51. Історія протестантизму в Україні

Історію протестантизму в Україні умовно можна поділити на кілька «хвиль», що припадали на різні періоди української історії.

«Перша хвиля». Протестантизм почав проникати в Україну вже че­рез кілька десятиліть після свого виникнення у країнах Західної Європи через територію Польського королівства (як частини союзної держави Польщі та Литви — Речі Посполитої).

Існувало два основні шляхи занесення нових релігійних ідей до України:

— навчання шляхетського і навіть міщанського юнацтва за кор­доном (наприклад найвідоміший український гуманіст Ст.Оріховський-Роксолан, навчаючись в університеті німецького міста Віттенберг, мешкав у будинку основоположника Реформації Мартіна Лютера);

— місіонерська пропаганда через проповідь, відповідну літера­туру, організацію протестантських громад за підтримки якого-небудь шляхтича або впливового і заможного купця, ремісника, міщанина.

На відміну від Західної Європи, протестантизм в Україні був по­збавлений підтримки широких народних мас. Вони здебільшого вороже ставилися до нововірства як чужого народній традиції, як «вірі панів», що часто-густо запроваджувалась насильницьким шляхом.

Період найбільших успіхів протестантизму цієї «першої хвилі» при­пав на 60—80-ті рр. XVI ст., коли на всіх українських землях діяло тільки до 500 кальвіністських (реформатських) громад.

Нова, «друга хвиля» протестантизму в Україні розпочалася з дру­гої половини XVIII ст. Центр діяльності переходить з правого берега Дніпра на лівий. Протестантизм втрачає свій переважно «західноук­раїнський» характер і стає фактором релігійної історії всієї України. У цей час лави українських протестантів поповнили десятки тисяч родин іноземних переселенців. З другої половини XIX ст. в Україну почали запрошувати також іноземних інженерів, значна частина яких теж сповідувала різні напрями протестантизму.

Протестантські організації діяли на засадах самоврядування і контролювалися цивільною владою Російської імперії. Ставлення російського уряду до протестантів будувалося на принципі цілковитої віротерпимості. До 1917 р. протестанти становили 3% населення Російської імперії (п'яте місце серед інших конфесій).

«Третя хвиля» протестантизму на території України наприкінці XIX — у першій третині XX ст. пов'язана з поширенням нових протес­тантських течій — баптизму, адвентизму, згодом — п'ятидесятництва, а також поновленням діяльності лютеранських і кальвіністських об'єднань на західноукраїнських землях.

У 1930-ті роки всі протестантські течії незалежно від їх тери­торіального розташування та напрямів діяльності спіткала однакова доля: керівників громад і найактивніших віруючих було вислано до Сибіру, закатовано у тюрмах чи таборах ГУЛАГу, декому пощастило емігрувати, а ті, хто залишався, змушені були провадити свою діяль­ність під повним контролем влади.

З часів відносного пом'якшення політики режиму в релігійному питанні і до кінця 1980-х років функціонування протестантської кон­фесії відбувалося, по суті, на двох рівнях:

— Перший — офіційний, або легальний, до нього належали грома­ди, що сприйняли законодавство, були зареєстровані в органах влади. Осередком офіційного протестантизму був Союз єван­гельських християн-баптистів. Він був створений у 1944 р. і до 1963 р. об'єднав у своїх лавах основні протестантські течії.

— Другий — неофіційний, або нелегальний. Сюди входили частина лідерів та віруючих громад християн-баптистів. п'ятидесятників, адвенстистів-реформістів, їхню діяльність було оголошено протизаконною.

Таким чином, протестантизм слід уважати традиційною для Украї­ни релігією, яка протягом останніх 80-100 років охоплювала чверть релігійних організацій країни.