Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
ШПОРИ.docx
Скачиваний:
83
Добавлен:
22.02.2016
Размер:
124.98 Кб
Скачать

2. Перший етап (до 988 року) - етап “дохристиянської священної природи”. Він розкриває засоби запровадження першими суспільними общинами елементів спеціальної культової охорони природи і почина-ється з часів зародження первісних племен. На цей час людина вже почала усвідомлювати культове значення природи, тому з виникнен-ням релігій первісні людські общини створюють у природному середо-вищі

Другий етап (ХІ-ХУІ століття) - етап “заповідних гаїв та угідь”. Протягом XI століття ще домінували сакральні ідеї в охороні природи, хоча вже на зміну язичницькій ідеології прийшла християнська. У Київ-ській Русі священна природа заповідною ставала з огляду на міфічні, моральні, політичні та історичні міркування її творців. На початку етапу особливо священними для слов’ян ще залишались “заповідні угіддя”, які замінювали їм храми, часто називалися божницями, гайбогами, святоборами, богатирськими місцями.

Третій етап (XVII століття - 1850 рік) характеризується двома напрямами заповідання природи.

Перший напрям- виділення “заказних гаїв”, “заповідних дерев”, “засічних лісів”, система яких на Харківщині проіснувала до кінця XVII століття, а також “корабельних лісів” (для кораблебудування, обороно¬здатності). На даному етапі охороняються не лише окремі види, а й унікальні та типові ландшафти, що мають наукове, культурно-освітнє та соціальне (рекреаційне) значення.

Другий напрям- “заповідання естетичної природи”. В той час природні об’єкти почали заповідати з метою збереження їх надзвичай-ної краси, зокрема цілющі джерела, водоспади, великі брили, скелі тощо.

Четвертий етап (1850-1917 роки) - етап “формування праоб¬разів природних заповідників”. Протягом цього періоду значно зросли темпи заповідання дикої природи завдяки ентузіазму вчених, різних громад, любителів природи, наукових товариств, хоча ще продовжува¬ли створюватися штучні природоохоронні об’єкти

П’ятий етап (1917-1930 роки) - етап “створення перших держав¬них заповідників та початок формування їх мережі”. Це етап офіційного становлення природно-заповідної справи в Україні на державному рів-ні. В даний період багато природоохоронних територій отримують офі¬ційний державний чи місцевий статус, формуються органи державного управління та створюється первинна нормативно-правова база. Всі природоохоронні об’єкти образно називалися заповідними.

Шостий етап (1930-1965 роки) - етап “занепадів та підйомів ' природно-заповідної справи”. Цей етап характеризується масштабним просякненням тоталітарної ідеології в сферу охорони природи.

Сьомий етап (1965-1990 роки) - етап “планового формування географічної мережі природно-заповідних територій”.

Восьмий етап (1991-1999 роки) - етап “стрімкого розквіту або десяти “золотих" років природно-заповідної справи". Початок десяти-річчя знаменувався новою незалежною природоохоронною політикою, яка призвела до прогресу природно-заповідної справи на фоні загаль-ноекономічної стагнації держави.

Дев’ятий етап (2000 рік - до теперішнього часу) - етап “форму-вання екологічної мережі”. З початком нового тисячоліття наступила нова парадигма природно-заповідної справи - це відновлення через екологічну мережу втраченої екологічної рівноваги ландшафтів, біомів і біосфери в цілому.

3. Сакральне заповідання- це найдревніша ідеологія природно- заповідної справи, яка заснована на поклоніннях богам і духам, що вті¬лилися в природні об’єкти. Вона характерна для багатьох світових релігій: язичництва, буддизму, даосизму, індуїзму, рідше ісламу та християнства, тобто дика природа вважається священною і охороня¬ється лише завдяки наявності у ній ознак божества. Елементи сакраль¬ної охорони природних об’єктів збереглися і понині, однак таке запо¬відання не є офіційним

Заповідання природних ресурсів - одна з найбільш ранніх офі-ційних (державних) ідеологій природно-заповідної справи, яка перед-бачає у сьогоднішньому контексті екологічно збалансоване викорис-тання природних ресурсів. За цією ідеологією, віддається перевага матеріальним цінностям дикої природи, які на природно-заповідних територіях уособлюються як ресурсозберігаючі сховища у зміненому людиною середовищі. У зв’язку з переходом цивілізованих країн світу на концепцію сталого розвитку визнається, що кожний природний ре¬сурс повинен мати свою ціну, і не тільки у грошовому еквіваленті.

Системне заповідання для майбутнього - це класичний на¬прям розвитку природно-заповідної справи для науки та прийдешніх поколінь через формування системи природно-заповідних територій. За своєю формою класичне заповідання має два основних центри по¬ходження: американський, в основі якого є національні парки, та росій¬ський, що базується на заповідниках як основній формі охоронюваних природних територій.

Етика заповідання дикої природи - молода ідеологія, яка заро-дилася в Західній Європі наприкінці минулого століття за ініціативою норвезького вченого Ерне Нейса,. Сучасним провід¬ником даної ідеології в Україні є В.Є. Борейко.

4. Матеріальними об’єктами заповідної справи можуть виступати природні територіальні комплекси, їх компоненти (передусім – рослинність та тваринний світ, а також геологічні утворення, водні тіла, ґрунти та інші), які становлять цінність з природоохоронної точки зору. Зокрема, це природні комплекси у межах існуючих територій природно-заповідного фонду (далі – ПЗФ). Також матеріальними об’єктами заповідної справи можуть бути і природні комплекси та їх компоненти у межах територій, які зараз не входять до складу ПЗФ, але які становлять цінність з природоохоронної точки зору. Їх всебічне дослідження необхідне для вирішення питання щодо можливого заповідання таких територій та об’єктів. Збільшення числа та площі територій ПЗФ, оптимізація їх територіального розподілу по території держави, розбудова національної екомережі України є важливими напрямами заповідної справи. Відтак, у територіальному відношенні її об’єктом є мало не вся територія держави.

Ряд категорій ПЗФ України (такі як ботанічний сад, дендрологічний парк, зоологічний парк, парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва) являють собою матеріальні сутності, але є не суто природними територіями, а штучно створеними об’єктами. Отже, не тільки природні території та природні комплекси є матеріальними об’єктами заповідної справи, але й комплекси штучного походження, що мають особливу наукову, освітню, виховну та іншу цінність і підлягають збереженню.

Ідеальні об’єкти заповідної справи. Як вказувалося вище, в сучасній філософській думці розуміння об’єкту науки чи певної людської діяльності не зводиться до того, що таким об’єктом має бути тільки матеріальне тіло. Ними також можуть бути і певні ідеальні сутності. Заповідна справа торкається багатьох морально-етичних і ціннісних аспектів взаємодії людини з природою. Отже, такі ідеальні феномени, як морально-етичні норми людського ставлення до живої та неживої природи, її сакральна, духовна, естетична та інші “нематеріальні” цінності, індивідуальні та соціальні (зокрема, етнічні) значення певних ландшафтів, їх символізм тощо є тими об’єктами ідеальної природи, на які також спрямована заповідна справа. У наш час гуманізації науки та інших форм людської діяльності, поширення в суспільстві екоцентричних світоглядів значення таких ідеальних об’єктів заповідної справи неухильно зростає.

5. Перша структурна частина заповідної справи, яку можна умовно назвати “сутнісною”, торкається проблеми самої суті заповідної справи, її тлумачення, дефініції (визначення), її об’єктів тощо. Наукові основи заповідної справи становлять другу її частину. Підкреслимо, що нумерація цих та інших частин заповідної справи ні в якому разі не пов’язана з ранжуванням відповідних підрозділів за їх значенням, вагою, чи пріоритетом, а лише відбиває логіку та послідовність їх викладу в рамках навчального курсу. Наукові основи заповідної справи, в свою чергу, можна умовно поділити на дві частини: 1- наукові основи власне заповідної справи та 2 - наукові дослідження у межах територій та об’єктів ПЗФ, серед яких особливе значення має наукове забезпечення Літопису природи.

