2. Структура релігієзнавства

Як галузь гуманітарного знання (а також предмет викладання), релігієзнавство виникає разом з іншими гуманітарними дисциплі­нами у другій половині XIX ст. на межі філософії, психології, со­ціології, антропології, етнографії, археології, мовознавства і має своїм завданням неупереджене дослідження релігій світу. Перші релігієзнавчі кафедри були відкриті наприкінці 70-х років XIX ст. у Голландії і Франції, незабаром — в інших європейських країнах і США. Перший конгрес релігії знавців відбувся у Стокгольмі

1897 р., а перший конгрес істориків релігії — у 1900 р. у Парижі. У 1950 р. на сьомому конгресі була заснована Міжнародна асоціація Істориків релігії, яка і зараз залишається найбільш авторитетною організацією релігієзнавців світу.

Півторастолітню історію релігієзнавства як науки поділяють на декілька етапів.

Перший період починається з 60-х років XIX ст. і завершується із закінченням Першої світової війни. Характерним для цього періоду було прагнення релігієзнавців відмежуватися від теології і викорис­товувати суто наукові методи дослідження релігії.

Другий період відноситься до міжвоєнною часу (1918—1939). Його можна назвати періодом посилення теологічним» впливу. Досить сказати, що у світському, академічному релігієзнавстві переважала суто релігійна теорія «прамонотеїзму», надприродного походження релігії, а безсторонність і об'єктивність були витіснені принципом «відчування» дослідника у тому, що він вивчає. Все це призвело до кризи науки про релігію.

Третій період розпочався після Другої світової війни. Для цього періоду характерне усвідомлення гострої кризи у релігієзнавстві, кри­тика попереднього етапу і його методологічних основ, а також пошуки нових релігієзнавчих теорій і методів.

За своєю внутрішньою структурою релігієзнавство є полідисциплінарним утворенням. Донедавна у структурі релігієзнавства виділялися лише чотири його відгалуження: філософія релігії, соціологія релігії, психологія релігії, історія релігії.

Уже у минулому. XX ст., до них додалися ще дві — феноменологія релігії, географія релігії.

Спочатку головна увага у релігієзнавстві приділялася історії релігії. Навіть праці з філософії, соціології, психології релігії базувалися пе­редусім на історичному матеріалі. Пізніше на роль провідної галузі релігієзнавства висувалася феноменологія релігії, яка запропонувала багато всеосяжних класифікацій різноманітних релігійних явищ.

У останні десятиріччя XX ст. процес спеціалізації релігієзнавства тривав. З'явилися нові його сфери, зокрема політологія й етнологія релігії.

Політологія релігії вивчає особливості процесу взаємодії релігій­ного і політичного чинників розвитку суспільства, які, скажімо, можуть позначатися у формах поєднання релігійної і політичної влади у різних співвідношеннях: теократії (переважання духовної влади) або цезарепапізму (переважання влади світської): різні моделі державно-цер­ковних відносин; роль у суспільному житті таких факторів, як релігійне реформаторство або фундаменталізм.

Етнологія релігії простежує взаємозв'язок і взаємодію релігії і на­роду (етносу): джерела і походження цих двох феноменів, вплив релігії на формування народу і навпаки — те, як етнос формує свою релігію і які зміни вносить він у чужі релігії, сприймаючи їх як свої власні.

У науковій літературі можна зустріти і вказівки на лінгвістичне, порівняльне, конфесійне релігієзнавство.