50. Історія Православної Церкви в Україні

Історія Православної Церкви на Русі є тисячолітньою і поділяється на кілька етапів.

Перший етап — існування єдиної Київської митрополії — охоп­лює період з середини X — до середини ХШ а.

Історія Православної Церкви на Русі починається з формування влас­ної церковної організації — Київської митрополії на чолі з митрополи­том. У канонічному відношенні Православна Церква у Давній Русі довгий час перебувала у залежності від Константинопольської патріархії.

Другий етап із історії Православної Церкви в Україні (XIV — середина XV а.) — період розпаду єдиної Київської митрополії. Він пов'язаний з роздрібненістю колись єдиної держави — Київської Русі — на окремі самостійні князівства.

У цей період у межах колишньої митрополії фактично діяли одразу три митрополити — у Москві, Галичі й Києві. Відновлюється значення митрополичої кафедри у Києві тільки у XV а. Фактично ж стався поділ давньої Київської Церкви й утворення двох незалежних Церков — Мос­ковської (Руської) і Київської (Української).

Третій етап в історії Православної Церкви в Україні (1468— 1596) - період становлення самобутньої Української Православ­ної Церкви.

Характерною особливістю Української Православної Церкви була соборноправність — участь мирян у церковних справах.

В останню чверть XVI ст. помітну роль у церковному житті стали відігравати братство, релігійні, суспільно-політичні і культурно-ос­вітні організації українських міщан.

Четвертий період (1596 — 1620) можна назвати періодом гли­бокої кризи і розколу Православної Церкви в Україні.

Занепад Православної Церкви був обумовлений остаточним об'єднанням Великого князівства Литовського й Польського королів­ства за Люблінською унією 1569 р. у єдину державу — Річ Посполиту, де панівні позиції належали Римсько-Католицькій Церкві. Вище пра­вославне духовенство вирішило з'єднатися із нею, щоб отримати можливість подальшого існування. Унію було укладено у 1596 р. на Соборі у Бресті. (за умовами унії Українська Православна Церква визнавала верхов­ну владу Папи Римського, натомість зберігала особливості віровчення, культу й богослужіння: католицьке й уніатське духівництво урівнювалися у правах.

П'ятий етап (1620—1686) — етап короткочасного відродження самостійної Православної Церкви в Україні.

Шостий етап (1686 — 1920-ті роки) історії Української Право­славної Церкви нерозривно пов'язаний з історією Руської Пра­вославної Церкви.

Сьомий етап в Історії Православної Церкви в Україні (1920 ті — кінець 1980-х років) починається з відродження Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ). яке припадає лише на роки національно-демократичної революції і громадянської війни. Од­нак переважна більшість віруючих українців продовжувала перебувати в офіційній Руській Православній Церкві.

З 1930 по 1943 рр. у Радянському Союзі здійснювалася масова атака на релігію. Наприкінці 1936 р. в Україні де ще на початку 1920-х років храми існували майже у кожному селі, діяло менше 1/10 церков­них і молитовних споруд від їхньої дореволюційної кількості.

Хрущовська «відлига» (1953—1964 рр.) у сфері взаємовідносин із релігією характеризувалася не лібералізацією, як це відбувалось у суспільно політичному житті, а навпаки — активним проведенням політики войовничого атеїзму. Сам тодішній керівник країни М. С. Хрущов і обіцяв всім «показати останнього попа по телевізору» в 1970 р. Ос­новними напрямами політики войовничого атеїзму стали: 1) активізація антирелігійної пропаганди і атеїстичного виховання: 2) ускладнення процедури реєстрації нових громад і водночас спрощення процедури їхнього закриття; 3) скорочення релігійної мережі (культових споруд, монастирів, духовних навчальних закладів і видань).

У 1970—1980-ті роки стан Православної Церкви в Україні істотно не змінився. Єдине, що боротьбу з релігією здійснювали не стільки насильницькими засобами, скільки атеїстичною пропагандою та бю­рократичними перешкодами.