17.Онтологія та епістемологія у європейській філософії Нового часу

Епістемологія (гносеологія) - частина філософії вивчає загальні риси процесу пізнання і його результат – знання. Ставить у центр своєї уваги людину (Декарт,Локк,Кант, Ніцше) або «колективну» людину (Маркс). Епістемологія цього часу вважає, що доступ до розуміння світу відкриває пізнання. Онтологія Нового часу істотно різняться між собою. Поряд з матеріалістичною онтологією Ф. Бекона,Р.Декарда, П. Гассенді, Д. Локка, Б. Спінози, мала місце і дуалістична онтологія Р. Декарта та об'єктивно-ідеалістична Г.В. Лейбніца. Та всі ці концепції мали й деякі спільні риси, зокрема механістичне тлумачення переважної частини природи і навіть суспільства. До того ж більшість із цих концепцій мала матеріалістичний характер, хоча це й не позбавляло їх суперечностей. Декарт, Спіноза й Лейбніц у своїх онтологічних концепціях виходили із визнання надчуттєвих принципів буття і пізнання. Та перебуваючи в органічному зв'язку з даними тогочасної науки, ці концепції сприяли розвитку математики, фізики та інших природничих наук.

18.Активно-діяльне розуміння людини в німецькій класичній філософії. Філософські погляди і. Канта.

Центральною темою німецької класичної філософії є людина. Лише Іммануїл Кант вперше критично осмислив антропологічну проблематику, порушену його попередниками. І хоча відповідь на ці проблеми мала не метафізичний, а теоретико-пізнавальний характер і передбачала не буття людини, а її ставлення до світу, у ній дістали відображення фундаментальні виміри людини, світу та їх стосунків. Вперше не характер і структура об'єктивної дійсності, а людина, і зокрема як суб'єкт пізнання, була поставлена на чільне місце, розглядалася як активно-діяльний фактор, своєрідний епіцентр буття. Сфера свідомості перестала бути домінуючим виміром духу. Підсвідома робота думки почала розглядатися як фактор творчості, продуктивної уяви. Важливою темою німецької класичної філософії були форми всезагальності, що розглядалися лише як форми людського мислення, а згодом — як форми самої дійсності. Остання у зв'язку з цим стала уявлятися духовною реальністю, розумом, що розвивається шляхом самозаперечення. У центрі філософії Канта знаходиться проблема теорії пізнання. Кант уважав, що людський розум пізнає не «речі в собі», тобто їх сутність, а явища речей, результат їх дії на органи відчуттів людини. Наступна сходинка пізнання — це розум, який завершує мислення й при цьому, не створюючи нічого нового, заплутується в невирішених супереч­ностях—так званих «антиноміях» чистого розуму. Філософ переконаний, що таких антиномій є чотири: 1) світ є простий і водночас складний; 2) світ є скінченний і водночас нескінченний у просторі й часі; 3) у світі існує свобода й водночас її немає, а все підкоряється законам природи; 4) у світі існує Бог і водночас Бога не існує. Вирішити ці антиномії розум не може, оскільки кожну з цих тез можна без порушення правил логіки однаково довести або спростувати.

19.Філософські ідеї г.Гегеля та їх актуальність для сучасної філософської думки в Україні.

Філософською ідеєю Георга Гегеля є тотожність буття та мислення. Ця тотожність, гадає Гегель, є відносною, як і їх взаємопротилежність, і в ній виникає роздвоєння на протилежності, проте поки що тільки в думці на суб'єкт думки та на думку як змістовний об'єкт. Мислення, з точки зору Гегеля, є не лише суб'єктивною людською діяльністю, а й незалежною від людини об'єктивною сутністю, першоосновою всього сущого. Мислення, стверджує Гегель, відчужує своє буття у формі матерії, природи, яка є "інобуттям" цього об'єктивно існуючого мислення, або абсолютної ідеї. При цьому Гегель розглядає мислення не як нерухому, незмінну першосутність, а як процес неперервного розвитку пізнання, як процес сходження від нижчого до вищого. Філософська теорія Гегеля справила значний вплив на всю наступну філософську думку. Після смерті Гегеля в Німеччині виникли напрямки, що випливали з його вчення і розвивали його ідеї. Наприклад, ортодоксальне гегельянство намагалось зберегти в чистості, недоторканою його філософську систему. А молоде гегельянство, спираючись на гегелівський діалектичний метод, підкреслювало вирішальну роль особистісного, суб'єктивного фактора в історії.