48. Пилип Орлик - гетьман в еміграції. "Пакти і Конститу­ція законів і вольностей Війська Запорозького". Похід українських військ очолюваних п.Орликом на і Іравобс-режну Україну в 1711 р.

1708 - взяв участь у виступі Івана Мазепи проти Петра I і перейшов на бік Карла XII.

27 червня 1709 року (після Полтавської битви) емігрував в Османську імперію.

За І.Мазепою до Бендер пішли близько 50 провідних представників старшини, майже 500 козаків із Гетьманщини та понад 4 тис. запорожців. Ці «мазепинці», як їх часом називають історики, були першою українською політичною еміграцією. Вони і обирають 5 квітня 1710 р. (через півроку по смерті І.Мазепи) П.Орлика гетьманом України (у вигнанні). Обрання відбулося в присутності запорожців, генеральної старшини, козацтва а також турецького султана і шведського короля.

Крім Орлика кандидатами на гетьманську булаву були Андрій Войнаровський (близький родич Мазепи) та Дмитро Горленко (прилуцький полковник). Але цих людей на козацькій раді майже ніхто не підтримав. Сам Карл ХІІ спочатку прихильніше ставився до родича Мазепи Андрія Войнаровського, але потім підтримав Пилипа Орлика.

Після поразки в битві під Полтавою гетьман Іван Мазепа зі своїми найближчими прибічниками з числа козацької старшини разом із залишками українсько-шведської армії опинились на території Османської імперії, рятуючись від російської армії. Тут, не витримавши великих потрясінь року, помер Іван Мазепа. Найімовірнішим наступником був близький до гетьмана генеральний писар — Пилип Орлик. При його обранні на раді старшин було прийнято документ, що визначав права і обов'язки гетьмана.

Конституція.

Таким чином, конституцію було прийнято 5(16) квітня 1710 року на зборах козацтва біля містечка Тягина на правому березі річки Дністер (турецька назва — Бендери, нині це територія Молдови). Тому її інколи називають ще Бендерською конституцією.

У тексті документа її автори називають територію держави Малою Руссю, Військом Запорозьким, Україною.

Найвищу виконавчу владу мав гетьман, влада якого була довічною. У період між сесійними зборами Генеральної Ради виконував її повноваження. Можливості гетьмана і його владні повноваження було значно обмежені статтями 6, 7 і 8. Відповідно до цих положень гетьман не мав права розпоряджатися державним скарбом та землями, проводити власну кадрову політику, вести самостійну зовнішню політику..

Похід на правобережжя.

За підтримки Карла XII Орлик вступає в союз із кримськими татарами та Оттоманською Портою, і 8 листопада 1710 року остання, підтримуючи гетьмана Орлика, оголошує війну Московії.

На початку 1711 р. Орлик розпочинає спільний похід запорожців, буджацьких татар, шведів і поляків (прихильників Станіслава I Лещинського) проти росіян в Україні. Шведський король брав на себе зобов'язання вести війну доти, поки Україна не буде визволена від московського панування, а турки і татари обіцяли свою допомогу у цій боротьбі. Пилип Орлик дуже добре підготувався до походу. Він розсилав листи-універсали в яких закликав до повстання народу проти влади російського царя. Народ же підтримав Орлика і один за одним міста Правобережжя переходили під владу гетьмана. П.Орлик також надіслав листа із закликом до боротьби гетьману Лівобережжя Івану Скоропадському, що дуже налякало російський уряд і Петра І.

У травні 1711 року розпочався наступ московських військ під проводом Бориса Шереметьєва. Протягом наступних років Орлик із невеликою групою прибічників шукав підтримки своєї справи у різних європейських володарів.

.49. Правління гетьмана Івана Скоропадського в Україні-Гетьманщині. Наступ царату на автономні права Геть­манщини за правління російського царя Петра І.

Іван Скоропадський

Після об'єднання І.Мазепи зі шведським королем Петро І наказав старшині, яка залишилася на його боці, обрати нового гетьмана. Ним став 62-річний безвольний Іван Скоропадський (1708— 1722). Раніше він служив у військовій канцелярії, виковував різні дипломатичні доручення, за правління Мазепи досяг посад генерального бунчужного, генерального осавула, стародубського полковника. Після обрання новий гетьман звернувся до московського царя з "Просительними статтями" — проханням про підтвердження прав і вольностей Гетьманщини. У відповідь були прислані т. зв. Решетилівські статті, які ще більше посилювали залежність України від Москви: 1) гетьманові без дозволу царя заборонялося змінювати старшину, надавати і відбирати маєтності; 2) встановлювався російський контроль за збиранням податків та витратами на утримання козацького війська, старшинського адміністративного апарату тощо; 3) українське військо мало знаходитися під командуванням російських генералів, а гармати, забрані царськими воєводами у Батурині, залишалися за росіянами як військовий трофей. Водночас із відповіддю гетьманові цар призначив при ньому свого наглядача — міністра Ізмайлова, який мав право втручатися у міжнародні, майнові, управлінські справи Гетьманщини, стежив за гетьманом і старшиною. Гетьманську резиденцію було перенесено з Батурина до Глухова, ближче до російського кордону. Тут мали стояти два російські полки, які перебували у розпорядженні царського міністра.

На долю гетьмана Скоропадського випало важке завдання порятунку автономних прав України, які Москва намірилася звести нанівець.

Українську економіку дуже виснажували постійне перебування в Україні великої кількості російських військ (часом понад 10 тис. чол.), яких утримували здебільшого за рахунок простого люду, а також швидке зростання податків. Так, тільки з Лівобережжя в царську скарбницю 1722 р. надійшло 45,6 тис. крб., 1723 р. — 86,9 тис, а вже 1724 — 241,3 тис. крб. Тривожним симптомом було масове роздавання великих земельних маєтків, конфіскованих у прихильників Мазепи, ряду російських генералів та вельмож, що прагнули впровадити в Україні такі кріпацькі порядки, які вже давно існували в Росії. Значно підривала українську економіку політика московського уряду щодо збуту в Україні "лихих " мідних грошей, щоб срібні й золоті монети залишались по можливості в обігу в Росії й зосереджувалися у державній скарбниці.

Обмеження української культури. Цілеспрямовано звужувалося вживання національної мови (особливо в офіційних установах, великих містах і т. д.), були накладені обмеження на видання книг, зокрема, з 1721 р. Києво-Печерській і Чернігівській друкарням було заборонено друкувати всі інші книги, крім церковних, здобуття освіти було взято під нагляд дуже підозрілої й неприязної до "інородців" державної цензури. За наказом Петра І з Києва за кордон було вислано всіх студентів Києво-Могилянської академії, які були родом з українських земель Речі Посполитої, внаслідок чого з майже 1000 студентів там залишилося всього 161. Посилювалася залежність української церкви від московської патріархії, що викликало невдоволення і протест не тільки серед українського духовенства, ай серед мирян. Починаючи з 1721 p., навіть Святе письмо заборонялося передруковувати з давніх книжок, виданих в Україні. Це дозволялося робити ТІЛЬКИ з " московських ".