1. Релігієзнавство як сфера гуманітарного знання

Релігія – складне та багатоаспектне соціокультурне явище. Існування релігії пов’язане з діяльністю особливого суспільного інституту – церкви.

Характерні ознаки церкви такі: специфічна організація; здатність відстоювати та поширювати певні морально-етичні й соціальні вчення; наявність певних відносин з населенням (віруючими); економічна діяльність і участь у соціальних процесах суспільства.

Кожна релігія має свою неповторну історію та систему цінностей. Осмислення релігії завжди було складовою світового історико-філософського процесу. Відколи людство почало задумуватися, звідки походить і на чому базується віра в надприродні, потойбічні сили, відтоді беруть початок релігієзнавчі знання.

Усі складові релігії не спроможна охопити жодна окремо взята наука, тому релігієзнавство – це комплексна наукова дисципліна, що поєднує елементи філософії, соціології, психології, історії та інших сфер суспільствознавства з метою з’ясувати природу та сутність релігії, її місце в житті людини й суспільства, дослідити історію та перспективи її розвитку.

Починаючи від Нового часу, в поглядах на релігію окреслюються два напрямки: теологія (богослов’я) та науковий атеїзм. Теологія покликана вивчати сутність Бога, захищати й обстоювати доктринальні положення якоїсь релігії. Нині існують християнська (православна, католицька та протестантська), ісламська, буддистська, іудейська й багато інших теологій. Науковий атеїзм – це наукова доктрина, що спрямована на заперечення існування Бога чи будь-яких інших надприродних сил.

Спільним для теології та наукового атеїзму є те, що вони оцінюють релігійні явища з погляду їхньої істинності чи хибності, тоді як релігієзнавство є нейтральним щодо досліджуваних ним фактів. Окрім цього, завдання теології та наукового атеїзму полягає у формуванні певних переконань, а завдання релігієзнавства – у поширенні нових знань про свій предмет.

Отже, релігієзнавство – це галузь гуманітарних знань, спрямована на осягнення сутності, закономірностей походження та функціонування релігій на різних етапах розвитку суспільства, певної соціальної групи людей чи особистості.

Релігієзнавчі знання є надбанням багатьох століть, але як самостійна галузь вони почали формуватися в XIX ст., відокремлюючись від філософії, історії, етнології, соціології етики й естетики. Засновником релігієзнавства, як окремої галузі наукових знань, вважають англійського історика й етнографа Едуарда Тайлора (1832 – 1917 рр.). Він досліджував історію культури та написав понад 250 праць, серед яких фундаментального значення набули “Первісна культура” й “Антропологія”. Едуард Тайлор висунув і обґрунтував анімістичну теорію походження релігії, розкрив її сутність та функції, а також напрямки розвитку.

Предметом релігієзнавства є вияв сутності релігійного феномена, механізмів його дії на індивідуальному та суспільному рівнях буття, особливостей його функціонування в історії людства та шляхів взаємодії з іншими сферами культури – мораллю, мистецтвом, наукою тощо.

Релігія в релігієзнавстві не є чимось зовнішнім щодо індивіда, а трактується як його внутрішній стан, глибинна віра в реальну присутність у житті вищої сили, що не піддається об’єктивному вираженню. Релігія постає не як відображення епізодичності чи випадковості буття людини у світі, а навпаки, як доказ нерозривності зв’язків людини та світу, форма усвідомлення цієї єдності. Ось чому релігієзнавство обстоює думку, що релігія не заперечує, а стверджує в людині загальнолюдські риси.

Релігієзнавство досліджує релігію як суспільну підсистему: вивчає причини виникнення релігії, закономірності й особливості її функціонування; аналізує структуру та елементи релігії, її місце, функції і роль у суспільній системі; визначає сутність, характер впливу релігії на особу, соціальні спільноти та специфіку їхніх взаємовпливів. Релігієзнавство намагається порівняти різноманітні релігійні системи, узагальнити релігійний досвід різних народів у історичному розвиткові.

З огляду на це, в структурі релігієзнавства більшість учених виділяють такі системи: філософію релігії, історію релігії, соціологію релігії, психологію релігії, феноменологію релігії та географію релігії.

Філософія релігії – це розділ релігієзнавства, спрямований на філософське осмислення природи, сутності й сенсу релігії та надприродних сил (Бога).

Історія релігії – розділ релігієзнавства, що розглядає плинний у часі релігійний феномен, відтворює історичні форми різних релігій, накопичує та зберігає інформацію про релігії, котрі існували раніше чи існують тепер.

Соціологія релігії – розділ релігієзнавства, який вивчає суспільні основи релігії, її місце, роль, функції та вплив на елементи суспільної системи й специфіку зворотного впливу на релігію певного суспільства.

Психологія релігії – розділ релігієзнавства, котрий досліджує психологічні закономірності (настрої, переживання, почуття, мотиви, настанови) виникнення, розвитку та функціонування релігійного феномена в психології на індивідуальному, груповому й суспільному рівнях.

Феноменологія релігії – розділ релігієзнавства, що досліджує розуміння сенсу релігійного феномена конкретною людиною на основі її інтуїції, особистих відчуттів і бачення.

Географія релігії – розділ релігієзнавства, котрий вивчає поширення релігій в різних країнах і регіонах земної кулі, досліджує просторово-часові закономірності взаємодії релігійного феномена із зовнішнім середовищем та природним фактором.

Сьогодні, крім названих розділів релігієзнавства, розвиваються політологія релігії, культурологія релігії, етнологія релігії. Тож релігієзнавство є складним, багатоплановим утворенням, яке постійно розвивається.

Релігієзнавство розглядає релігію на теоретичному й емпіричному (чуттєвому) рівнях. Теоретичний рівень дає змогу сформувати фундаментальні положення про релігію як цілісну систему, що функціонує у взаємозв’язку з іншими структурними елементами суспільства. На емпіричному рівні релігія постає у своїх конкретних проявах – як на макрорівні (суспільства й регіони), так і на мікрорівні (особа та малі соціальні групи віруючих).