шпори
.docxЗа розпорядженням Д. Макартура, в квітні 1947 р. в Японії відбулися загальні парламентські вибори. На них Ліберальна партія втратила провідне становище в парламенті, Сігеру Іосіда змушений був піти у відставку. Головою нового коаліційного уряду 24 травня 1947 р. став соціаліст Катаяма Тецу.
Вирішення репараційного питання позитивно вплинуло на інвестиційний клімат та розвиток приватнопідприємницької ініціативи. У розвиток економіки почали вкладатися кошти, які раніше приховувалися через побоювання конфіскації. З 1947 р. американці дозволили японцям вести самостійні зовнішньоторгівельні операції.
Міжнародна конференція в справі підписання остаточної мирної угоди з Японією почала свою роботу 4 вересня 1951 р. в Сан-Франциско. У роботі конференції взяли участь представники 52 країн, у тому числі й тих, які не воювали з Японією під час Другої світової війни.
8 вересня 1951 р. представники 49 країн підписали кінцевий текст мирної угоди. Через суперечки та неузгодженість в багатьох питаннях СРСР, Польща та Чехословаччина, що брали участь у переговорах, відмовилися підписати мирні угоди з Японією. Підписаний договір вступив у дію 28 квітня 1952 р. Японія відмовилася від претензій на південний Сахалін, Тайвань і Пескадорські острови, визнала незалежність Кореї та погодилася із передачею колишніх японських володінь в Тихому океані під управління ООН. Країни-переможниці відмовлялися від подальшого стягнення із Японії репараційних платежів.
Крім мирної угоди, в 1952 р. Японія та США підписали "договір безпеки", згідно з яким американці зобов'язувалися захищати Японію у випадку зовнішньої агресії в обмін на право використовувати територію країни для спорудження військових баз. Сан-Франциський мирний договір передбачав виведення іноземних військ із Японії та відновлення суверенітету Токіо над всією територією країни.
99–45.
45-99. Кінець 70-х — початок 80-х рр. — час урядування кабінетів Такео Мікі (1974—1976), Такео Фукуди (1976-1978), Масайосі Охіри (1978—1980) та Дзен-ко Судзукі (1980—1982) — позначився посиленням дискусій навколо японських Сил самооборони. Опозиційна Соціалістична партія звинуватила правлячу ЛДП у відродженні мілітаризму. Для припинення дискусій навколо військових бюджетів, у грудні 1976 р. прийнято рішення про законодавче обмеження верхньої межі витрат на оборону одним відсотком від валового національного продукту. У наступні роки лише один раз цей ліміт було перевищено: у 1987 р. витрати на Сили самооборони склали 1,004% ВНП.
На рубежі 80-х рр. японська економіка настільки зміцніла, що країна змогла розпочати "економічні війни" — пряму боротьбу за ринки збуту в США. Сполучені Штати на той час були найголовнішим торговим партнером Японії. У загальній структурі американського імпорту до США з Японії ввозилося 40% усіх автомобілів, 30% побутових електроприладів і 16% прокату чорних металів. Своєю чергою, США експортували 86% брухту, 59% пшениці та 42% бавовни, які ввозила Японія. Встановлюючи вигідні для свого виробника мита та торгові тарифи, Японія змусила США вдаватися до засобів політичного тиску на свого далекосхідного союзника. Постійний притік грошей із закордону позитивно вплинув на зміцнення японської фінансово-банківської сфери. У 80-х рр. японські банкіри та підприємці отримали змогу скуповувати власність у інших державах та широко інвестувати іноземну промисловість. За рівнем промислового виробництва Японія у 80-х рр. посіла друге місце в світі (після США), а за обсягами експорту — четверте (після США, ФРН та Великобританії).
