шпори
.docx42. Звинувачений тамілами в зраді національних інтересів, Р. Ганді був убитий унаслідок терористичного акту, вже після його відставки з поста прем'єра.
На загальноіндійській політичній арені в грудні 1987 р. оформилася коаліція чотирьох найбільших політичних партій, які виступили з критикою економічного курсу уряду. У березні 1988 р. ця коаліція організувала загальний страйк у Західній Бенгалії та Кералі. Мешканці Біхару та Андхра-Прадеша на спроби поліції навести порядок відповіли масовими заворушеннями.
Незадоволення погіршенням ситуації в країні призвело до поразки ІНК (І) на виборах до парламенту в листопаді 1989 р. Новий коаліційний уряд очолив Вішваната Пратар Сінгх.
Уряд В.П. Сінгха спирався на коаліцію, створену партіями "Джаната Дал", "Бхаратія Джаната" та двома комуністичними. Почався період нестійких коаліції та частої зміни урядів. У листопаді 1990 р., після того, як- із коаліції вийшла "Бхаратія Джаната", уряд змушений був піти у відставку. У кріслі прем'єра почергово змінилися Чандра Шекхар, а з червня 1991 р. — Нарасім Рао.
На 1991 р. економіка Індії була на межі повного колапсу через кризу в зовнішній торгівлі та припинення податкових надходжень до бюджету. Уряд Нарасіма Рао вдався до надзвичайних заходів у економіці, здійснив суттєву девальвацію рупії, провів низку скандальних розслідувань біржових спекуляцій та зловживань державних службовців. Загалом на 1992 р. економічну ситуацію вдалося стабілізувати, значною мірою завдяки великим фінансовим позикам за кордоном.
Як реакція на регіональні сепаратистські рухи, з початку 90-х рр. у Індії почала набувати щораз більшої сили ультранаціоналістична паніндуїстська партія "Бхаратія Джаната", лідером якої був колишній міністр закордонних справ в уряді М. Десаї Атал Бехарі Ваджпаї. Метою своєї діяльності ця партія визначала створення винятково індуїстської держави. Однією з форм діяльності паніндуїстів було руйнування мечетей, збудованих після мусульманського завоювання Індії на місці давніх індуїстських святинь. У грудні 1992 р., розбурханий демонстрацією по телебаченню історичного серіалу, присвяченого доісламській історії Індії, натовп фанатиків зруйнував мечеть у місті Айодх'я (Уттар-Прадеш). З цього приводу уряди 53 мусульманських країн, об'єднаних в організації Ісламська конференція, заявили Індії рішучий протест. У січні 1993 р. мусульманський погром відбувся в Бомбеї. Бажаючи помститися за 500 мусульманських жертв цього погрому, ісламські радикали в березні того ж року підірвали в Бомбеї кілька бомб, причому загинуло понад 250 індусів.
Спочатку уряд негативно поставився до діяльності "Бхаратія Джаната" та її шовіністичної пропаганди й навіть вдався до репресій. Пізніше, зважаючи на те, що паніндуїстський рух перейшов до цивілізованіших форм політичної боротьби, правляча коаліція змушена була змиритися із поширенням його впливів.
У травні 1996 р. "Бхаратія Джаната" перемогла на виборах, але не змогла сформувати свого уряду. Спробою спинити наближення ультранаціоналістів до влади стало формування в червні 1996 р. коаліційного уряду Додде Деві Говди.
Уряд виник на основі компромісу 13 партій, що створили Об'єднаний фронт. Звинувативши урядовий кабінет у поступках "Бхаратія Джаната", у квітні 1997 р. з урядової коаліції вийшов ІНК (І). Урядова криза закінчилася черговими виборами, на яких знову впевнено перемогли ультранаціоналісти.