Організаційно-правові засади заповідної справи становлять її третю крупну частину. Вона охоплює такі групи питань, як законодавча база заповідної справи, правовий режим територій та об’єктів ПЗФ, категорії ПЗФ України і Світу. Важливою складовою цієї частини є розгляд засад, на яких ґрунтується міжнародне співробітництво у галузі заповідної справи.

Знання наукових основ та організаційно-правових засад заповідної справи дозволяє розглянути її наступну частину, а саме створення та проектування територій ПЗФ. У цьому напрямку заповідної справи можна розрізнити три групи питань, наукове обґрунтування та правова база яких відрізняється певними особливостями. Ці питання такі: 1 - створення територій ПЗФ України, 2 - створення транскордонних природоохоронних територій, 3 – розбудова національної екомережі України на основі територій ПЗФ.

Після створення територій ПЗФ, в них проводиться відповідна діяльність. Отож наступною частиною при вивченні заповідної справи є група питань, пов’язаних із природоохоронною діяльністю на територіях та в об’єктах ПЗФ. Ця частина охоплює такі різноманітні питання, як режими охорони, порядок використання та контролю природоохоронних територій, рекреаційна, наукова, освітньо-виховна та інші види діяльності в межах ПЗФ. Нарешті, розглядаючи заповідну справу як навчальну дисципліну, її важливою складовою слід вважати і знання про природоохоронні території, якими володіє нація. Отже, структура та зонально-регіональні особливості природно-заповідного фонду України розглядаються як важлива частина заповідної справи.

6. Зупиняючись на ролі та значенні природно заповідних територію об'єктів в житті біосфери і суспільства слід виділити сім основних аспектів в цьому плані.Насамперед всі природно-заповідні території та об'єкти є основою екологічної мережі як регіонів так і України в цілому, що забезпечує їх екологічну рівновагу.

Природно-заповідні території та об'єкти, виконують також роль банку генофонду рослинного і тваринного світу. Стале використання біосфери в майбутньому залежить від збереження для наступних поколінь всього гене¬тичного різноманіття планети, а також її окремих регіонів, забезпечення умов для еволюційного розвитку видів. Природно-заповідні території відіграють у вирішенні цієї проблеми особливу роль, так як вони створюються в першу чергу на ділянках, що виділяються багатством флори і фауни, а також їх різноманіттям. Як приклад в міжнародній та вітчизняній практиці для вибору Місця природних заповідників є: оптимальне місце мешкання чи місцезрос¬тання для одного або декількох видів, що знаходяться під загрозою зникнення; місця з максимальною різноманітністю фауни та флори; ділянки з максималь¬ною ендемічністю; ділянки на яких забезпечується максимально тривале збереження об'єктів біорізноманіття.

Необхідність збереження всіх видів тварин і рослин, які є на планеті, тобто збереження генофонду, що виник у процесі багатомільйонної еволюції орган¬ічного світу сьогодні не викликає сумніву. Адже інтенсивна господарська діяльність людини призводить до великого навантаження на природне сере¬довище.

7. Система природоохоронних категорій почала формуватися разом із зародженням всієї природно-заповідної справи. На той час виділя¬лися природоохоронні об’єкти за категоріями земель, лісів, вод, інших угідь тощо, появилися перші термінологічні слова "заповідне” та “заказ- не”, які з часом набули більш окресленого змісту і на початку XX сто¬ліття більш чіткіші ознаки мали категорії “заказник", “пам’ятка природи”, “дендропарк”.

За всю історію природно-заповідної справи найбільш широко вжи-ваним був і нині є термін “природоохоронна територія”

Природоохоронна територія - це ділянка землі або моря, спеціально визначена для збереження біорізноманіт¬тя, природних і пов’язаних з ними культурних ресурсів, природоохо¬ронний режим на якій забезпечується законодавчими чи іншими ефек¬тивними засобами

Офіційно структура державних категорій природоохоронних те-риторій в Україні почала формуватися одночасно із встановленням радянської влади. Перша класифікація охоплювала два рівні категорій - республіканського та обласного значення. Категорії першої класифіка¬ції складали: заповідник, під яким часто розуміли і дендропарк, мікро- заповідник, який чимось нагадував сьогоднішнє заповідне урочище, окремо парк, заказник, пам'ятка природи та національний парк (у Захід¬ній Україні). Зміст заповідника як категорії остаточно виокремився в 20-30 роках минулого століття. Згодом у 60-х роках з’являється нова категорія - “заповідно-мисливське господарство”. Така нечітка класи¬фікація проіснувала до початку 80-х років. Наступна більш-менш вираз¬на класифікація природно-заповідного фонду України була затвер¬джена в 1983 році. Вона поповнилася двома новими категоріями- “державний природний парк” та “біосферний заповідник”.

У 1992 році Законом України “Про природно-заповідний фонд України” було визначено зміст категорії земель територій та об’єктів природно-заповідного фонду України. До них належать зем¬лі, що мають особливу екологічну, наукову, естетичну, господарську, а також історико-культурну цінність, тобто землі комплексної охоро¬ни, що належать до земель природоохоронного та історико-культурного призначення. На цих землях забороняється будь-яка діяльність, яка має негативний вплив або може негативно вплинути на стан природ¬них та історико-культурних комплексів та об’єктів чи перешкоджає їх ви¬користанню за цільовим призначенням.

Отже, категорія природно-заповідного фонду - це форма органі-зації, статусу охорони і виду збереження, відтворення та викорис-тання територій та об’єктів, що входять до складу природно- заповідного фонду.

8. Біосферні заповідники- природоохоронні, науково-дослідні установи міжнародного значення, що створюються з метою збереження у природному стані найбільш типових природних комплексів біосфери, здійснення фонового екологічного моніторингу, вивчення навколиш-нього природного середовища, його змін під дією антропогенних фак-торів.

Природні заповідники- природоохоронні, науково-дослідні установи, які повністю вилучаються з господарського використання, створюються з метою збереження в природному стані типових або унікальних для даної ландшафтної зони природних комплексів з усією сукупністю їх компонентів, вивчення при¬родних процесів і явищ, що відбуваються в них, розробки наукових за¬сад охорони навколишнього природного середовища, ефективного ви¬користання природних ресурсів та екологічної безпеки.

Національні природні парки- природоохоронні, рекреаційні, культурно-освітні, науково-дослідні установи загальнодержавного зна­чення, що створюються з метою збереження, відтворення й ефектив­ного використання природних комплексів та об’єктів, які мають особ­ливу природоохоронну, оздоровчу, історико-культурну, наукову, освітню й естетичну цінність.

Регіональні ландшафтні парки - природоохоронні, рекреаційні установи місцевого чи регіонального значення, що створюються з ме­тою збереження в природному стані типових або унікальних природних комплексів та об’єктів, а також забезпечення умов для організованого відпочинку населення

Заказники- природні території чи акваторії, які виділяються і створюються з метою збереження і відтворення природних комплексів чи їх окремих компонентів. Заказники поділяються на ландшафтні, лі­сові, ботанічні, загальнозоологічні, орнітологічні, ентомологічні, іхтіоло­гічні, гідрологічні, загальногеологічні, палеонтологічні та карстово- спелеологічні загальнодержавного та місцевого значення.

Пам’ятки природи- окремі унікальні природні утворення, які мають особливе природоохоронне, наукове, естетичне і пізнавальне значення і створюються для збереження їх у природному стані. Вони поділяються на комплексні, ботанічні, зоологічні, гідрологічні та геоло­гічні загальнодержавного та місцевого значення.

Заповідні урочища - лісові, степові, болотні й інші відокремлені цілісні виділи в ландшафтах, що мають важливе наукове, природоохо­ронне й естетичне значення, і створюються з метою збереження їх у природному стані.

