78. Специфіка істини у філософії, науці, соціальному пізнанні. Істина як уміння.

Питання визначення істини є одним із найважливіших в філософії з давніх часів. В Стародавній Греції поняття істини введено Парменідом як протиставлення думці. Пізніше вчення про істину розроблялося Платоном і Аристотелем.У класичній філософії, оформляється дві альтернативні парадигми трактування істини — одна з них ґрунтується на принципі кореспонденції як відповідності знання об'єктивному стану справ предметного світу (Аристотель, Ф. Бекон, Спіноза, Дідро, Гельвеція, Гольбах, Фейєрбах та ін), інша — на принципі взаємозвязку як відповідності знання притаманним характеристикам ідеальної сфери. В некласичній філософії істина позбавлена об'єктивного статусу й мислиться як форма психічного стану особистості (К'єркеґор), як цінність, що «не існує, але значить»).

Постмодерна філософія уникає формулювання проблеми істини взагалі, оскільки в якості єдиної й граничної предметності в постмодернізмі виступає текст, що розглядається як самодостатня реальність, співвіднесення якої до реальності об'єктивної не є актуальним. Істина розглядається як «сукупність правил, відповідно до яких істинне відокремлюють від помилкового й зв'язують із істинним специфічні ефекти влади» (Фуко).Питаннями пов'язаними з пошуком істини, розумінням буття так чи інакше займаються всі відомі віровчення (християнство, мусульманство, юдаїзм, буддизм, індуїзм, конфуціанство, даосизм, тенгріанство, діалектичний матеріалізм, язичництво і т. д.).Християнство ототожнює істину з особою Сина Божого — Ісуса Христа. Протиставлення істини брехні, як божественного диявольському прослідковується і в інших епізодах євангелія. В більшості східних релігій, зокрема в індуїзмі та буддизмі при всій їх різноманітності істина розуміється як слово Учителя, що вказує вірний шлях до спасіння. Якщо наявність душі заперечується (буддизм) або ставиться під питання (давньокитайська традиція), то істина — це подолання ілюзії на користь справжнього образу дійсності, або шлях відновлення світової гармонії, наприклад, через шанування традицій в (конфуціанстві), законів Імперії (легізму) та ін. Таким чином, у вченнях Далекого Сходу істина розуміється як рятівне Знання^]. В юдаїзмі істина − розуміється як вірність заповідям, які були передані «від Бога» і викладені в Талмуді. Таким чином, в юдаїзмі і ісламі істина − це рятівний Закон. Попри різний підхід до наукового і релігійного розуміння істини, на думку Фоми Аквінського ці підходи не є взаємовиключними. Фома Аквінський розглядає наукові істини як «істини розуму», а християнські істини як «істинами одкровення», проте обидві вони на думку філософа походять від Бога, а відтак і не можуть суперечити одна одній. Ставлячи істину одкровення вище істини розуму, саме Аквінський однак сформулював поняття істини як «відповідність речі та інтелекту» і вважав задачею філософії логічне пояснення божественних істин. В науці з одного боку, істина постає як мета наукового пізнання, а з іншого — самостійна цінність, що забезпечує принципову можливість наукового знання збігатися з об'єктивною реальністю. Сама наука являє при цьому безмежний процес їх досягнення, рух від знання обмеженого, приблизного до все більш загального, глибокого і точного. Говорячи про наукове пізнання, розрізняють абсолютну і відносну істини, що є складовими об'єктивної істини. Абсолютним вважається таке знання, яке повністю вичерпує предмет і не може бути спростоване при подальшому розвитку пізнання. Натомість відносна істина відображає об'єкт не повністю, а у відомих межах, умовах, відносинах, які постійно змінюються і розвиваються. Розвиток науки таким чином являє собою постійний рух до оволодіння абсолютною істиною. В той же час абсолютизація відносної істини може ввести науковця в оману