9. Класифікація релігій світу

Сьогодні відомо близько 5 тис. релігій, але не існує єдиного підходу до їх класифікації. Вітчизняні вчені-релігієзнавці С. Бублик, Є. Дулуман, М. Закович, А. Колодний, В. Лубський, О. Уткін, А. Черній поділяють релігії на групи, беручи за основу час виникнення, етнічні ознаки та рівень поширення. Такий принцип класифікації є найбільш поширеним, тому що він базується на усталених і важливих критеріях. Згідно з такою класифікацією, всі релігії, що існували й існують, поділяються на чотири групи.

1. Первісні родоплемінні вірування: анімізм, фетишизм, тотемізм, магія, землеробський культ і шаманізм, які формувалися майже в усіх народів світу.

2. Етнонаціональні релігії, іудаїзм, індуїзм, конфуціанство, даосизм, синтоїзм, зороастризм. Вони виникали в лоні певного етносу й увібрали в себе його моральні норми, традиції, звичаї тощо.

III. Світові релігії: буддизм, християнство, іслам.

Критерієм визнання релігій світовими є не кількість осіб, які їх сповідують, не територія їх поширення, а відкритість для людей усього світу.

Основні риси світових релігій:

• космополітичний характер, тобто орієнтація на всіх людей, незалежно від їхньої національної та расової належності;

• відмова від специфічних національно-етнічних обрядів, характерних тільки для певного етносу;

• значна роль у становленні цих релігій належить їхнім засновникам (Будді, Ісусу Христу, Мухаммеду);

• глибока гуманістична спрямованість.

IV. Неорелігії (нові релігії). Вони об’єднують релігійні вірування, історично не успадковані від попередніх епох певним етносом, не притаманні його релігійній духовності, а поширені внаслідок місіонерської діяльності.

Основні риси нових релігій (неорелігій):

• виникають в періоди кризи традиційних релігій і на ґрунті пошуків нових ціннісних орієнтирів;

• поєднують у собі елементи різних релігій і вірувань;

• привабливі для сучасної молоді й високоосвічених людей, котрі активно розмірковують над сенсом життя та прагнуть пізнати духовні надбання інших народів.

Наявність вищевказаного спектру релігій можна пояснити тим, що вони допомагають людям пояснити своє буття, пізнати свою єдність зі світом та іншими людьми, відкрити силу й глибини власного духу, обрати шлях до моральної досконалості.

10. Ранні історичні форми вірувань

Існують різні концепції походження релігії – від богословських тверджень про одвічність і вродженість релігійних ідей та уявлень у людини до концепцій виникнення й розвитку релігії під впливом умов соціального життя.

Безсумнівні ознаки виникнення релігійних вірувань дослідники підмічають у кроманьйонців, яких уже можна іменувати homo sapiens (людина розумна). Це доводять поховання зі слідами певних обрядів, які свідчать про виникнення віри в надприродний світ, а також пам’ятки первісного мистецтва – живопису та скульптури, в яких набули відображення процеси здійснення магічних ритуалів тієї далекої доби.

Відчуття безсилля перед грізними та незрозумілими для первісної людини природними явищами особливо посилювалося під час стихійних лих – виверження вулканів, землетрусів, повеней, лісових пожеж, посух та інших подібних явищ. Безпорадність перед реаліями життя та грізними силами природи призвела, зрештою, до її обожнення.

У релігійних віруваннях відображалися наївні уявлення первісних людей про навколишній світ, їхнє ставлення до тваринного та рослинного світу.

Отже, релігійні вірування та культи первісних людей формувалися поступово з ілюзорних уявлень про світ, які зумовлювали їхні емоції та дії.

Ранні, чи родоплемінні вірування (релігії) – це складний конгломерат місцевих традицій, обрядів і ритуалів, якими позначалися різні етапи людського життя (від народження до поховання) із силами, що уособлювали небесні та природні явища.

До ранніх форм релігії належать: анімізм, фетишизм, тотемізм, магія, землеробський культ і шаманізм.

Анімізм (від лат. anima – душа) – це віра в існування самостійної духовної сутності, здатної вселятись у щось живе (людину, тварину, рослину) чи полишати його.

В анімізмі світ реальних живих істот і рослин ніби доповнюється світом духовних сутностей. У багатьох народів головними двійниками були душі померлих родичів.

Прикладом анімізму можуть бути деякі релігійні уявлення Гренландії (XIX ст.). На думку ескімосів, надприродні двійники є в кожної людини, дерева чи звіра. Представники анімізму вважали, що людські душі можуть залишати свої тіла та ходити кудись або робити що-небудь з того, що уві сні бачить людина. Коли помирає людина, її душа продовжує своє життя, тобто душа безсмертна. У сучасних релігіях анімістичний елемент посідає значне місце. Уявлення про Бога, сатану, ангелів, безсмертя душі є, власне, ускладненим анімізмом. Самостійно анімізм існує як віра в привидів і спіритизм (віра в можливість спілкуватися з душею померлого).

Фетишизм (від франц. fetiche – амулет, талісман) – це віра в надприродні властивості різноманітних матеріальних предметів і поклоніння цим предметам.

До реальної користі предметів додаються їхні “потойбічні” властивості бути помічниками та захисниками людей. Порівняно з анімізмом, фетишизм є більш складною формою вірування. Фетишизм наділяв надприродними рисами певні матеріальні об’єкти. Фетишизм у початковій формі вже містить ідею потойбічної надприродної сили – Бога.