Ботанічні сади створюються з метою збереження, вивчення, акліматизації, розмноження в спеціально створених умовах та ефектив­ного господарського використання рідкісних і типових видів місцевої і світової флори шляхом створення, поповнення та збереження ботаніч­них колекцій, ведення наукової, навчальної й освітньої роботи.

Дендрологічні парки створюються з метою збереження і вивчен­ня у спеціально створених умовах різноманітних деревних видів рос­лин (дерев, чагарників, чагарничків, напівчагарників, деревних ліан) та їх композицій для найбільш ефективного наукового, культурного, рек­реаційного й іншого використання

Зоологічні парки створюються з метою організації екологічної освітньо-виховної роботи, створення експозицій рідкісних, екзотичних та місцевих видів тварин, збереження їх генофонду, вивчення дикої фауни і розробки наукових основ розведення тварин у неволі.

Парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва - це визначні та цінні зразки паркового будівництва, які створюються з метою їх охо­рони і використання в естетичних, виховних, наукових, природоохо­ронних та оздоровчих цілях

9. На сьогоднішній день існує декілька міжнародних класифікацій природоохоронних територій, серед яких найбільш визнаною є класи-фікація МСОП, остання редакція якої була затверджена в 1994 році. Згідно із даною класифікацією, більшість природоохоронних територій світу поділяються на шість категорій Категорія І а. Суворий природний резерват - природоохоронна територія репрезентативних зразкових екосистем, яка призначається в основному для наукових досліджень, освіти та ведення екологічного моніторингу. Об’єктами збереження є малопору- шені природні території достатнього розміру, назавжди позбавлені ан-тропогенного впливу, охороняються в дуже суворому режимі.

Категорія І Ь. Територія дикої природи - приро-доохоронна територія незайманої природи значних розмірів, призна-чена для збереження природних умов без прямих антропогенних впливів. Її об’єкти становлять наукову, освітню, естетичну, історичну цінність для відвідувачів, у яких є велике бажання бути наодинці зі справ¬жньою дикою природою.

Категорія II. Національний парк - велика природо-охоронна територія, яка відводиться для збереження єдності природ-них територій та рекреації, забезпечення духовних, наукових, освітніх потреб людини, недопущення використання екосистем не за призна-ченням. Національний парк включає одну або декілька екологічних си-стем, незмінених або малозмінених антропогенною діяльністю людини, відзначається різноманітними типами ландшафтів, багатством рос¬линного і тваринного світу, геоморфологічних систем, особливо цінних у науковому, освітньому, виховному та рекреаційному аспектах, харак¬теризується високим ступенем мальовничості пейзажів. Об’єктами збереження є достатньо репрезентативні для біогеографічного району типи ландшафтів наукового, освітнього, туристичного й рекреаційного значення.

Категорія III. Пам’ятка природи - невелика природоохоронна територія, яка виділяється для збереження унікаль-них, рідкісних, естетичних та пов’язаних з природою культурних цінно-стей. Створюються на достатніх площах для естетичної насолоди лю-дей у районах з унікальними витворами природи (водоспади, печери, кратери, гейзери, каньйони тощо).

Категорія IV. Територія управління видами та місцями їх меш-кання або Резерват охорони природи - природоохоронна територія, яка з метою збереження виділяється для спеціального управління (ціленап- равленого використання) окремими популяціями видів чи їх місцезна-ходженнями. Тут допускається певного рівня діяльність людини. Голов¬ними видами управління є наукові дослідження, освіта, просвіта та екологічний моніторинг. До складу таких територій часто відводять міс¬ця міграцій, розмноження тварин, деякі водно-болотні угіддя, коралові рифи, естуарії тощо, площа яких визначається потребами існування популяцій видів.

Категорія V. Наземний чи водний охоронний ландшафт - природоохоронна та рекреаційна територія (акваторія) з ландшафтами переважно високої пейзажної цінності, ба-гатим біотичним і ландшафтним різноманіттям, чітко вираженими еко-логічними, естетичними та культурними особливостями. Створюється для охорони, яка забезпечить протікання еволюційних процесів у при-родних комплексах, підтримання гармонійної взаємодії природних і культурних цінностей ландшафтів, забезпечення попередження нега-тивних впливів, традиційного природокористування місцевого насе-лення (риболовля, скотарство, садівництво, бджільництво тощо).

Категорія VI. Територія управління природними ресурсами - велика природоохоронна територія, яка виділяється для довготривалої охорони, традиційного і сучасного збалансованого, контрольованого використання і постійного відтво-рення природних ресурсів і біорізноманіття, переважно незмінених екосистем, а також для невиснажпивого використання населенням да-рів природи. Лише третина території може порушуватися антропоген-ною діяльністю без вагомої шкоди.

Категорія VII. Антропологічний резерват (Anthropological Reserve). Створюється для збереження історичних антропологічних цінностей природи, умов проживання популяцій унікальних, рідкісних та вимира-ючих корінних етносів, відтворення їх генофонду, забезпечення умов для їх традиційного ведення господарства тощо.

Категорія VIII. Територія багатоцільового використання. Створюється як зразок для різносто- роннього, здебільшого екологічно збалансованого, розвитку соціально- економічної сфери в природокористуванні та природовідтворенні, ви¬важеного і невиснажпивого ведення господарства.

Категорія IX. Біосферний резерват. На про-хання зацікавленої держави визначається Міжнародною координацій-ною радою Програми ЮНЕСКО “Людина і біосфера” тому є міжнародно визнаним у відповідності з існую-чими статутними рамками. Він створюється для сприяння та демон-страції збалансованих відносин між людиною та біосферою.

10. В Україні першу наукову класифікацію в 1980 році розробив С.М. Стойко, виділивши чотири ранги (відділ, клас, порядок, тип) і на-звавши її функціональною. В основу розробки цієї класифікації він по-клав такі функціональні критерії заповідних об’єктів:

1. Походження (природне, природне і штучне, штучне).

2. Призначення (рятувальне, ресурсно-відновлювальне, захисне, науково-дослідне, культурно-освітнє, естетичне, рекреаційне, бальнеологічне, комплексне).

3. Характер і вид режиму збереження (абсолютної, регульованої, часткової, контрольованої заповідності).

4. Тривалість заповідного режиму (перманентний, тимчасовий, круглорічний, сезонний).

5. Біогеоценотична, ландшафтна й естетична оригінальність (ен-демічний і реліктовий характер, проста і складна структура, уні¬кальність і типовість).

6. Типовість та біогеографічна еталонність (у межах широтної і висотної зональності).

7. Наукове і прикладне значення.

8. Загальне природоохоронне значення (локальне, регіональне, загальнодержавне, міжнародне).

11. Верхній щабель відповідної структури посідають норми екологічного спрямування, закріплені в Конституції України, прийнятій Верховною Радою України 28.06. 1996 р. ,. Таких норм в Основному Законі держави нараховується більше десяти. Ними встановлено загальні засади відносин власності на природні ресурси (статті 13 та 14), екологічні права та обов’язки громадян (статті 50 та 66), основи забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України як обов’язок держави (стаття 16), зафіксована вимога щодо регулювання виключно законами основ екологічної безпеки та правового режиму зон надзвичайних екологічних ситуацій (пункти 6 та 19 статті 92), визначено компетенцію Верховної Ради (пункт 31 статті 85) та Президента України (пункт 21 статті 106) щодо оголошення окремих місцевостей України зонами надзвичайної екологічної ситуації, віднесено до відання Автономної Республіки Крим деяких питань екологічної безпеки на території республіки (пункт 10 статті 138) та врегульовано деякі інші ключові питання.

Ідея комплексного підходу до регулювання охорони і раціонального використання всього природного комплексу України була реалізована в Законі України "Про охорону навколишнього природного середовища" від 25 червня 1991 р. . Саме в цьому законі вперше введено поняття „об'єктів особливої державної охорони”, яким, відповідно до статті 5 Закону, підлягають і території й об'єкти природно-заповідного фонду. Разом з курортними, лікувально-оздоровчими, рекреаційними, водозахисними, полезахисними та деякими іншими типами територій, природно-заповідний фонд утворює єдину територіальну систему (стаття 60 Закону). Основи її правового статусу встановлено Розділом XII зазначеного Закону.

