16. Джайнізм і сикхізм

Джайнізм – це одна з релігій Індії, що виникла в VI ст. до Р. X., тобто майже одночасно з буддизмом. Засновником її був Вардхамана Махавіра (599 – 487 рр. до Р. X.). У 42-річному віці він отримав ім’я Джайн (переможець – той, хто подолав карму й усунув перешкоди зі шляху до спасіння). Його послідовників стали називати джайнами.

На відміну від індуїзму, джайнізм не визнає авторитету Вед, заперечує існування світової душі – творця Всесвіту (Брахми), засуджує варновий (кастовий) суспільний лад. Він проголошує мету спасіння індивідуальної душі – досягнення нею нірвани (нірвана – це не зникнення душі, а її вічне блаженство).

У джайнізмі існує п’ять основних заповідей: не чинити зла живим істотам (звідси – вегетаріанство джайнів), не казати неправди, не красти, бути байдужим до земних радощів (бути аскетом), не чинити перелюбу.

Священні книги джайнізму містять повчання його засновника – Махавіри – та його послідовників. Душа може досягнути нірвани за допомогою правильних віри, знання та поведінки. Джайнізм високо цінує аскетизм, заохочує пустельництво. Культ у джайнізмі значно спрощений. Під час молитовних зібрань відбуваються читання священних текстів. Релігійні ритуали прості, а віруючі беруть у них участь оголеними.

Предметом поклоніння є статуї засновників віри – оголених чоловіків, – обтягнуті прозорими тканинами та прикрашені коштовним камінням. Віруючі приносять їм пожертвування плодами, овочами, квітами та солодощами, а жреці щодня обливають їх молоком або ароматичними водами.

Сикхізм – це етнонаціональна релігія, котру сповідують майже 10 млн. населення Індії. Основна маса сикхів проживає в штаті Пенджаб. Релігію заснував у XVI ст. в Північно-Західній Індії уродженець штату Пенджаб гуру Нанак (1469 – 1539 рр.). Релігійне вчення базується на принципі монотеїзму. Бог виявляє себе в усьому сущому, він єдиний для всіх. Сикхи визнають всіх людей рівними перед Богом. Окрім Бога, сикхи вшановують дев’ятьох гуру – духовних наставників на чолі з Нанаком. Віровчення сикхів викладене в священній книзі Адігрантх, оригінал якої зберігається в головному культовому храмі – Золотому храмі в місті Пенджаб.

Сикхи повинні носити довге волосся (ніколи не стригтися та не голитися), залізний браслет на руці, мати при собі кинджал із криці, гребінь і вдягати короткі штани. Сикхам дозволяється споживати м’ясо, але заборонено курити тютюн.

Общини сикхів дуже згуртовані, підтримують між собою тісні зв’язки. Усі члени общини сплачують обов’язковий внесок в общинну касу, що використовується для взаємодопомоги. Кожен сикх при прийнятті в релігійну общину отримує звання “сингх”, що означає “лев”. Серед сикхів багато військових, вони хоробрі й умілі воїни.

17. Конфуціанство

У стародавньому Китаї, як і в інших культурах, існували релігійні міфи про виникнення світу. На початку Світ нагадував величезне куряче яйце, в якому панував хаос – розповідає давня китайська легенда. У цьому яйці зародився прабатько всіх людей – Пань-гу – з тілом змії та головою дракона. Якось він розбив шкаралупу, й легкі часточки (Янь), що наповнювали її, піднялися вгору та створили небо, а важкі (Інь) впали донизу і стали Землею. Небо, Земля та Людина – три основні сили світу. Людина своєю творчістю поєднує Небо та Землю, а в людині, як і у Всесвіті, взаємодіють начала Інь та Янь – жіноче й чоловіче, темне і світле, внутрішнє й зовнішнє, пасивне та активне, холодне й гаряче, вологе та сухе, парне і непарне.

Співвідношення Інь та Янь стали основною темою книги “І Цін” – класичної “Книги змін” (бл. X ст. до Р. X.), на яку спиралися дві головні китайські релігійно-філософські системи: даосизм і конфуціанство. Конфуціанство бачило в ній початок певної впорядкованості світу та Піднебесної.

Конфуцій (латинізоване ім’я Кун Фу-цзи (551 – 479 рр. до Р. X.) почав свою діяльність вчителя на 22 році життя. Деякий час він перебував на державній службі, але останні 13 років передавав свої знання учням, яких мав понад 300. Говорячи про сутність свого вчення, він стверджував, що не створював нової релігії, а лише вчив дотримуватися давніх традицій, бо це єдине, що могло, на його думку, забезпечити порядок у сім’ї та державі.

І справді, конфуціанство більше схоже не на релігію, а на етико-моральне вчення. У ньому немає духів, від початку воно негативно ставилося до різних форм містицизму, підкреслюючи, що перейматися треба земним, а не небесним.

Окрім найдавніших текстів, що їх упорядковував сам Кун Фу-цзи, до канону конфуціанства належить “Лунь-юй”, (“Бесіди та судження”) – записи розмов з Конфуцієм, зібрані його учнями.

На думку Конфуція, кожна людина здатна знайти в собі етичні правила власного життя. У стосунках з ближніми основним має бути намагання не робити нікому того, чого не хочеться, щоб чинили тобі.

В основу всіх справ має бути покладено принцип справедливості. Навіть якщо людина прагне посісти бажане для себе місце, будь-де – у сім’ї, суспільстві, на державній службі, – вона повинна намагатися бути гідною його. Для цього потрібно вдосконалювати свій характер, це потребує очищення серця, думок і розширення знань.

Найважливішим критерієм людської величі, згідно з Конфуцієм, є любов, яка зобов’язує до взаємоповаги вдома, старанності на роботі, правдивості в стосунках з довколишніми. Особливо важливою є любов і повага до влади та батьків. Сім’ю Конфуцій вважав основою політичної та соціальної структури суспільства. Навіть володар держави повинен чинити, як чинить батько в сім’ї. Інтереси сім’ї конфуціанство вважає найвищими цінностями людини.

Досконалість людини неможлива без її гармонійної діяльності. Як розвиток цього положення Конфуцій запропонував концепцію серединного шляху, тобто уникнення крайнощів у думках і вчинках.

Основою суспільних відносин Конфуцій вважав гуманність – жень. Для впорядкованості суспільства та бездоганності дій держави потрібно послідовно впроваджувати концепцію цзюнь-цзи – ідеальної шляхетної людини, наділеної рисами: сяо – поваги до батьків; ті – поваги до старших за віком і вищих за суспільним становищем; чжунь – вірності, відданості; шу – прощення; лі – доброчесності; чжі – знання, освіченості; юнь – хоробрості; гунь – шанобливості; куань – великодушності; сінь – вірності; мінь – кмітливості; чунь – доброти. Ці моральні характеристики роблять людину шляхетною, оскільки в них закладені принципи загальнолюдської моралі. Це забезпечило конфуціанству стабільний авторитет протягом 2,5 тис. років.

Релігійно-філософське вчення Конфуція спершу адресувалося державним службовцям, але згодом міцно увійшло до свідомості всього китайського суспільства, зумовило спосіб мислення китайців. У його лоні сформувалося близько восьми шкіл. Найвідомішими послідовниками ідей Конфуція були Мен-цзи (ІV – Ш ст. до Р. X.) та Сюнь-цзи (III ст. до Р. X.). У X ст. виникло неоконфуціанство, ідеї якого вплинули й на релігійні системи Кореї та Японії.

У сучасному Китаї і досі шанують основні положення конфуціанства.