55. Остаточна ліквідація гетьманату в Україні за правління Катерини II. Адміністративні та військові реформи Ка­терини II. Заселення Південної України.

Ліквідація решток автономного устрою Гетьманщини. Після закінчення російсько-турецької війни Петро Рум'янцев повернувся в Україну й продовжив свої реформи. Так, 1781 р. на землях Лівобережної Гетьманщини було утворено Малоросійське генерал-губернаторство, що складалося з трьох намісництв, згодом губерній — Київської, Чернігівської та Новгород-Сіверської. Кожна губернія поділялася на 11 повітів. Глухів утратив статус столиці. У губернських і повітових містах створювалися такі самі адміністративні та судові установи, які діяли скрізь у Російській імперії. Малоросійську колегію було скасовано. З ініціативи Рум'янцева здійснювався перепис населення, кількість вільних селян знову було зменшено. Врешті, 1783 р. вийшов імператорський указ, який прикріпляв усіх українських селян до того місця, де вони були записані під час останнього перепису, й забороняв переходити на нові місця. Цим указом у Лівобережній та Слобідській Україні запроваджувалося кріпацтво.

Спеціальним указом від 1783 р. було ліквідоване й козацьке військо.

Скасування козацького устрою на Слобожанщині. Справі остаточного підкорення України служили заходи російського уряду, здійснені на Слобожанщині. Влітку 1765 р. Катерина II підписала маніфест про скасування на цих землях козацького устрою. Слобожанщина перетворювалася на Слобідсько-Українську губернію з адміністративним центром у Харкові. Її територія поділялася на п'ять провінцій: Ізюмську, Охтирську, Острогозьку, Сумську та Харківську. Головним органом управління стала губернська канцелярія. Козацькі полки перетворювалися на гусарські. Старшини отримували російські військові чини, а козаки перетворювалися на «військових обивателів». Заборонялися вільні переходи селян від одного пана до іншого.

12 лютого 1785 року через загострення російсько-турецьких відносин за наказом Катерини ІІ з колишніх козаків Ново-вербованого полку й арнаутів було сформовано 1550-й козацький полк, який протягом 1785-1786 рр. офіційно дістав назву Бузького. Полк одержав печатку за зразком старих козацьких: у центрі воїн, який тримав списа з прапором, по краях напис "Печать Бугского казачьего войска".

У 1795 р. була проведена "ревізія", тобто перепис населення, що стала підставою царського указу від 12 грудня 1796 р., який заборонив селянам Південної України, яку офіційно названо - Новоросією, Прикріплення селян до землі було вигідне поміщикам Південної України, бо позбавляло поміщиків центральних губерній права вимагати повороту своїх кріпаків, якщо вони не зуміли віднайти їх до ревізії з 1795 р. Цей указ ще не вводив кріпацтва в повному знаменню, та на ділі був першим важливим кроком у тому напрямку, бо селянам заборонялося покидати поміщицькі маєтки, у котрих вони перебували на час ревізії56. Зруйнування Запорозької Січі. Петро Калнишевський. Доля запорожців після ліквідації Січі. Запорожці на те­риторії Російської імперії. Задунайська Січ.

Зруйнування Запорізької Січі було од­нією з найтрагічніших сторінок в історії України XVIII ст. З політичної арени зі­йшла грізна сила, яка більш як три сто­ліття захищала народ від жорстоких воро­гів, сприяла економічному та культурному піднесенню України. Січ була впливовою організацією, що десятиліттями стримува­ла процес закріпачення селян в Україні. На її теренах збиралися втікачі з внутріш­ніх українських земель, чужих країв. Зав­дяки Запорізькій Січі на Лівобережжі крі­пацтво було запроваджене лише 1783 року, у той час як на Правобережжі кріпосниць­кий лад існував задовго до цього часу. Запоріжжя активно протистояло царській експансії на українській землі, боронило її від польських маг­натів і турецько-татарських феодалів. Тому Запорізька Січ залишилися в народній пам'яті краєм, де кожний знаходив захист і волю.Задунайська Січ Після зруйнування російським урядом Запорізької Січі в 1775 Р°^ц1 значна частина запорожців, намагаючись уникнути переслідувань і ³⁰ кріпачення, переселилася в пониззя Дунаю, у Добруджу, на підвладну ТУреччині територію

Навесні 1813 року козаки перенесли Січ у місцевість Катерлз (Катерл- зька Січ). У 1815 році у Верхньому Дунавці була заснована найвідоміша Задунайська Січ — Дунавецька.

Внутрішній устрій на Задунайській Січі був таким самим, як і на Запорізькій Січі. Найвищим органом тут була військова ра­да, яка обирала кошову старшину — кошо­вого отамана, військового суддю, писаря, осавула. До кошової старшини належав також і товмач-драгоман. У вій­ськовій раді могли брати участь усі козаки.