Закон „Про охорону навколишнього природного середовища”, який в різних джерелах називають „екологічною конституцією” чи „екологічною біблією”, став базовим для подальшого регулювання відповідних відносин в Україні. Створюваний в наступні роки правовий масив екологічного законодавства лише розвивав і поглиблював базові принципи і норми, закладені у цьому Законі. Охорона навколишнього природного середовища розглядається ним як неодмінна умова сталого розвитку суспільства, як інтегральне поняття, що поєднує як класичне, суто охоронне його розуміння, так і питання раціонального використання природних ресурсів та екологічної безпеки. Розвиваючи адміністративні методи впливу на вирішення проблем у даній сфері, водночас вперше на рівні закону набули широкого розвитку економічні важелі природокористування та охорони довкілля.

Суттєво вплинула на подальший розвиток законодавства про природно-заповідний фонд кодифікація природоресурсного законодавства України, а саме прийняття Земельного кодексу (спершу в редакції від 18.12 1990 р., згодом у новій редакції від 13. 03 1992 р. і нарешті - нового ЗКУ від 25.10. 2001 р.) , Лісового кодексу (1994 р.) , Водного кодексу (1995 р.) , Кодексу України про надра (1994 р.) , Законів України "Про охорону атмосферного повітря" (від 16.10.1992 та нової редакції від 21.06.2001) , “Про тваринний світ” (спершу від 3.03.1993 р., а згодом – нового закону за такою ж назвою від 13.12. 2001 р.) , “Про рослинний світ” (1999 р.) , а також прийняття інших, некодифікаційних актів екологічного законодавства, таких як Закони “Про екологічну експертизу” (1995 р.) , “Про мисливське господарство і полювання” (2000 р.) та ряду інших.

12. Визначення природно-заповідного фонду (ПЗФ) дається в Законах України „Про охорону навколишнього природного середовища” та „Про природно-заповідний фонд України”. ПЗФ становлять ділянки суші і водного простору, природні комплекси та об'єкти яких мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність і виділені з метою збереження природної різноманітності ландшафтів, генофонду тваринного і рослинного світу, підтримання загального екологічного балансу та забезпечення фонового моніторингу навколишнього природного середовища.

Законодавством України для кожної категорії територій та об’єктів ПЗФ встановлено спеціальний правовий режим. Під режимом територій та об'єктів ПЗФ в законодавстві розуміється сукупність науково-обгрунтованих екологічних вимог, норм і правил, які визначають правовий статус, призначення цих територій та об'єктів, характер допустимої діяльності в них, порядок охорони, використання і відтворення їх природних комплексів.

Деякі вимоги щодо правового режиму територій та об’єктів ПЗФ містяться і в природоресурсових кодексах та законах. Ними, зокрема, обмежується режим загального лісо-, водокористування, а також користування рослинним світом і об’єктами тваринного світу на відповідних територіях.

Статус земель, які зайняті під територіями та об’єктами ПЗФ, визначається Законом „Про природно-заповідний фонд України” та Земельним кодексом України (ЗКУ). Відповідно до статей 19 та 43 ЗКУ ці землі віднесено до категорії земель природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення.

Законодавство про природно-заповідний фонд щодо кожної категорії ПЗФ передбачає особливості земельних правовідносин. Так, при створенні природних заповідників, національних природних парків, ботанічних садів, дендрологічних парків і зоологічних парків ділянки землі та водного простору з усіма природними ресурсами повністю вилучаються з господарського використання і надаються цим юридичним особам, як правило, в постійне користування. При цьому до складу територій національних природних парків можуть включатися ділянки землі та водного простору інших землевласників та землекористувачів.

Біосферні заповідники створюються на базі природних заповідників, національних природних парків з включенням до їх складу територій та об'єктів природно-заповідного фонду інших категорій та інших земель.

Регіональні ландшафтні парки організовуються, як правило, без вилучення земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів у їх власників або користувачів, але законодавство не виключає можливості такого вилучення.

Оголошення заказників, пам’яток природи та заповідних урочищ провадиться без вилучення земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів у їх власників або користувачів. Одночасно власники або користувачі земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів, оголошених відповідними територіями чи об’єктами ПЗФ, беруть на себе зобов'язання щодо забезпечення режиму їх охорони та збереження.

Оголошення парків-пам'яток садово-паркового мистецтва провадиться з вилученням у встановленому порядку або без вилучення земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів у їх власників або користувачів.

З метою недопущення знищення або руйнування в результаті господарської діяльності цінних для заповідання природних територій та об'єктів до прийняття рішень про організацію чи оголошення територій та об'єктів ПЗФ проводиться їх резервування.

13. Статус земель, які зайняті під територіями та об’єктами ПЗФ, визначається Законом „Про природно-заповідний фонд України” та Земельним кодексом України (ЗКУ). Відповідно до статей 19 та 43 ЗКУ ці землі віднесено до категорії земель природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення.

Законодавство про природно-заповідний фонд щодо кожної категорії ПЗФ передбачає особливості земельних правовідносин. Так, при створенні природних заповідників, національних природних парків, ботанічних садів, дендрологічних парків і зоологічних парків ділянки землі та водного простору з усіма природними ресурсами повністю вилучаються з господарського використання і надаються цим юридичним особам, як правило, в постійне користування. При цьому до складу територій національних природних парків можуть включатися ділянки землі та водного простору інших землевласників та землекористувачів.

Біосферні заповідники створюються на базі природних заповідників, національних природних парків з включенням до їх складу територій та об'єктів природно-заповідного фонду інших категорій та інших земель.

Регіональні ландшафтні парки організовуються, як правило, без вилучення земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів у їх власників або користувачів, але законодавство не виключає можливості такого вилучення.

Оголошення заказників, пам’яток природи та заповідних урочищ провадиться без вилучення земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів у їх власників або користувачів. Одночасно власники або користувачі земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів, оголошених відповідними територіями чи об’єктами ПЗФ, беруть на себе зобов'язання щодо забезпечення режиму їх охорони та збереження.

Оголошення парків-пам'яток садово-паркового мистецтва провадиться з вилученням у встановленому порядку або без вилучення земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів у їх власників або користувачів.

Якщо територія, на якій створюється об’єкт ПЗФ, що потребує надання йому відповідної ділянки, перебуває у власності або в користуванні громадян або юридичних осіб, земельне законодавство дозволяє вилучення чи викуп таких земель органами державної влади та органами місцевого самоврядування.

14. За загальним правилом, встановленим статтею 45 ЗКУ, землі природно-заповідного фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. При цьому право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться. Що стосується права власності на простір, що знаходиться над та під поверхнею такої ділянки, то воно розповсюджується на висоту та глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.

Так, території природних заповідників, заповідні зони біосферних заповідників, землі та інші природні ресурси, надані національним природним паркам, є власністю Українського народу, тобто не підлягають приватизації та передачі у комунальну власність.

Регіональні ландшафтні парки, зони - буферна, антропогенних ландшафтів, регульованого заповідного режиму біосферних заповідників, землі та інші природні ресурси, включені до складу, але не надані національним природним паркам, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки та парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва можуть перебувати як у власності Українського народу, так і в інших формах власності, передбачених законодавством України.

Ботанічні сади, дендрологічні парки та зоологічні парки, створені до прийняття Закону „Про природно-заповідний фонд України”, не підлягають приватизації.

Відповідно до вимог земельного законодавства, землі державної власності, зайняті під об’єктами ПЗФ загальнодержавного значення, не підлягають передачі ні в приватну, ні в комунальну власність. При цьому передачі в приватну власність не підлягають землі державної власності з розташованими на них об’єктами ПЗФ, як загальнодержавного, так і місцевого рівня.