У березні 1998 р. А.Б. Ваджпаї став прем'єр-міністром країни. Новий уряд узяв курс на розбудову військової промисловості та перетворення Індії на світову наддержаву. У зовнішній політиці загострилися стосунки Індії з Пакистаном. У травні 1998 р. Індія, а через кілька днів і Пакистан, демонстративно провели, випробовування власної ядерної зброї. Світове співтовариство досить мляво зреагувало на ці події. Було оголошено про накладення на Індію та Пакистан торгових санкцій, але невдовзі їх скасували.
44. Після завершення Другої світової війни британці змушені були повернутися до питання про надання незалежності Британській Індії. У червні 1945 р. віце-король Індії Арчібальд Персівал Уейвелл скликав у Сімлі нараду всіх політичних партій країни. На цій нараді досягнуто принципової домовленості про поступову передачу влади в колонії представникам місцевого населення. У результаті проведених на початку 1946 р. загальних виборів до Центрального законодавчого зібрання Індії та провінційних зібрань, перемогли Індійський національний конгрес (ІНК) та Мусульманська ліга.
Політичні зміни відбувалися на тлі економічного спаду, який розпочався в Індії після Другої світової війни. Криза була спричинена закриттям військових підприємств і скасуванням військових замовлень, а також демобілізацією понад 2млн. військовослужбовців, що в основній масі поповнили ряди міських безробітних. Через погані врожаї влітку 1945 р. голод охопив частину Бомбейськоїта Мадраської провінцій, Бенгалію, князівства Хайдарабад і Майсур.
До незадоволення важким економічним становищем додалися в листопаді 1945 р. заворушення на політичній основі в Калькутті та Бомбеї, де населення протестувало проти висилки індійських військ до Індонезії та Індокитаю. Великий резонанс викликав судовий процес над солдатами й офіцерами створеної японцями 1942 р. Індійської національної армії. Більшість індійців не вважало звинувачених у державній зраді злочинцями й піддавало сумніву правомочність британського суду.
Вищою точкою національних антиколоніальних виступів у Індії стало повстання військових моряків Бомбея в лютому 1946 р.На придушення виступів у Бомбеї британці послали сформовані з англійців Ессекський та Лестерський полки.
У зв'язку із загостренням антибританських настроїв у Індії та розгортанням національно-патріотичного руху, 19 лютого 1947 р. прем'єр-міністр Великобританії Клемент Етлі виступив із заявою про те, що влада в Індії буде передана представникам місцевого населення не пізніше, ніж у червні 1948 р. Запропонований британцями проект передбачав збереження територіальної єдності колонії, що мала перетворитися на конфедерацію напівнезалежних провінцій і князівств з широкою автономією. Заява британського прем'єра розпалила обстановку, оскільки й ІНК, й Мусульманська ліга зрозуміли, що вихідні умови поділу колонії залежатимуть, значною мірою, від того, хто які території реально контролюватиме.
Індійський національний конгрес в загальних рисах погодився із запропонованим К. Етлі проектом збереження територіальної єдності Індії, але проти виступила Мусульманська ліга, лідер якої А.М. Джинна, остерігаючись "розчинення" мусульман серед чисельно переважаючих індусів, вимагав чіткого визначення кордонів майбутньої мусульманської держави. Віце-король запропонував створити тимчасовий уряд Індії, в якому місця були б розподілені між ІНК і Мусульманською лігою в пропорції 40% до 40% при збереженні 20% місць за представниками інших політичних сил. Ліга відмовилася прийняти цей проект. 24 серпня 1946 р. без участі представників Мусульманської ліги створено тимчасовий уряд Індії на чолі з Джавахарлалом Неру. До складу уряду ввійшло п'ятеро індусів, троє мусульман (не з Мусульманської ліги) і четверо представників інших релігій.
Створення уряду без участі найвпливовішої мусульманської партії викликало численні сутички між індусами та мусульманами, оскільки останні відчули себе ошуканими. Недовіра в стосунках між мусульманами й індусами вихлюпнулася ще 16 серпня 1946 р. погромами індуїстських кварталів Калькутти, під час яких загинуло понад 1000 осіб. У відповідь індуси вчинили погроми мусульман у Біхарі. Під час погромів у Бенгалії загинуло понад 6000 індусів.
