23. Великий церковний розкол у християнстві

Ще від зародження християнство не було ідеологічно й організаційно монолітним. Певні культові особливості в різних общинах були зумовлені, передусім, їхніми дохристиянськими традиціями. І все-таки тривалий час воно зберігало цілісність завдяки тому, що існувало та розвивалося в межах суворо централізованої Римської імперії.

Відцентрові політичні процеси, що розривали Римську імперію, певною мірою, позначилися й на релігійному житті. Вони призвели до того, що в 1054 р. християнська церква розкололася на дві частини – Східну (з центром у Візантії, яку в 330 р. імператор Костянтин зробив столицею своєї держави, назвавши її Константинополем) і Західну (з центром у Римі). У 476 р. Західна частина Римської імперії припинила своє існування, не витримавши внутрішніх соціальних потрясінь: повстань рабів і ударів варварських (чужоземних) племен.

Наявність серед єдиновірного населення двох політичних центрів спричинила те, що й у лоні єдиної християнської церкви на Заході та Сході почали формуватися різні традиції. Після перенесення столиці до Константинополя різко почав зростати його авторитет як політичного та релігійного центру. Константинопольський патріарх був наділений титулом Вселенський – як патріарх усієї імперії. До нього значно частіше, ніж до Римського Папи, почали звертатися духовенство та миряни за заступництвом перед утисками імператорських чиновників. Усе це сприяло намаганням константинопольських патріархів набути зверхності щодо Римського Папи, котрий вважався першим серед рівних.

Звісно, з таким розвитком подій не мали наміру миритися римські єпископи, вважаючи Рим колискою християнства, найсвятішим місцем світу. Вони посилалися на те, що сам апостол Петро заснував римську общину, був її першим єпископом, а потім до її розвитку багато зусиль доклав апостол Павло. Тож на початку XI ст. між Візантією та Римом почалися суперечки за першість у християнському світі.

Римські єпископи відкрито стали претендувати на особливий статус, який звеличив би їх над єпископами інших єпископатів ще на межі ІII – ІV століть. У цей час серед єпископів Західної церкви став поширюватися титул “Папа” (отець), а в VI ст. цим титулом стали наділяти винятково їхнього главу, що був “єпископом усіх єпископів”, тобто очолював усе християнство. Зверхність Константинопольського патріарха над іншими єпископами, навіть його рівність з Римським Папою заперечувались, і відстоювалася позиція, що домінувати в християнстві повинна Західна церква.

Між церквами виникали й суто канонічні богословські суперечки: східна дотримувалася Нікейського Символу віри, згідно з яким Святий Дух походить тільки від Бога-Отця. Західна стверджувала, що походить Він і від Бога-Сина (принцип “філіокве” – “і від Сина”). Східна церква не визнавала і причащання прісним хлібом, посту в суботу, заперечувала целібат (безшлюбність) священнослужителів тощо.

У середині XI ст. ця боротьба переросла в гострий конфлікт. Патріарх Константинопольський Михаїл Керулларій (1043 – 1059 рр.) засудив Західну церкву за те, що вона своїми нововведеннями перекрутила Символ християнської віри. Для вирішення проблеми стосовно правовірності цих дій Папа Римский Лев IX (1002 – 1054 рр.) відправив своїх легатів (послів) – кардинала Гумберта, канцлера Римської церкви Фрідріха й архиєпископа Петра з Амальфії – до Константинополя. 15 липня 1054 р. після тривалих дискусій, не знайшовши порозуміння, вони поклали на алтар кафедрального собору Святої Софії в Константинополі буллу про відлучення від церкви Константинопольського Патріарха. У відповідь Собор візантійських єпископів 20 липня цього ж року наклав анафему на Папу Римського та його ієрархію (духовенство).

Так стався поділ християнства на Західну (Римську) церкву, що стала зватися католицькою (з грецьк. katholikos – загальний, вселенський) і Східну (Константинопольську), що стала називатися Православною, тобто правильно славить Бога (лат. – ортодоксальна).

Розкол 1054 р. лише організаційно оформив розбіжності, що століттями існували між цими християнськими напрямками.

У XVI ст. стався ще один великий церковний розкол, коли в Західній Європі під час Реформації від католицизму відокремилися протестантські церкви. Так у християнстві виникли три основні течії: православ’я, католицизм і протестантизм.