Брахмою, а разом з ним з’явилися й зародки всіх живих істот. Отож Брахма тільки реалізував творчі можливості Одвічного Духа, ставши його продовженням.

Безпосередніми правителями й упорядниками світу вважають Вішну та Шиву, що дало підстави для оформлення двох основних напрямів у індуїзмі – вішнуїзму та шиваїзму.

В індуїзмі немає церковної організації та церковної ієрархії. Будучи цілісним ученням, він допускає відмінності в тлумаченні багатьох аспектів релігійного життя.

У Ведах сформульовано вимоги до світського життя індуса від народження до смерті. На кожний випадок життя передбачено відповідний обряд, який має бути виконаний точно. Саме обряди, церемонії та ритуали об’єднали народи Індії, що перебувають під впливом індуїзму, в єдину цивілізацію.

Індуїстські храми, здебільшого, примітивні, часто – це прості будиночки. Культ, ритуали жертвопринесень і молитви теж дуже прості. До них звертаються тільки в разі потреби. Урочистими бувають богослужіння лише тоді, коли в жертву приносять тварину, м’ясо якої з’їдають учасники жертвоприношень.

У храмах здійснюють обряди, пов’язані з народженням дітей, укладанням шлюбів і похованнями. Індуїстські традиції вимагають великої пишності, й у них беруть участь багато людей. Організацію культової діяльності здійснюють жреці, чий авторитет зберігся й до нашого часу.

Перевтілення душі покійного залежить і від поховальних обрядів. Найдостойніший з них – спалювання тіла небіжчика на березі священної річки Ганг з розвіюванням над нею попелу поховального вогнища. Малопоширеним є поховання в землю.

Індуїзм визнає ранні шлюби, коли дівчатка стають дружинами у 8-9 років, що веде до раннього материнства. Заборона на повторний шлюб вдовам прирікає до довічної безшлюбності досить велику кількість жінок.

Ушанування індуїстських богів вищого рангу відбувається у великих храмах. Там обов’язково повинні бути скульптури Вішни чи Шиви. До загальноіндуїстських свят належать тільки два щорічних свята: весни – холі й осені – дівалі.

Індуїзм відкритий для всіх релігій, а його віруючі можуть молитися в будь-якому храмі, разом з віруючим іншої релігії. Ця релігія заклала традиції філософської думки Індії, глибоко вплинула на мислення людей, зробила вагомий внесок у розвиток філософської культури людства. Зараз індуїзм сповідує понад 80 % населення Індії. Він також поширений у Непалі, Бангладеш, Шрі-Ланці й інших країнах Південної Азії.

Отже, індуїзм – це явище значно ширше, ніж релігія. Це оригінальний комплекс віровчення, культ і водночас широкий філософський погляд на життя та специфічний спосіб життя, що глибоко увійшов у суспільні відносини та побут.