Прибувши в березні 1947 р. до Індії, новий віце-король лорд Луїс Маунтбет-тен, у червні того ж року опублікував план передачі влади місцевим представникам у розмежованій на Пакистан та Індійський Союз колонії. Передбачалося, що князівства, над якими також припинявся сюзеренітет Великобританії, окремо мали вирішувати, куди їм вступати, а обидві новостворені країни початково стануть британськими домініонами.
Після оголошення конкретних термінів створення незалежних індуїстської та мусульманської держав розпочалися збройні сутички в районах спільного проживання мусульман та індусів. Особливо жорстокі погроми відбулися в Пенджабі та Бенгалії. На тлі релігійної ворожнечі в країні почалися економічні негаразди, їх спричинили розділ транспортних та іригаційних систем, а також розрив відпрацьованих економічних зв'язків.
Про припинення британського правління в Індії та офіційний поділ країни було оголошено 15 серпня 1947 р. Король Георг VI позбувся титулу імператора Індії, а лорд Л. Маунтбеттен став генерал-губернатором з повноваженнями, що поширювалися лише на Індійський Союз і були дійсними тільки до 31 березня 1948 р. Генерал-губернатором Пакистану став А.М. Джинна. Дж. Неру залишився головою індійського уряду. Індія та Пакистан залишилися в Британській співдружності.
59. Під час Другої світової'війни ІНК дотримувався двоїстої політики. Одразу після того, як 3 вересня 1939 р. було оголошено надзвичайний закон про оборону Індії, М. Ганді заявив про підтримку британців та закликав своїх прихильників не чинити перешкод колоніальній адміністрації в проведенні військових заходів. У відповідь на заяву М. Ганді британський уряд пообіцяв надати незалежність країні одразу ж після перемоги. 14 вересня 1939 р. ІНК запропонував британцям програму партнерства, але після того як віце-король відмовився вести переговори, міністри провінційних урядів, які були членами Національного конгресу, пішли у відставку. Стривожений можливістю дестабілізації внутрішньополітичної ситуації напередодні військового зіткнення з Японією, 10 січня 1940 р. віце-король офіційно пообіцяв Індії статус домініону після завершення війни. На це негайно відреагувала Мусульманська ліга, що в березні 1940 р. чітко визначила свою позицію, вимагаючи розділити колонію на індуїстську та мусульманську частини. А.М. Джинна оголосив, що ліга добиватиметься створення окремої мусульманської держави під назвою Пакистан.
Успіхи японців у війні змусили Конгрес переглянути свої попередні рішення. Спочатку ІНК оголосив про початок кампанії "обмеженої особистої сатьяграхи за свободу слова". Британці відповіли арештами, ув'язнивши на кінець травня 1941 р. 20 тис. осіб, Серед яких опинилися 31 колишній міністр і 398 парламентарів. Наступний підйом патріотичного руху був пов'язаний з оголошенням в серпні 1941 р. Атлантичної хартії. Прем'єр-міністр Великобританії У.Черчілль навіть мусив виступити з роз'ясненням про те, що на Індію, Бірму, Малаю та інші частини британської колоніальної імперії не поширюються задекларовані в хартії гарантії прав на повоєнний суверенний устрій усіх поневолених народів.
На початку 1942 р. М. Ганді виступив з вимогою негайного надання країні незалежності. Вважаючи, що визнання індійської незалежності спричинить безлад та міжетнічні конфлікти, які були небажані під час війни, британці спробували переконати Конгрес зняти свої вимоги. У березні 1942 р. до Індії направлено британського дипломата Стаффорда Кріпса, який особисто був знайомий й підтримував дружні стосунки з М. Ганді та М. Неру. За підтримку британців у війні С. Кріпс запропонував ІНК надання Індії статусу домініона з потенційним правом на відділення, а також створення органу з розробки нової конституції, але все це — лише після закінчення війни.
