52. Українська Греко-Католицька Церква

Українська Греко-Католицька Церква веде відлік своєї історії з 1596 р., Брестського церковного собору, який проголосив про злуку Православної Церкви в Україні з Римсько-Католицькою Церквою. На бік об'єднаної Церкви пристали відразу 6 із 8 єпархій (Київська. Володимиро-Волинська. Турово-Пінська, Луцька, Холмська і Поло­цька) з митрополитом Київським як головою, майже 15 монастирів, а між ними такий відомий центр чернечого життя, як Видубицький монастир.

Процес розбудови Уніатської Церкви тривав до кінця XVII — почат­ку XVIII ст. 1720 р. у Замості (Холмщина) відбувся перший Помісний Собор цієї Церкви. Собор визначив організаційну структуру Церкви, зміцнив у ній внутрішню дисципліну, упорядкував її обрядовість. У часи свого розквіту (1771 р.) Уніатська Церква (разом із білорусько-литовсь­кими парафіями, об'єднаними у Литовську єпархію) налічувала 12 млн. віруючих, 13000 парафій, 250 монастирів.

Після розділів Речі Посполитої між Росією. Австрією та Пруссією 1775—1796 рр. майже всі уніатські єпархії опинилися на землях, підвладних Російській імперії. Царський уряд доклав надзвичайних зусиль, або приєднати ці єпархії до Руської Православної Церкви, як це було століття тому щодо Православної Церкви в Україні

Становище Уніатської Церкви на землях, підпорядкованих Австрій­ській імперії, виявилось значно кращим. З часом сюди переходить центр її діяльності. Австрійський уряд проводив стосовно до Католицької та Уніатської Церков політику рівнорядності. Щоб відрізнити одну від одної, все частіше почали вживати назву «Греко-Католицька». У1807 р. папською буллою було встановлено Галицьку митрополію з правами Київської уніатської митрополії. Протягом усього XIX ст. Галицька мит­рополія розквітала. Найбільше зростання і цілковита українізація ГКЦ припадає на митрополитування Андрія Шептицького (1901—1944). Разом у Галицькій митрополії налічувалося 2370 парафій, 62 самостійні співробітництва, 60 монастирів з приблизно 1000 ченців і черниць, 2200 священиків, 3.8 млн. віруючих.

Після повернення Радянської влади на західноукраїнські землі, визволені від фашистської окупації, вона відразу узя­лася за винищення Уніатської Церкви. Комуністичний режим справедливо побоювався її як символу національної незалежності України, вбачав у ній головного супротивника у духовному впливі на місцеве населення. У березні 1946 р. у Львові 216 священиків, деканів, ін­ших представників кліру. 19 мирян, силоміць зігнаних на Собор після арешту усієї верхівки уніатського духовенства, оголосили про розрив Брестської церковної унії й «повернення» до Православної Церкви Московського патріархату.

Греко-Католицька Церква в Україні змушена була піти у підпіл­ля, стати «катакомбною». Разом із тим багато із послідовників УГКЦ прибрали вигляду «криптоуніотів», тобто прихованих прибічників греко католицизму. Вони відвідували православні храми, але зберігали специфічну уніатську ментальність і наполягали на традиційних для себе богослужбових і обрядових формах. Вихідці із Західної України почали дедалі інтенсивніше посідати єпархії РПЦ у Центральній, Східній і Південній Україні та за її межами. До середини 1970-х років серед 16 архієреїв в Україні 13 були етнічними українцями. 3 них дев'ятеро походили із Західної України, з поміж яких 3 — колишні греко-като­лицькі священики

Протягом 1950—1980-х років уніатська традиція підтримувалась у країнах з українською емігрантською діаспорою. У 1960 ті роки в діаспорі склалася досить розгалужена і зорганізована Церква. Вона отримала назву Української Католицької Церкви (УКЦ). На сьогодні чисельність греко-католиків у світі перевищує 7 млн. людей.