У сучасних релігіях фетишизм зберігається як поклоніння священним амулетам і талісманам. Амулети й талісмани – це не одне й те ж! Амулет – це священна річ, яка гарантовано оберігає живу істоту від зла. Лихі сили від амулета якщо й не зникають, то слабшають. Талісман же, як вважають їх власники, не лише захищає від неприємностей, а й дарує певні блага його власникові. Сучасними фетишами (амулетами й талісманами) є ікони, ладанки, хрестики, кулони, слоники, деякі іграшки, заячі хвостики, зуби вовка, лисиці та ін.

Тотемізм (від північно-індіанского totem – його рід) – віра в існування надприродних зв’язків окремих груп людей з певними видами тварин, рослин або явищ природи. Це можна проілюструвати таким прикладом: на запитання європейців “хто ти такий?” абориген Австралії часто відповідав: “Я – кенгуру”.

На перших етапах розвитку суспільства тотемові поклонялися тільки як тварині, до того ж тій, що була об’єктом полювання. Вбивати та з’їдати тотем можна було лише за умови дотримання певних релігійних процедур – ритуалів і обрядів. Тотемам поклонялися, але їх же вбивали та з’їдали. При цьому важливим було одне: вбити та з’їсти “за правилами”, щоби не зашкодити тотемові. Згодом через збільшення кількості людських спільнот, погляди на родинні стосунки поширилися й на інших тварин, а в деяких народів – на рослини та явища природи.

Елементи тотемізму ввійшли до багатьох сучасних релігій. Особливо відчутним є вплив тотемізму в індуїзмі, де чимало тварин вшановуються як священні. Найпочесніше місце з-поміж них посідає корова. Залишки тотемізму знаходимо й у християнстві. Святий Дух зображується як голуб, Ісуса Христа називають Агнцем Божим. Деякі вчені-релігієзнавці вбачають зв’язок ритуального поїдання тотема з таїнством причастя.

Магія (з давньогрецьк. mageia – ворожба, чаклунство) – це віра в можливості впливу на людину, природу чи ситуацію за допомогою дій і символіки певних людей (магів, чаклунів), наділених надприродними силами.

Магія створює враження, що людина може змінити реальність не лише своєю працею (природним способом), а й особливими символічними діями, обрядами та ритуалами певних людей (надприродний шлях).

Залежно від мети магію поділяють на виробничу, лікувальну, застережну, військову, метеорологічну (магія погоди) та ін. Найпоширенішим видом була магія виробнича, що, у свою чергу, мала кілька відгалужень: мисливська, рибальська, будівельна. З розвитком суспільства виникли нові види виробничої магії: рільнича, скотарська, гончарська, ковальська, навчальна та спортивна. Особливим різновидом застережної магії були релігійні табу. Слово “табу” запозичене з мов мешканців Гаванських островів, і воно означає заборону здійснення певних дій, щоб не накликати на себе нещастя.

Магія дійшла до наших днів як елемент сучасних релігій (віра в надприродну силу обрядів). У самостійній формі магія існує у ворожіннях, вірі в “лихе” око, як можливість “навести порчу” тощо.

Землеробський культ – це поклоніння тим природним явищам, які впливають на урожай.

Канадські індіанці вшановували чотирьох головних духів: землі, бобів, кукурудзи та гарбуза, що, за їхніми уявленнями, були жінками. Духів кукурудзи, бобів і гарбуза міфологія ірокезів зображала як трьох сестер, одягнутих у листя відповідної рослини. Поряд із духами-жінками вшановували також і духів-чоловіків (сонце, дощ, вітер), але вже як другорядних. З розвитком матріархату (прибл. 8 тис. років тому) основним видом виробничої діяльності стало землеробство. Отож жінки, відіграючи головну роль у господарському житті, вийшли на перші позиці й у інших сферах діяльності.

Землеробський культ широко репрезентований у сучасних релігіях. Серед християнських святих є захисник землеробства (Георгій), повелитель дощу та грому (Ілля-пророк). Можливо, з землеробського культу прийшли в християнство свято Різдва Христового (у землеробському культі було свято народження духа Сонця) та свято Великодня (відповідно, свято воскресіння духа зерна).

Шаманізм (від евенкійськ. “шаман” – “несамовитий”) – це віра в особливо могутні надприродні можливості професійних служителів культу – шаманів, котрі в процесі особливого релігійного ритуалу (камлання) викликають у себе нервово-психічний напад, який свідчить про те, що духи входять в його тіло чи що його душа відправляється в світ духів.

Для шаманізму була характерною поява професійних служителів культу. Хоча шамани й не мали певної релігійної організації, вони діяли в межах родоплемінної організації, підкоряючись вождям роду чи племені. Виділяли основні об’єкти поклоніння – шаманські духи. Ці духи служили шаманові, виконували його доручення, допомагали розкривати таємниці, билися зі злими духами та ін.

У багатьох випадках шамани були нервово хворими. Поєднання нервової хвороби з професією шамана відбувалося двома шляхами. Іноді саме нервово хворі ставали шаманами через свою несхожість на інших і обмежену здатність до корисної праці, а іноді – шамани ставали нервово хворими через сильні постійні збудження під час здійснення обрядів.