11 квітня 1942 р. ІНК відкинув передані С. Кріпсом пропозиції порозуміння. 8 серпня 1942 р. ІНК прийняв резолюцію з вимогою негайно надати країні незалежність і створити національний тимчасовий уряд з представників місцевого населення. Уже вранці наступного дня британці блискавично заарештували всіх лідерів Конгресу, а саму організацію розпустили. М. Ганді, якого також було схоплено, перебував під домашнім арештом в одному із делійських палаців до травня 1944 р.
Бажаючи використати антибританські настрої частини колишніх солдатів англо-індійської армії, в кінці 1942 р. японці створили в Сінгапурі Індійську національну армію. її бійцями стали 10 тис. військовополонених, а командувачем — Моган Сігхі, а згодом — С.Ч. Бос. 21 жовтня 1942 р. в Аргад-Хінді створено маріонетковий індійський уряд, який також очолив С.Ч. Бос. Цей уряд, що згодом перебрався до Рангуна, оголосив війну СІЛА та Великобританії, проте так і не зміг організувати ефективної допомоги японцям. Після початку наступальних операцій союзників у Бірмі 30-тисячна індійська армія частково дезертирувала, а частково склала зброю. Деякі із її підрозділів перейшли на бік західних союзників і взяли участь в боях із японцями.
На час закінчення Другої світової війни в Індії викристалізувався потужний національно-патріотичний рух. Незважаючи на постійні репресії з боку колоніальної влади, серед місцевого населення дедалі більше поширювалися незалежницькі настрої. Специфічно індійський спосіб антиколоніальної боротьби, що полягав в ненасильницькому спротиві британському пануванню, в кінцевому підсумку виявився ефективним шляхом до створення самостійної держави.
85. На заклик ІНК 6 квітня 1919 р. в колонії розпочався хартал — загальний страйк (букв, "зачинення крамниць"). 8 квітня 1919 р. М. Ганді оголосив про початок першої кампанії громадської непокори. Уперше в історії Індії антиколоніальні виступи відбувалися на тлі покращення стосунків між мусульманами та індуїстами. Однак, поступово, початково ненасильницький рух почав виходити з-під контролю. Зіткнення маніфестантів з колоніальною поліцією відбулися в Калькутті, Бомбеї, Ахмадабаді та інших містах.
Найбільш криваві події відбулися в населеній етнорелігійною групою сикхів провінції Пенджаб, яка також приєдналася до індуїстського антибританського руху. У квітні 1919 р. командувач гарнізону Амрітсару генерал Реджинальд Дайєр наказав силою розігнати демонстрацію сикхів, унаслідок чого загинуло двоє маніфестантів. Бажаючи помститися, войовничі сикхи прорвалися у заселену європейцями дільницю міста й вбили там кількох британців. У місті було введено надзвичайний стан. Оскільки під час нападу на європейців місцеві жителі побили жінку-місіонера та лікарку місіс Шервуд, генерал Р. Дайєр, який був її особистим другом, віддав наказ встановити в місті "пост повзання". Усіх місцевих жителів, які проходили вулицею, на котрій стояв цей пост, змушувалили проповзати повз солдатів по землі. Тих, хто обурювався, били батогами. Це покарання стало формою покути місцевого населення за напад на європейців.
Зважаючи на такий розвиток подій, М. Ганді звернувся до членів Конгресу з закликом припинити акцію через небезпеку її переростання в прямі зіткнення з британцями. Тоді ж почалася розробка детально регламентованого плану проведення кампанії "ненасильницького неспівробітництва". Запропонований М. Ганді план у вересні 1920 р. затвердила сесія ІНК в Калькутті. Політика "ненасильницького неспівробітництва" передбачала чотириступінчате наростання тиску на колоніальну адміністрацію. Окремими кроками мали стати: публічно оголошена відмова від орденів, титулів та відзнак, наданих британцями, бойкот законодавчих органів, судів, навчальних закладів та інших інституцій колоніальної адміністрації, бойкот товарів та послуг неіндійського походження та, як остання стадія протесту, — відмова від сплати податків. Передбачалося, що всі заходи організовано здійснюватимуться лише з дозволу керівних органів Конгресу.