15. Законодавство України встановлює також засади відносин власності на об’єкти тваринного та рослинного світу. Згідно з загальним правилом, передбаченим Законом України „Про тваринний світ”, об'єкти тваринного світу в Україні можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. При цьому об'єкти тваринного світу, які перебувають у стані природної волі і знаходяться в межах території України, її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника об'єктів тваринного світу, які є природним ресурсом загальнодержавного значення, здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України. Закон встановлює важливе правило про те, що об'єкти тваринного світу в Україні знаходяться під охороною держави незалежно від права власності на них (стаття 5 Закону).

Згідно зі статтею 6 Закону України „Про тваринний світ”, об'єкти тваринного світу, які утримуються (зберігаються) підприємствами, установами та організаціями державної або комунальної форми власності, є об'єктом права державної або комунальної власності.

Об'єкти тваринного світу можуть також перебувати у приватній власності юридичних та фізичних осіб. Це стосується об'єктів, вилучених із стану природної волі, розведених (отриманих) у напіввільних умовах чи в неволі або набутих іншим не забороненим законом шляхом. При цьому законність набуття у приватну власність об'єктів тваринного світу повинна бути підтверджена відповідними документами, що засвідчують законність вилучення цих об'єктів з природного середовища, ввезення в Україну з інших країн, факту купівлі, обміну, отримання у спадок тощо, які видаються в установленому законодавством порядку. Не потрібно доводити законність набуття у приватну власність лише об’єктів тваринного світу, добутих у порядку загального використання, а саме риби, добутої шляхом любительського чи спортивного рибальства у водних об'єктах загального користування в межах встановлених законодавством обсягів безоплатного вилову. Закон також передбачає можливість обмеження права власників об'єктів тваринного світу в інтересах охорони цих об'єктів, навколишнього природного середовища та захисту прав громадян.

16. Резервування базується на необхідності вилучення з корінного перетворення природних територій, які відіграють важливу роль у збе­реженні біоти та забезпеченні екологічного балансу ландшафтів. З ме­тою призупинення подальшої деградації та екстренного поліпшення стану ландшафтів, на нашу думку, держава повинна забезпечити пріо­ритетність резервування незалежно від відомчих галузевих завдань. Всі обставини необхідності резервування варто вияснити шляхом нау­ково обґрунтованого регіонального аналізу ситуації. Крім того, обме­женнями для виділення природних територій під резервування та за­повідання можуть служити об’єктивно неприйнятні економічні втрати природних ресурсів, які вилучаються з господарського використання. При цьому природоохоронні, екологічні, естетичні, рекреаційні мотиви мають переваги перед господарськими й економічними. Також можуть бути і компромісні варіанти, які гармонійно узгоджуються в рамках ком­плексного раціонального природокористування.

17. головними принципами резер­вування можуть бути:

  • першочерговості - терміново визначаються найбільш вразливі екосистеми, ландшафти, окремі регіони чи навіть природно-географічні зони, де необхідне резервування у зв’язку із загрозою їх інтенсивної деградації та ліквідації екологічно конфліктних ситуацій;

  • масштабності- охоплюється якомога більша площа природ­них територій за ступенем збереження їх екосистем, що є необхідним для забезпечення життєвості популяцій видів флори та фауни, фітоце­нозів та фауністичних комплексів;

  • перспективності - визначається у кількісному й якісному від­ношеннях поетапність формування перспективної мережі зарезерво­ваних земель;

  • спадкоємності - формування перспективної мережі зарезер­вованих земель є територіальною основою для завершеної географіч­ної мережі природно-заповідних територій.

18-20. На виконання Закону України “Про природно-заповідний фонд України” основний тягар резервування покладається на центральний, спеціальний урядовий і територіальні органи виконавчої влади у галузі охорони навколишнього природного середовища. Головними держав­ними засадами формування географічної мережі природно-заповідного фонду України є власне директивні документи. В історії резервування були здійснені дві державні акції. Першими державними заходами, якими передбачалося планомірне створення зарезервованих природ­них територій, на основі складених вченими переліків особливо цінних природних територій були відповідні укази Президента України від 10 березня 1994 року та 24 квітня 1998 року. Вони були зарезервовані з метою збереження цінних природних комплексів та об’єктів, генофо­нду тваринного й рослинного світу, місцезнаходжень рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів тварин і рослин та по­ліпшення умов для задоволення рекреаційних потреб населення. Від­повідно землі на площах близько 730 тис га та 6389 га були зарезер­вовані для наступного заповідання шляхом створення нових та розши­рення існуючих територій природно-заповідного фонду України.

19. У 1994 році були зарезервовані такі природні масиви: під національні природні парки - Сіверськодонецький у Луганській, Гомільшанський у Харківській, Південноподільські ліси у Вінницькій, Шацьке Поозер’я у Волинській областях;

під природні заповідники - Рівненські болота) у Рівнен­ській, Старогутський бір у Сумській, Кременецькі гори у Тернопільській областях;

під заказники і пам’ятки природи загальнодержавного значення зарезервовано більше ЗО об’єктів загальною площею 64420 га земель переважно держпісфонду.

Найбільше об’єктів (6 об’єктів) було зарезервовано у Дніпропет­ровській області, а потім у Київській (3), Львівській (3)-, Одеській (2)- та Сумській областях (1)-.

З метою створення в перспективі природного заповідника на Во­лині у 1998 році були зарезервовані у Черемські ліси), а також під заказники загальнодержавного значення такі масиви: болота “Сіве- рін”), “Острів”), Кравчукове та лісовий масив “Середовщина” у Чернігівській області.

Зарезервовані таким чином природні території увійшли у наступ­ний державний документ, а саме до Програми перспективного розвит­ку заповідної справи в Україні. Даною програмою було передбачено створення:

природних заповідників: Південноподільський у Вінни­цькій, Рівненський у Рівненській, Старогутський у Сумській областях;

національних природних парків: Голосіївський) у межах Києва, Ічнянський та Мезинський у Чернігівській, Черкаський бір у Черкаській областях.

Програмою “Заповідники" також планувалося розширення Чорно­морського біосферного заповідника на, Канівського природ­ного заповідника на та Шацького національного природного парку на. Доречно відмітити, що досі не створені Південно- подільський природний заповідник, Голосіївський та “Черкаський бір”.

21. У зв’язку з роздержавленням, розпаюванням та приватизацією земель погіршились умови для розвитку географічної мережі природ­но-заповідних територій на загальнодержавному рівні. З прийняттям Земельного кодексу України зупинився процес резервування природ­них територій для наступного заповідання. Землекористувачі та зем­левласники практично перестали погоджувати проекти резервування та проекти створення нових заповідників і національних природних пар­ків. Незважаючи на це, проблема резервування залишається одним із головних завдань сучасної природно-заповідної справи на час велико­масштабної приватизації землі.

Для резервування природних територій на місцевому рівні необ­хідно здійснити такі перші кроки - підготувати обґрунтування з чіткою картосхемою розташування природних ділянок, попередньо погодити ділянки із землекористувачами та мати висновки територіальних орга­нів влади у галузі охорони навколишнього природного середовища, лісового, сільського, рибного й інших господарств, а також органів міс­цевого самоврядування

22. Виділення природних територій під заповідання здійснюється на основі наукових обґрунтувань. Вже на стадії виділення природної те­риторії під заповідання закладаються методичні засади визначення геосозологічної категорії майбутньої природно-заповідної території, які ґрунтуються на закономірностях територіального поширення фітоце­нозів, популяцій видів, особливо рідкісних та зникаючих, величинах їх життєздатності та життєвого простору, розмірності ареалів таксонів, ступені цілісності та непорушеності природних ландшафтів чи їх ком­понентів, силі антропогенного тиску та крайових ефектів тощо. При цьому особливо важливими є відомості про розміри локусів популяцій видів біоти.

