87.Сучасна російська історіографія

У російській історіографії 90-х рр. XX — початку XXI ст. дослідження визвольних змагань українців у 1648 —1657 рр. і ролі в них Богдана Хмельницького посідає далеко не пріоритетне місце. Аналіз наявних праць і зміст дискусій на спільній конференції українських і російських дослідників з нагоди 340-річчя Переяславської ради (Москва, січень 1995 р.), як і на наукових форумах наступного десятиліття, у цілому засвідчує неоднозначність і складність переоціночних процесів, які відбуваються стосовно змісту і мети боротьби, зовнішньої політики Української держави, характеру українсько-російських відносин, сутності Переяславського акту й укладеного договору 1654 р. Хронологічні межі Визвольної війни продовжують традиційно обмежуватися 1648—1654 рр.; чимало істориків і далі дотримуються концепції про «возз'єднання України з Росією» (І. Галактіонов, А. Пушкарьов та інші). З'явилися також трактування характеру українсько-російського союзу 1654 р. як приєднання України до Росії (Д. Іванов), васальної залежності України (Т. Таїрова-Яковлева), возз'єднання у формі конфедерації (Г. Санін), об'єднання (єднання) у розумінні «возз'єднання» (А. Заборовський) тощо. Б. Хмельницький (за винятком праць Т. Таїрової-Яковлевої) зображується талановитим політиком проросійської орієнтації, яка трактується оптимальною для національних інтересів України. Разом із тим представники новітньої російської історіографічної школи зробили великий внесок у вивчення політики Б. Хмельницького у конфесійному питанні, геополітичного становища козацької України й характеру її відносин із Кримом, Портою і Великим князівством Литовським (Л. Заборовський); висвітлення позиції гетьмана іцодо польсько-російського зближення напередодні Віденських переговорів 1656 р. (Д. Іванов); розкриття окремих аспектів його політики щодо Білорусії й Литви (Є. Кобзарева). Низку важливих наукових проблем порушив у своїх працях Б. Флоря. Зокрема, він спробував реконструювати погляди козаків на Річ Посполиту у 1648 — 1649 рр. і процес еволюції політичної програми Б. Хмельницького й старшини, розглянув турецьку політику гетьманського уряду. Чимало уваги з'ясуванню дипломатичних заходів гетьмана у 1654—1657 рр., спрямованих на уникнення протистояння з Кримом і Портою, а також висвітленню внутрішньої і зовнішньої політики уряду П. Дорошенка присвячено з працях Г. Саніна. Г. Ходирєва переглянула питання відносин Росії і козацької України впродовж 1666—1681 рр. Окремо доцільно виділити доробок Т. Таїрозої-Яковлевої, яка показала Б. Хмельницького видатним державним діячем, що прагнув реалізувати українську державну ідею, обстояти у 1654—1657 рр. національні інтереси на міжнародній арені, не ідеалізувала політику Москви щодо України, не залишила непоміченими складності й суперечності українсько-російських відносин в останні роки його гетьманування, з'ясувала причини посилення руйнівних процесів у козацькій Україні в 1657—1667 рр., розкрила складний характер взаємин різних старшинських угруповань, довела негативну роль охлократичних настроїв у соціально-політичному житті Гетьманщини тощо.