Проводячи підготовку до широкомасштабної кампанії, ІНК здійснив невелику пробу сил, організувавши в листопаді 1920 р. бойкот виборів до місцевих органів влади. Результати бойкоту були успішними, оскільки 2/3 усіх виборців не прийшли на виборчі дільниці. У грудні 1920 р. М. Ганді заявив, що, у випадку послідовного та організованого дотримання розробленого ним плану, Індія досягне незалежності впродовж найближчих 12 місяців.
У 1921 р. ІНК почав повільно посилювати тиск на британську владу. Тисячі індійців повертали британські урядові нагороди та відмовлялися від своїх посад і почесних звань.
Відмовившись від навчання в британських школах, індійці створили власні навчальні заклади. Акцію бойкоту британських товарів з радістю підтримали індійські текстильні промисловці, які були зацікавлені у послабленні своїх європейських конкурентів. 1 серпня 1921 р. у день смерті відомого лідера індійського незалежницького руху Б.Г. Тілака по всій Індії відбулися публічні акції, в ході яких індійці на велетенських вогнищах палили британські товари. Мусульмани почали відмовлятися служити в колоніальній армії.
Відновився рух національних волонтерів — парамілітарного утворення, організованого ІНК напередодні Першої світової війни. Волонтери носили уніформу, проходили військовий вишкіл, але водночас не користувалися жодною зброєю і не намагалися її здобути. Значення цих загонів було радше психологічне. Національні волонтери встановлювали пікети біля крамниць бойкотованих купців, роздавали листівки тощо.
Фахівці з індійських питань порадили британському урядові організувати приїзд до колонії когось із представників монаршої родини, оскільки це мало позитивно вплинути на схильну до поклоніння харизматичній особі психологію східної людини. 17 листопада 1921 р. до Індії приїхав принц Уельський, однак його приїзд тільки погіршив становище британців у колонії. Бажаючи продемонструвати незалежність та рішучість, саме в день приїзду спадкоємця Британської корони Конгрес оголосив про початок нового харталу та закликав бойкотувати представника королівської родини. Оскільки частина індійців все ж вийшла на вулиці, щоб привітати кортеж принца, стихійно почалися сутички між прихильниками сатьяграхи і тими, хто хотів вшанувати спадкоємця британського престолу. На вулицях Делі почали споруджувати барикади, демонстранти підпалювали будинки та перевертали трамваї. Центр індійської столиці охопили масові заворушення. Поліція застосувала силу. Під час заворушень лише одного дня загинуло 53 особи. Британці поклали всю відповідальність за жертви 17 листопада на Індійський національний конгрес. Весь керівний склад ІНК, за винятком М. Ганді, було арештовано, а організацію національних волонтерів заборонено.
Масові заворушення в Делі в день приїзду принца Уельського негативно вплинули на міжнародній імідж Великобританії, продемонструвавши нездатність Лондона контролювати ситуацію в Індії.
На початку 1922 р. антианглійський рух знову почав виходити з-під контролю. Без дозволу керівних органів ІНК округ Гунтур перейшов до останньої стадії кампанії опору — відмови від сплати податків. Хоча досвід Гунтуру виявився надзвичайно позитивним (упродовж місяця британці зібрали лише 5% від звичайного рівня податкових надходжень), М. Ганді рішуче протестував проти переходу до цієї стадії акції. Після тривалих роздумів М. Ганді дозволив розпочати останню стадію кампанії, але тільки в одному невеликому окрузі Бардолі.
Водночас 1 лютого 1922 р. М. Ганді надіслав віце-королю Індії ультиматум, у якому погрожував розпочати таку акцію в усій країні, якщо не буде звільнено арештованих і не припиняться репресії. Британці не відповіли на це послання. Вагання М. Ганді пояснювалися побоюваннями, що після припинення сплати податків й автоматичного припинення виплат заробітної платні службовцям правоохоронних та адміністративних служб, вони покинуть свої робочі місця й в країні почнеться хаос. Лідер ІНК вірив, що британців вдасться примусити покинути Індію, не доводячи ситуацію до соціального катаклізму.
