9. Історія релігії

Історія релігії — поруч із філософією релігії — перша релієзнавча дисципліна, яка зародилася у межах філософського знання й досягла свого розквіту в XIX — на початку XX ст.

Тоді вважалося, що Історія релігії — базовий релігієзнавчий підрозділ, який займається вивченням виникнення релігійних уяв­лень, основних етапів, закономірностей еволюції релігії та основних релігійних явищ в історії людства.

Найпомітніші напрями історії релігії такі:

1) Порівняльно-історичний (М. Мюллер). Для того щоб зрозуміти ту чи іншу релігію, треба виявити її найдавнішу форму та порівняти її з іншими відомими релігіями, визначаючи подібне та відмінне між ними. До всіх релігій під час порівняльного дослідження має бути однаково неупереджене ставлення. Кожну конкретну релігію слід розглядати у контексті її історії.

2) Еволюційний ( Е. Тайлор, Дж. Фрезер). Представники еволюцій­ного підходу сподівалися шляхом узагальнення фактів з історії релігії визначити, по-перше, «мінімум релігії», себто первинну й визначальну для її подальшого розвитку форму; по-друге, основні стадії еволюції релігії, які виходили 6 з цього «мінімуму».

Е. Тайлор вважав, що всі наступні релігії походять від аніміз­му — віри у людську душу, здатну існувати окремо від тіла, і духів, що наповнюють собою навколишній світ. Оригінальну схему релігійної еволюції людства запропонував англійський класик релігієзнавства Джеймс Фрезер у своїй праці «Золота гілка»: магія — релігія — на­ука. Цікавою виявилася теорія преантізму (Р. Кодрінгтои, Р. Маретт). З точки зору прихильників цієї теорії, життя людини й існування світу огорнуте надприродною силою Мана. Усі природні явища й усі події у житті будь-якої людини, відповідно, можуть бути розглянуті як на­слідок діяльності цієї сили.

3) Типологічний. Зазвичай об'єднуються концепції різних філосо­фів і релігіє- знавців, які у своїх працях розглядали питання класифікації основних різновидів релігії.

XX а. склалися нові напрями, зовні пов'язані з фак-І тологічною базою і методологічними принципами історії релігії:

дифузіонізм (Ф. Боас. Ф. Гребнер. Л. Фробеніус). Його прибіч­ники обстоювали ідею, що культура (і релігія як її складовий елемент) не еволюціонує, а поширюється у вигляді концент­ричних кіл з кількох культурних центрів.

структуралізм, пов'язаний з ім'ям французького етнографа, філолога та історика К. Леві-Строса. головне своє завдання визначив у тому, щоб на основі аналізу міфології, обрядів і ритуалів, традицій первісних народів виявити наявність яки­хось загальних безсвідомих структур, формальних моделей, притаманних усім народам незалежно від рівня їх історичного розвитку, і певним чином типологізувати їх (подібно до періо­дичної таблиці хімічних елементів). Такі структури К Леві-Строс вбачав у системі бінарних опозицій: верх—низ. лівий—правий, чоловічий—жіночий, живий—мертвий, добрий—злий;

універсалізм (С. Радхакрішнан та ін.). представники якого нама­галися створити синтетичні концепції, які 6 виявляли позитивні елементи у кожній релігії й об'єднували їх у «всесвітній релігії духу».

З часом історія релігії втратила свої позиції у релігієзнавстві, по­ступившись місцем іншим його галузям. Однак Інтерес до історії релігії ніколи не згасав. Відтепер більше цікавить не історія релігії взагалі, а історія окремих проявів релігії (конфесійна історія, історія церков, деномінація сект, релігійних рухів і вчень). Зокрема, у вітчизняному релігієзнавстві велику увагу приділяють язичництву давніх слов'ян, особливостям християнства у Київській Русі, долі неправославних віросповідань у різні періоди української історії.