48. Язичництво давніх слов'ян

Під «язичництвом» розуміють різноманітні релігійно-міфологічні уявлення, обряди та культи, що існували у різних народів планети до при­йняття ними вищих релігійних форм (як правило, світових релігій).

Основу язичницьких вірувань давніх слов'ян складали різноманітні природні культи.

Культ води пов'язаний з тим, що слов'яни вважали воду першоматерією світу. Поруч із виключно «зрошувальною» також шанувалася «очисна» властивість води, внаслідок чого ще у середні віки зберігався звичай водних ордалій. Водні ордалії — випробування, які полягали у тому, що людину, запідозрювану у чаклунстві, кидали у воду, уважно спостерігаючи — потоне вона чи ні.

Найбільш відомий прояв культу води, безперечно, — це віра у водяників і русалок (віл).

Предметом культу дерев ставали як окремі породи дерев (най­частіше дуб — найпомітніше за розмірами і за віком дерево лісосте­пової зони), так і цілі гаї. Там у священних гаях, під загрозою суворого покарання заборонялося ловити птахів, полювати на тварин, навіть рубати дерева, у лісах найчастіше і розташовувалися культові спо­руди слов'ян-язичників, проводилися окремі обрядово-ритуальні дії. Давні слов'яни вірили у те, що у лісах живуть лісовики (полісуни). а у полі — польовики.

Культ злих сил. До злих сил, безумовно ворожих людині, — упирів і новій — слов'яни відносили іноплемінних мерців, душі ворогів і не­доброзичливців, людей, яких за щось покарали сили природи. Слов'яни намагалися всіляко захиститися від злих сил. Боротьба з ними складала невіддільну частину їхнього життя і залишила яскравий слід у декоративно-ужитковому мистецтві.

Головна ідея культу предків — ідея безперервного зв'язку помер­лих зі своїм родовим колективом. Найбільш відомий ритуал культу предків — радуниці. Двічі на рік, восени й навесні, весь родовий колектив відвідував могили своїх по­мерлих, залишаючи їм їжу.

Як один із проявів культу предків, безперечно, можна і розглядати віру у домовика. Головний бог давньослов'янського пантеону Перун — подібний до античного Зевса, бог грози і блискавки, чиїм атрибутом був дуб.

Стрибог, Дажбог і Хорс були дуже часто згадуваними небесними богами. Наприклад Дажбог — бог сонячного світла і достатку, тобто тих благ, яке сонячне сяйво несе з собою людям.

Мокош відома як богиня родючості, богиня землі, що дарує життя злакам і рослинам, богиня врожаю.

Велес (Волос) — традиційно вважався богом скотарства, худоби, торгівлі і ремісництва, музики та співу (адже всім відомо, що пастухи добрі співаки і музики).

Язичницькі святилища — капища були обгороджені валом з час­токолом, а у середині стояла дерев'яна статуя бога, розміщувалися жертовник і палав жертовний вогонь. Головним обрядом громадських богослужінь можна вважати жертвопринесення у вигляді заклання жертовної тварини старійшинами родів, жерцями-волхвами або кня­зями, що виконували певні жрецькі функції.

Найчастіше язичницькі поховання поєднували форми кремації та інгумації (закопування в землю).

Завершувалося поховальна церемонія тризною, відомою у праслов’янського населення Україні ще з І тисячоліття до нашої ери.

Закілька століть до хрещення Русі у давніх слов'ян переважали обряди кремації. Вони полягали у тому, що небіжчика спалювали разом з речами і їжею. Однак найчастіше язичницькі поховання поєднували форми кремації та інгумації (закопування у землю). На місці поховаль­ного вогнища насипали курган, куди іноді клали урну з прахом.

Річний цикл язичницьких свят було побудовано за сонячно-гос­подарським принципом. Найзначнішим святом давніх слов'ян було, поза всяким сумнівом, свято Івана Купала, якому передував Зелений, або Русальний тиждень. Найбільш відомий прояв культу води, безперечно, це віра у водяників і русалок

На сьогодні у більшості дослідників немає сумнівів у тому, що період з IX до середини XIII ст. можна вважати періодом двовірства на Русі — одночасного співіснування давніх язичницьких та христи­янських вірувань і культів на всій території країни і у всіх верствах населення.