Від остаточного краху колоніальну адміністрацію врятували події в маленькому селі Чаурі Чаура де розлючені поводженням влади мешканці загнали 22 місцевих поліцейських до будиночка їх відділку і там живцем спалили. Дізнавшись про ці події, М. Ганді, який мав вроджену відразу до насильницьких дій, негайно наказав припити всі протестаційні акції. На думку лідера ІНК, існувала загроза повторення подібних подій в інших місцях, що дало б змогу британцям, застосувавши силу, фізично знищити антиколоніальний рух. За наказом М. Ганді, 12 лютого 1922 р. акцію ненасильницького неспівробітництва було припинено. Ув'язнені лідери ІНК протестували проти цього рішення, вважаючи, що залишається можливість "дотиснути" британців, однак М. Ганді не прислухався до їх голосу, сказавши, що вони є "мертвими з громадської точки зору". Такі дії лідера Конгресу значно деморалізували національно-патріотичний рух, і коли 10 березня 1922 р. британці наважилися заарештувати самого М. Ганді, протестів майже не було. Через тиждень М. Ганді був засуджений до 6-річного ув'язнення.
4. З метою збереження влади в Індії 6 липня 1918 р. було оприлюднено доповідь комісії британського державного секретаря Е.С. Монтегю та віце-короля Індії Ф.Дж. Челмсфорда про перспективи передачі частини владних повноважень у провінціях представникам місцевого населення та поступову підготовку до створення окремого уряду Індії. Суть запропонованої реформи полягала в поділі влади у колонії на центральну та провінційну, та її перерозподілення між британськими губернаторами та вибраними з-поміж місцевого населення парламентами окремих штатів. Особливі застереження викликало те, що виборчі права надавалися лише 2% 315-млн населення Індії.
Через те, що досить поміркований проект запропонованих змін не торкався основ британського панування в колонії, надзвичайна сесія ШК в Бомбеї засудила ці пропозиції. Водночас на тому ж зібранні частина членів Конгресу, заявивши про своє бажання співпрацювати з британцями, вийшла зі складу організації. Розкольники створили власну політичну організацію під назвою Індійська ліберальна федерація.
19 березня 1919р. введено закон Ролента, основна мета це заміна законів військового часу . Він передбачав : 1.право адмін. Влади на розгон мітингів та демонстрацій. 2. Відміна суду присяжних по політичних справах. 3. Правуо на арешт та заслання без суду. 4. Встановлення цензури та заборону діяльності ЗМІ що були проти політики Англії.
6 квітня 1919р. початок виступів індійського населення. Проводився в 2 етапи: 1)Бойкот анг. Влади, освіти, установ, почесних звань та посад. 2) Бойкот податків.
Повстання проводилися за принципами ґандизму: 1) Сатьяракха- відмава від насилля та ухилиня від покарань. 2) Сварадж – незалежність держави. 3) Свадеші –витіснення анг. З нац. економіки. 4) Рівність всіх релігій.
Грудень 1919 – сесія ІНК у Нагпурі де ухвалюється рішення щодо перетворення ІНК в масову політ. партію.
Під тиском ІНК уряд Англії в 1919 році видав "Акт про конституцію для Англійської Індії". Акт являв собою тимчасову "конституцію" Індії, розраховану на зміцнення союзу британської та індійської буржуазії.
Згідно "конституції" 1919 року в Індії робився парламент, якій складався з 2 палат: Законодавчих зборів і Казенного ради. З 140 депутатів Законодавчих зборів 100 обиралися адептами британської та індійської буржуазії і поміщиками, що залишилися призначалися віце-королем серед англійських держслужбовців. Члени Казенного ради крім того частиною обиралися (34 депутати), частиною призначалися (26 депутатів). Порядок скликання та асортимент питань, котрі дискутувалися палатами парламенту, визначалися віце-королем Індії. Дві палати вважалися дорадчими органами при віце-королі. Їх роль зводилася до розгляду послуг англійських колоніальних властей. "Конституція" 1919 року не задовольнила не стільки етнічні маси, адже і індійську буржуазію.