На стадії виділення природних територій під заповідники чи націо­нальні природні парки в основі підготовки наукових обґрунтувань зде­більшого лежать наступні науково-методичні підходи:

  • флористичний (природно-заповідна територія виділяється на основі результатів інвентаризації, вивчення поширення і теоретико- графових методів);

  • фітоценотичний (природно-заповідна територія виділяється на основі інвентаризації, динаміки та поширення фітоценозів, за пер­винним виділенням еколого-фітоценотичних стандартів тощо);

  • картоаналітичний (природно-заповідна територія виділяється на основі аналізу флористичних, геоботанічних, ландшафтних, ґрунто­вих та інших карт);

  • ландшафтний (природно-заповідна територія виділяється на основі визначення ступеня антропогенного навантаження чи натураль­ності ландшафтів, шляхом складання ландшафтного кадастру, опти­мальніше в межах водозбору тощо);

  • землевпорядкувальний (природно-заповідна територія виділя­ється на основі лісорослинного районування, а також під час земле­впорядкування та лісовпорядкування).

23. Створення чи оголошення територій та об’єктів природно-заповід­ного фонду здійснюється відповідно до Закону України “Про природно- заповідний фонд України” на основі підготовки та подання клопотань до центрального органу виконавчої влади в галузі охорони навколиш­нього природного середовища науковими установами, природоохо­ронними громадськими об’єднаннями або іншими заінтересованими підприємствами, установами, організаціями та громадянами.

Клопотання, які підготовлені за офіційними методичними рекомен­даціями, подаються до центрального органу виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища або його урядового органу, що спеціально уповноважений у галузі збереження природно- заповідного фонду для об’єктів загальнодержавного значення. Для об’єктів місцевого значення клопотання подаються до територіальних органів Міністерства охорони навколишнього природного середовища України. Це подання є початком офіційної процедури створення чи оголошення територій та об’єктів природно-заповідного фонду. Згідно із вищезазначеним законом, клопотання попередньо розглядається у місячний строк, після його схвалення проводиться погодження з влас­никами та первинними користувачами природних ресурсів.

24. до стадії проектування створення природно-заповідної території всі дії зводяться до такого порядку:

  1. забезпечується підготовка і подання клопотання з відповідними обґрунтовуючими документами;

  2. у місячний термін йде розгляд клопотання і його схвалення;

  3. здійснюється погодження із землевласниками і природокорис- тувачами щодо меж і площі майбутньої природно-заповідної території і механізмів використання її природних ресурсів тощо;

  4. проводиться погодження з органами місцевої влади і самовря­дування на всіх рівнях.

Л.В. Пархісенко і Є.М. Гребенюк склали перелік документів, які під­лягають погодженню на стадії розгляду клопотання про створення природно-заповідної території. Це такі матеріали:

  • відомості про землі, що передаються в користування в розрізі землекористувачів, землевласників, місцевих рад з розшифровкою за угіддями. Ці відомості мають бути підписані головним землевпорядни­ком адміністративного району і завірені печаткою;

  • погодження землевласників та землекористувачів;

  • рішення сільської (селищної чи міської ради);

  • висновок районного органу містобудування й архітектури та охорони культурної спадщини;

  • висновок районного органу земельних ресурсів;

  • висновок районного санітарно-епідеміологічного органу;

  • висновок районного природоохоронного органу;

  • рішення районної ради;

  • висновок районної державної адміністрації;

  • погодження відповідних обласних управлінь зацікавлених мініс­терств та відомств;

  • висновок обласного органу містобудування й архітектури та охорони культурної спадщини;

  • висновок обласного органу земельних ресурсів;

  • висновок обласного санітарно-епідеміологічного органу;

  • висновок обласного природоохоронного органу;

  • висновок обласної державної адміністрації;

  • рішення обласної ради про затвердження матеріалів погодження;

  • карта території за підписами відповідальних осіб та скріплени­ми печатками землевласників і землекористувачів, місцевих рад, ра­йонного органу земельних ресурсів.

25. Порядок оголошення заповідників та національних природних парків:

  • оформлення проекту створення й іншого відповідного пакету документів, у тому числі проекту Указу Президента України на ство­рення природно-заповідної території;

  • розгляд і погодження проекту Указу Президента України з від­повідними документами в зацікавлених центральних органах виконав­чої влади та наукових відомствах;

  • розгляд і погодження проекту Указу Президента України з від­повідними документами в Кабінеті Міністрів України;

  • розгляд і погодження проекту Указу Президента України з від­повідними документами Секретаріатом Президента України;

  • підписання Указу Президента України про створення природно- заповідної території;

  • створення дирекції установи природно-заповідного фонду;

  • розроблення і затвердження положення про новостворену при­родно-заповідну територію.

26. Виділення природних територій під заповідання здійснюється на основі наукових обґрунтувань. Вже на стадії виділення природної те­риторії під заповідання закладаються методичні засади визначення геосозологічної категорії майбутньої природно-заповідної території, які ґрунтуються на закономірностях територіального поширення фітоце­нозів, популяцій видів, особливо рідкісних та зникаючих, величинах їх життєздатності та життєвого простору, розмірності ареалів таксонів, ступені цілісності та непорушеності природних ландшафтів чи їх ком­понентів, силі антропогенного тиску та крайових ефектів тощо. При цьому особливо важливими є відомості про розміри локусів популяцій видів біоти.

На стадії виділення природних територій під заповідники чи націо­нальні природні парки в основі підготовки наукових обґрунтувань зде­більшого лежать наступні науково-методичні підходи:

  • флористичний (природно-заповідна територія виділяється на основі результатів інвентаризації, вивчення поширення і теоретико- графових методів аналізу флори тощо);

  • фітоценотичний (природно-заповідна територія виділяється на основі інвентаризації, динаміки та поширення фітоценозів, за пер­винним виділенням еколого-фітоценотичних стандартів тощо);

  • картоаналітичний (природно-заповідна територія виділяється на основі аналізу флористичних, геоботанічних, ландшафтних, ґрунто­вих та інших карт);

  • ландшафтний (природно-заповідна територія виділяється на основі визначення ступеня антропогенного навантаження чи натураль­ності ландшафтів, шляхом складання ландшафтного кадастру, опти­мальніше в межах водозбору тощо);

  • землевпорядкувальний (природно-заповідна територія виділя­ється на основі лісорослинного районування, а також під час земле­впорядкування та лісовпорядкування).

27. Законом України “Про природно-заповідний фонд України” визна­чено права громадян з питань охорони та використання територій та об’єктів природно-заповідного фонду. Вони мають право на: участь в обговоренні проектів законодавчих актів з питань розвитку природно- заповідної справи, формуванні природно-заповідного фонду, розробці та реалізації заходів щодо їх охорони й ефективного використання, запобіганні негативного впливу на них господарської діяльності, вне­сення пропозицій про включення до складу природно-заповідного фон­ду найбільш цінних природних територій та об’єктів, ознайомлення з територіями й об’єктами природно-заповідного фонду, здійснення громадського контролю за охороною природно-заповідних територій та об’єктів, внесення пропозицій про притягнення до відповідальності винних у порушенні вимог охорони природно-заповідного фонду. У зв’язку із цим у 90-х роках минулого і на початку нинішнього століття особливо пожвавився громадський екологічний рух за створення нових територій та об’єктів природно-заповідного фонду.

Однією з найактивніших громадських організацій щодо створення природно-заповідних територій є Київський еколого-культурний центр, якому вдалося ініціювати створення 38 природно-заповідних об’єктів.