Козаки ловили рибу, полювали, вирощували хліб і розводили худобу.

57. Соціально-економічний та національно-релігійний розвиток Правобережної України наприкінці XVII -XVIII ст. Причини розгортання національно-визвольної боротьби на Правобережній Україні у XVIII ст.

Передумови розгортання гайдамацького руху. Правобережні українські землі на початку XVIII ст. були у складі Речі Посполитої. Криваві війни, що без упину точилися тут протягом другої половини XVII ст., спустошили край. Проте королівська влада не бажала втрачати родючі землі, сподіваючись завдяки їм відродити колишню велич Польщі. Польський уряд всіляко заохочував переселенців, звільняючи їх на певний час від податків і панщини. Одначе пільги надавалися на стислі терміни, після чого запроваджувалися старі колоніальні порядки. Основою господарського життя знову залишалася фільварково-панщинна система з примусовою працею та кріпацтвом. Як і колись, до Національно-визвольної війни 1648—1658 pp., зазнавала переслідувань православна церква. При цьому польські можновладці відмовлялися від найменших поступок у визнанні за українцями їхніх прав.

Наступ польської влади на національно-релігійні права українців Правобережжя ставав дедалі брутальнішим. Ще наприкінці XVII ст. було заборонено видавати урядовим установам, насамперед канцеляріям, документи українською мовою. Сейми 1717-го й 1733 pp. позбавили православних права брати участь у сеймових комісіях і трибуналах. Сейм 1717 р. навіть ухвалив закрити всі православні церкви. Православні єпархії силоміць перетворювалися на уніатські. У 1747 р. було видано універсал польського короля, за яким до православних церков, розташованих у королівських маєтках, священик призначався за згодою короля, а в панських — після одержання схвальної грамоти від їхніх власників. У 60-х pp. у Київському й Подільському воєводствах залишалося всього 20(!) православних парафій, і це притому, що в одній Умані в середині XVII ст. за часів Гетьманщини діяло до 40 православних храмів.

Характерно, що зазнавала переслідувань і греко-католицька церква. Так, наприклад, католицьке духівництво вдавалося до спроб наблизити греко-католицький обряд до римо-католицького, греко-католикам накидалася польська мова тощо.

Національно-релігійні утиски супроводжувалися посиленням соціального визиску. На західноукраїнських землях, у Волинському, північно-західних частинах Подільського та Київського воєводств панщина сягала, залежно від розмірів земельної ділянки, від 2 до 6 днів на тиждень із волоки. Зростало магнатське землеволодіння. Та особливо тяжкі умови життя для українського люду складалися в господарствах, що передавалися безпосередніми власниками на правах оренди третім особам: розміри всіх повинностей за таких обставин зростали в кілька разів. Становище ускладнювалося тим, що після ліквідації козацтва в краї не було сили, здатної очолити боротьбу українців за поновлення прав і вільностей. Стихійними борцями за кращу долю українського народу стали гайдамаки.

Слово гайдамака вперше було вжито в документі 1715 р. Походить воно від тур. hayda — гнати, переслідувати. Гайдамацький рух із кожним роком зростав і поширився майже на всю територію Правобережної України, а частково й Лівобережної, то підіймаючись до могутніх повстань, то обмежуючись партизанськими діями в якомусь одному селі чи містечку. Визвольний рух гайдамаків був логічним продовженням боротьби козацтва XVII ст. Недарма очолювали гайдамацькі загони здебільшого запорожці, як-от Максим Залізняк або козаки Лівобережжя. З-поміж гайдамаків було чимало найбідніших селян і міщан. Вступали до їхніх лав також робітні люди, чумаки, дрібні шляхтичі тощо.

Спочатку селяни й городяни здавалися до скарг на феодалів та місцевих урядовців. Польський суд, як правило, залишав скарги селян без уваги

Поширеною формою протесту були масові втечі селян з маєтків фео­далів. Тікали поодинці, групами, сім'ями, а іноді й цілими селами. Інко­ли втікачам вдавалося захопити з собою деякі речі та худобу. Найбільше втікачів було з Волині, Поділля, Брацлавщини та Київщини. їхній шлях пролягав на вільні від кріпацтва землі — Лівобережжя та Слобожан­щину. Усі спроби королівського уряду стати на перешкоді втікачам вияв­лялися марними. Озброєні загони землевласників виловлювали втікачів, карали їх і повертали в кріпацтво. Проте втечі не припинялися. Щоб не потрапити до рук карателів, селяни об'єднувалися в загони, озброювали­ся й боронилися від ворогів. Багато з них, рятуючись від переслідування, переходили кордони Російської держави.

Посилення феодального гніту викликало нову хвилю народних бунтів. Протягом XVIII ст. вони охопили все Правобережжя. Основною рушій­ною силою цих повстань стало селянство, яке активно підтримали козаки й городяни.