31. Відродження індійського незалежницького руху було пов'язане з погіршенням економічного становища в кінці 20-х рр. Починаючи з 1925 р., Великобританія провадила політику економічного тиску на Індію, встановлюючи завищений обмінний курс фунта щодо рупії та преференційні митні ставки й податкові обмеження, що дискримінували індійську промисловість. Сповільнюючи розвиток індійської промисловисті, криза суттєво погіршила матеріальний стан населення колонії. Незадоволення економічною політикою метрополії виявлялося в страйках та маніфестаціях. Особливе обурення населення викликав запроваджений віце-королем лордом Рідінгом "соляний закон", який ввів у Індії державну монополію на продаж солі. Сіль, яка в умовах жаркого клімату Індії є предметом першої необхідності, було заборонено самостійно виварювати із морської води.
Другу акцію громадської непокори знову очолив М. Ганді. На той час він став відомою та популярною далеко за межами Індії особою. Аскетизм та духовна стійкість привернули до нього симпатії європейської преси, тому британці змушені були обережніше ставитися до індуського політика. У грудні 1928 р. на сесії Конгресу в Кальтутті М. Ганді звернувся до британського уряду з вимогою надати Індії незалежність. У випадку відмови М. Ганді погрожував ще більшою, ніж це було на початку 20-х рр., акцією непокори. Наданий британцям на роздуми термін визначено до 31 грудня 1929 р.
Остерігаючись спалаху антианглійського руху, 31 жовтня 1929 р. віце-король лорд Ірвінг (Едвард Галіфакс) зробив публічну заяву про те, що в майбутньому Індії може бути надано статус домініону. Однак ця заява не "випустила пару", а, навпаки, загострила ситуацію, оскільки, відчувши свою силу, діячі Конгресу перейшли в наступ. У грудні 1929 р. в Лахорі ІНК оголосив про перехід до активних дій на шляху досягнення "пурна сварадж" (повної незалежності).У ніч на 1 січня 1930 р. почалася друга акція громадської непокори. Уперше публічно було піднято прапор індійського незалежницького руху — червоно-біло-зелене полотнище. Пізніше червону смугу замінено шафрановою, а на білій уміщено стилізоване зображення "чарки" — колеса ручної прядки як національного символу індійської незалежності.
На заклик Конгресу 26 січня 1930 р. відбулося перше публічне святкування дня незалежності. Масовість виступів дали змогу ІНК перейти до політики прямого тиску на уряд колонії. 30 січня в газеті "Молода Індія" М. Ганді опублікував 11 пунктів програмних вимог до британського уряду. Програма не включала надто радикальних гасел і передбачала, головним чином, заходи з економічного врегулювання, зокрема: скасування соляної монополії, зменшення на 50% військового бюджету колонії, зменшення наполовину земельного податку, встановлення реального курсу рупії, заборону продажу алкоголю та наркотиків, встановлення протекціоністських мит на привізний текстиль тощо.
Для того, аби символічно відзначити початок другої акції громадської непокори, з 12 березня 1930 р. М. Ганді розпочав піший "соляний похід". Протягом 24 днів разом із 78 своїми найближчими прихильниками він подолав 300 км від Ахмадабада до Данді на узбережжі Аравійського моря. Дорогою М. Ганді та його прихильники збирали мітинги та виголошували промови. Лідер ІНК закликав носити власноруч виготовлений національний одяг, розвивати ремесла, не практикувати шлюбу в дитячому віці, оскільки він руйнує жіноче здоров'я. Особливо активно М. Ганді закликав ігнорувати "соляний закон". Дорогою до діячів ІНК приєднувалося багато людей, і на берег моря прийшло вже кілька тисяч осіб.