28. В системі державних пріоритетів природоохоронної діяльності особлива роль відводиться заповіданню територій та об'єктів, на яких повністю або частково забороняється традиційна виробничо-господарська діяльність. Частка територій природно-заповідного фонду (ПЗФ) на теперішній час складає 4,2% від загальної площі території України, а норма цього показника в країнах Західної Європи знаходиться у межах 8-10%. Усвідомлення екологічних наслідків такого відставання як на державному, так і на громадському рівні є досить високим. Отож, необхідність розширення площі та збільшення числа об'єктів ПЗФ нашої держави не викликає сумнівів і заперечень. Це завдання визнається за одне з пріоритетних напрямів екологічної політики держави, що й законодавче затверджено загальнодержавними програмами в галузі розвитку екологічної мережі та заповідної справи (Програма "Заповідники", Загальнодержавна програма формування національної екологічної мережі України). Однак при цьому актуальним залишається питання пошуку компромісів між екологічними пріоритетами та станом навколишнього природного середовища з одного боку та нагальними суспільними, передусім економічними, інтересами держави й її фінансово-економічним потенціалом з іншого.

Одним із шляхів досягнення цього компромісу та реального забезпечення необхідних умов для кардинального зменшення антропогенних навантажень на пінні в природоохоронному відношенні території є коректне обґрунтування необхідності встановлення відповідного режиму їх збереження. Цей режим визначається юридичним статусом таких територій, відповідно до якого і регламентується природокористування. При створенні (оголошенні) об'єктів ПЗФ вибір їх категорії залежить від мети заповідання - збереження, запобігання знищенню або пошкодженню цінних природних комплексів і об'єктів.

Виходячи з цього, при підготовці матеріалів для створення об'єкта ПЗФ визначається, що саме необхідно зберігати на даній території і в який спосіб, /їли цього проводиться оцінка наукової, екологічної, пізнавальної, рекреаційної, історико-культурної та іншої цінності об'єкта. Визначається стійкість природних комплексів до антропогенних навантажень та можливі загрози його існуванню від різних видів і режимів природокористування. Враховується також господарська цінність території та ті економічні та інші збитки, Ідо можуть бути пов'язаними з її вилученням із господарського обігу. В результаті проведення такої комплексної оцінки визначається категорія, тип об'єкта та режим його охорони. Крім визначеної цінності, типовості або унікальності об'єкта ПЗФ важливе значення має обґрунтування його оптимальної площі та меж. Останні повинні узгоджуватися з фізичними (природними) межами природно-територіального комплексу. В науковому обґрунтуванні створення об'єкта можуть подаватися декілька варіантів визначення меж об'єкту ПЗФ, та при цьому площа заповідної території має забезпечувати самовідновлення природного комплексу га гарантувати його екологічну стабільність.

29. Відомий та невгамовний охоронець природи В.Є. Борейко, спові­дуючи ідеї гуманного ставлення до природи, в 2002 році виділив чоти­ри ідеології розвитку природно-заповідної справи, а саме: 1) сакральне заповідання; 2) природно-ресурсне заповідання; 3) заповідання унікаль­ної і цінної для науки природи для майбутніх поколінь людства або “класичне заповідання” навіки; 4) заповідання прав дикої природи для самої себе або “етика дикої природи”.

Сакральне заповідання- це найдревніша ідеологія природно- заповідної справи, яка заснована на поклоніннях богам і духам, що вті­лилися в природні об’єкти. Вона характерна для багатьох світових релігій: язичництва, буддизму, даосизму, індуїзму, рідше ісламу та християнства, тобто дика природа вважається священною і охороня­ється лише завдяки наявності у ній ознак божества. Елементи сакраль­ної охорони природних об’єктів збереглися і понині, однак таке запо­відання не є офіційним. Можна навести багато прикладів зі світового досвіду, але, мабуть, найбільш символічними для українського мента­літету є священні дерева та печери. Досі існують традиції збереження вапнякових печер церквою в національних природних парках “Святі Гори” та “Подільські Товтри”.

30. Заповідання природних ресурсів - одна з найбільш ранніх офі­ційних (державних) ідеологій природно-заповідної справи, яка перед­бачає у сьогоднішньому контексті екологічно збалансоване викорис­тання природних ресурсів. За цією ідеологією, віддається перевага матеріальним цінностям дикої природи, які на природно-заповідних територіях уособлюються як ресурсозберігаючі сховища у зміненому людиною середовищі. У зв’язку з переходом цивілізованих країн світу на концепцію сталого розвитку визнається, що кожний природний ре­сурс повинен мати свою ціну, і не тільки у грошовому еквіваленті. От­же, елементи даної ідеології у певній мірі проявляються й на функціо­нальній структурі сучасних територій і об’єктів природно-заповідного фонду України, насамперед, поліфункціонального змісту, а також у значній мірі в заказниках та ресурсних угіддях міжнародної класифіка­ції природоохоронних територій. Власне і Закон України “Про природ­но-заповідний фонд України” частково відображає сутність цієї ідеоло­гії. Особливо нині достатньо сприятливим ґрунтом для її розвитку став перехід України на засади ринкової економіки. Тому не дивно, що при­хильники ресурсної ідеології, а їх ще досить багато, зокрема в органах виконавчої влади, нерідко виступають проти ідеї абсолютної заповід­ності природи. Лише правова держава може дозволити собі відмови­тися від ідеї абсолютної заповідності, якщо це стане корисним для жи­вої природи.

31. Системне заповідання для майбутнього - це класичний на­прям розвитку природно-заповідної справи для науки та прийдешніх поколінь через формування системи природно-заповідних територій. За своєю формою класичне заповідання має два основних центри по­ходження: американський, в основі якого є національні парки, та росій­ський, що базується на заповідниках як основній формі охоронюваних природних територій. Класичне заповідання на сьогодні є домінуючою ідеологією, яку започаткували відомі вчені, академіки і професори- Й.К. Пачоський, В.В. Докучаєв, І.П. Бородін, Є.М. Лавренко, І.Г. Підопліч­ко, В.І. Талієв та інші, а серед зарубіжних - Г. Конвенц, Я. Павліков- ський, А. Златнік. Ця ідеологія базується на комплексному екологічному розумінні природи та її, передусім, наукової цінності, всебічній важли­вості природи для виживання людської цивілізації завдяки гуманному ставленню до неї. Вона передбачає і деякі елементи можливого вико­ристання дикої природи в наукових, освітніх, рекреаційних, релігійних чи інших екологічно збалансованих цілях. Саме такі ідеї проповідували в 1872 році американці під час створення першого в світі Йєллоустон- ського національного парку. Тобто, вже тоді були закладені антропо- центричні ідеї (все для блага людини). Прикладом втілення цієї ідеоло­гії є відсутність в Україні куточків природи, які б не використовувалися людиною. Досі встановлюються ліміти та видаються дозволи на вико­ристання ресурсів майже недоторканої природи природних заповідни­ків у наукових, освітніх чи навіть рекреаційних цілях, наприклад, для природних заповідників переважно Гірського Криму. В цьому полягає антропоцентричність заповідання, тобто охорона не від людей, а збе­реження для людей. Мабуть, тому ідеологія класичного заповідання покладена в основу чинного Закону України “Про природно-заповідний фонд України”.

32. Система - це виділена з навколишнього середовища цілісна мно­жина елеменів, які об’єднані між собою сукупністю внутрішніх зв’язків та відношень. Виходячи з даного визначення, для аналізу системи необхідно виділити елементи, з яких вона складається, та внутрішні зв’язки і відношення, які утворюють систему. Розуміння елементів у загальному вигляді не потребує пояснень - це те, що вступає у взає­модію, взаємозв’язки, що має відношення до інших об’єктів, понять, категорій системи, це - склад системи. Елементи системи розгляда­ються з урахуванням їх місця та функції в цілому, вони відносно не­подільні, лише в контексті відповідного завдання і об’єкта. Не потребує особливих пояснень та розуміння взаємозв’язків і взаємовідношень елементів у системі.

Система природно-заповідних територій є реальним явищем, і водночас абстрактним відображенням дійсності. Створення такої аналітичної системи представляє розумову діяльність по упорядкуван­ню природно-заповідних територій за системними принципами, які бу- | ли вибрані. При визначенні поняття “системи” необхідно враховувати тісний взаємозв’язок його з поняттям "елемента”, “цілісності”, “структу­ри”, “зв’язку” тощо.

33. Система природно-заповідних територій повинна відповідати ряду вимог, які забезпечують вирішення поставлених перед нею завдань, і Поліфункціональність. Ця вимога випливає з поліфункціональної ролі фітостроми, тому система повинна враховувати всі її функції та рівні організації з метою забезпечення повноосяжного збереження природної різноманітності.

Розвинутість. Система повинна охоплювати всі території у відповідності до конкретних цілей її створення в конкретних природних та соціально-економічних умовах.

Взаємопов’язаність. Система природно-заповідних територій пов’язана із системою вищого рівня, в рамках якої вирішуються більш загальні природоохоронні завдання: ресурсоохоронні, середовищетві- рні та об’єктозахисні, пізнавально-рекреаційні, етноохоронні, наукові.

Вона має бути інтегрованою із системою свого управління, господар­ського розвитку, наукових досліджень та іншими системами, які до цьо­го мають відношення.

Повнота. Система повинна охопити найцінніші для науки та гос­подарства природно-територіальні комплекси, які сформувалися в різних екологічних умовах, і відображати широтно-меридіанальні, а в гірських регіонах - висотно-поясні закономірності розповсюдження лісових комплексів. Вона має охопити максимальну кількість раритет­них об’єктів регіону та репрезентативно характеризувати природу його фізико-географічних та біогеографічних територіальних одиниць.

Відкритість і простота. Система повинна мати можливість постійного доповнення об’єктами та новими категоріями або удоскона­лення без корінної перебудови, а також здатність досить спрощеного цілеспрямованого управління.

Довговічність. Система є постійною щодо збереження функцій протягом всього часу і не може бути розформованою, оскільки створю­ється на вічне існування.

34. Група наукових підходів. Раритетний. Для наукових цілей зберігаються рідкісні екосисте­ми, фітоценози та види флори, фауни та мікобіоти, насамперед, реліктові, ендемічні чи зникаючі. Завдяки цьому підходу найбільш цінні компоненти біому резервуються і заповідаються в першу чергу.

Категоріальний і функціональний. Формується єдина структу­ра взаємодоповнюючих категорій і функцій природно-заповідних тери­торій, а при необхідності розробляються нові. Передбачається система паліативів та шляхів запровадження зарезервованих природних тери­торій. Категоріальна структура має бути динамічною залежно від пріоритетних цілей охорони та зміни функцій деяких її елементів.

Режимності збереження. Запроваджуються всі науково обґрун­товані види режимів збереження екосистем, а при необхідності опра­цьовуються нові, особливо у тих випадках, коли декілька функцій при­родно-заповідних територій входять у протиріччя.

Моніторинговий. Система природно-заповідних територій фор­мується для виконання глобальних, регіональних і локальних екологічних завдань, вона буде повноцінною лише тоді, коли матиме роз­галужену мережу об’єктів, необхідних для стеження і контролю за ан­тропогенними процесами, що відбуваються на різних екологічних рівнях організації біому.

Група наукових принципів. Формується система природно- заповідних територій, на основі якої будуть вирішуватися лише наукові проблеми збереження генофонду та ценофонду, забезпечення існування всіх форм і різновидностей життя.(географічний, екологічний, еволюційний).

Група природно-соціальних принципів. Формування системи природно-заповідних територій підкріплюється додатковими принци­пами, які не є головними у вирішенні проблеми збереження біорізноманітності, а лише доповнюють концепцію збалансованого розвитку, яка в значній мірі уособлює відношення суспільства до при­роди в ідеалі.

35-36 У багаточисельних бібліографічних джерелах часто вживаються терміни “мережа” та “система”, причому здебільшого мова йде в основ­ному про мережу, а не про систему природно-заповідних територій. На нашу думку, зазначені поняття дуже близькі і, можливо, відрізняються лише за об­сягом. Мережа передбачає формування єдиної цілісності та структур­ності на території і представляє собою лише сукупність рівномірно або нерівномірно розміщених природно-заповідних територій. З нашої точ­ки зору, система володіє яким-небудь абстрактно-просторовим цілісним окресленням, а мережа є його матеріально-територіальним відобра­женням. Чи правомірно мережу розуміти як систему? А.Ж. Меллума на це питання відповідає таким чином, що певна ціленаправлена діяльність з охорони природних об’єктів - їх виявлення, збереження, облік, управління діями - все це надає сукупності природно-заповідних територій системних властивостей. Саме в цьому аспекті варто гово­рити про систему. З таким трактуванням можна погодитися, однак сис­тема володіє більш складним механізмом своєї побудови і функціонування елементів, що знаходяться у взаємозв’язку та різнобічних відношеннях. Врешті-решт основні системні аспекти про­являються в цілісності і структурності, відкритості та динамічності, зовнішній взаємозалежності системи, внутрішній взаємозв’язаності її елементів. Єдність елементів створюється завдяки наявності прин­ципів, способів, законів зв’язку, відношень їх у рамках єдиного цілого. З позицій сучасної теорії системного підходу очевидна і система управління. За станом природних об’єктів можна однозначно оцінити їх внутрішні зміни, визначені процесами саморозвитку природи даного регіону і біосфери в цілому й обсягами вилучення природних ресурсів. Тому емпірично побудована сукупність об’єктів має бути замінена сис­темою, організованою відповідно за спеціально розробленими принци­пами управління.

Планування мережі ПЗФ здійснюється на науковій основі, здебільшого за басейновим підходом, часто на підста­ві даних про ландшафтну структуру регіону, за показниками його біо­тичного різноманіття та основних напрямів поточного та перспективно­го господарського освоєння. Мінімальним рівнем планування системи є екорегірн (той же басейн ріки).

37. Мережа територій та об’єктів природно-заповідного фонду України в географічному просторі нашої держави сформована нерівномірно як в широтному, так і в меридіанальному аспектах. Ступінь концентрації природно-заповідних територій зменшується із заходу на схід, і з пів­ночі на південь. Для Кримських гір існує своя закономірність, там при­родоохоронні землі зосереджені вздовж їх південного берега. Серед природно-географічних регіонів найбільш розвинену мережу мають Українські Карпати, Кримські гори, Подільська височина й Західне По­лісся, Донецький кряж.

38. . У нашій країні нині ще досить мало об'єктів мають офіційний статус транскордонних (прикордонних). Кон­цептуально система міждержавних транскордонних природно-заповід­них територій є моделлю розвитку принципово нової соціально-еколо­гічної та економічної політики між народами, а також екологічної політики у втіленні міжнаціональної екомережі. Найважливішими функ­ціями цієї системи стали:

  • охорона біотичного, ландшафтного й екотопічного різноманіття;

  • охорона і відновлення культурної спадщини народів;

  • екологічне виховання на історичних традиціях;

  • розвиток міжнародного екотуризму та рекреації;

  • скоординовані дії держав щодо ведення екологічно збалансо­ваного господарства.

Ці об'єкти є прикладом втілення на міжнародному рівні гармоній­ного розвитку людського суспільства та природи, де пріоритетною функ­цією, безперечно, є охорона природи в міжкордонних територіальних просторах, елементами яких виступають транскордонні природно- заповідні території. Утворення мережі міждержавних транскордонних природно-заповідних територій ґрунтується на одному з найважливі­ших принципів - це міждержавне об’єднання зусиль науки, освіти, культури, економіки на благо стабільного розвитку народів та природи, серед якої вони проживають.

До категоріальної структури мережі транскордонних природно- заповідних територій можна віднести біосферний резерват, міждержав­ний природний заповідник, міжнаціональний парк, міждержавний ландшафтний парк. Крім цих категорій, можуть створюватися спеці­альні зони, виділятися окремі регіони, локальні екологічні коридори, що матимуть особливий статус прикордонного природокористування та збереження ландшафтів. Біосферний резерват на прикордонних і транскордонних територіях за своїми функціями і принципами виділен­ня має відрізнятися від біосферного заповідника, що знаходиться на віддалі від державного кордону.