У жовтні 1982 р. ЛДП сформувала новий уряд, який очолив Ясухіро Накасоне (1918 р.н.). Гаслом його правління стало "підведення підсумків повоєнної політики країни". Радикальні кола сприйняли цю кампанію, як ознаку початку перетворення країни на державу світового масштабу не лише в економічному, але й у політичному плані. Накасоне оголосив про намір здійснити три реформи, які б дозволили збалансувати бюджет і відкрити нові можливості для економічного зростання. Цими реформами мали стати встановлення державного контролю над залізницями та частиною телекомунікацій, зміни в податковій політиці та освітня реформа.
У жовтні 1983 р. через винесення судового вироку Какуею Танаці почалася урядова криза, в результаті якої довелося розпустити нижню палату парламенту. На грудневих виборах того ж року ЛДП втратила 36 місць, а тому змушена була шукати союзників серед незалежних депутатів. Ясухіро Накасоне залишився на посту прем'єр-міністра до осені 1987 р.
У результаті досягнутої угоди між п'ятьма найбільшими фракціями всередині ЛДП, 6 листопада 1987 р. створено урядовий кабінет Нобору Такесіти (1924— 2000). Оголосивши про намір продовжити започаткований Накасоне курс на реформи, Такесіта водночас заявив про бажання переглянути державну політику в земельному питанні, оскільки шалене зростання цін на землю почало загрожувати економічному розвитку країни. Зменшення одних і повне скасування інших податків позитивно вплинуло на японську економіку. Успішна зовнішньоекономічна політика призвела до того, що в кінці 80-х рр. на Японію припадала третина усього торгового дефіциту США.
21. Новий імператор Акіхіто обрав гаслом свого правління "Хейсей" ("Досягнення загального миру"), був більш відкритим, не приховував своїх симпатій до сучасних цінностей, а тому невдовзі став справжнім символом нової Японії.
Лідером коаліційного уряду став колишній міністр освіти Тосіко Кайфу Його правління (1989—1991) позначилося дальшим загостренням кризи всередині ЛДП, з якої почали виходити дрібні групи та фракції. Головною причиною суперечок стало обговорення проекту нового виборчого закону. У лютому 1990 р. ЛДП відновила свої позиції, повернувши собі в результаті парламентських виборів домінування в нижній палаті парламенту. Останнім прем'єр-міністром періоду безперервного правління ЛДП у жовтні 1991 р. став Кіїті Міядзава. Під час його керівництва (1991—1993) імідж ліберальних демократів дещо покращився.
У 90-х рр. темпи приросту японського ВНП сповільнилися. Країна перебувала на вершині свого економічного зростання, але через перенапруження всіх сфер господарства її становище не було надто стійким. Протягом 1992—1996 рр. ВНП Японії зріс лише на 6%, притому, що протягом аналогічного періоду ВНП США збільшився на 22%. Уряд намагався покращити ситуацію великими фінансовими вливаннями в приватний сектор економіки. Значну проблему для Японії створювали молоді "азійські тигри" — Південна Корея, Тайвань, а почасти — Малайзія та Таїланд, які зуміли в 90-х рр. налагодити виробництво тих товарів, які забезпечували японцям економічну експансію на чужі ринки з середини 70-х по кінець 80-х рр. Налагодивши виготовлення дешевших від японських телевізорів, комп'ютерів та автомобілів, "азійські тигри" перебрали на себе значну частину прибутків, що раніше належали підприємцям Японії. У цій ситуації японській промисловості довелося переорієнтовуватися на продукцію новітніх технологій: оптично-волоконні засоби зв'язку, комп'ютерні чіпи з надвеликою пам'яттю, рідкокристалічні монітори, біотехнологічні розробки тощо.
На початку 1996 р. уряд знову очолив представник ЛДП Рютарю Хасімото.
Він оголосив курс на поступову дерегуляцію економіки, скорочення числа та повноважень органів державного управління, проведення загальної фінансової ревізії банківської системи країни. З метою впорядкування фінансово-кредитної сфери уряд провів кампанію перевірок банків, запідозрених у співпраці з кримінальними структурами та біржових спекуляціях. Було виявлено суттєві порушення, особливо на фондовому ринку.
Незважаючи на зменшення темпів економічного розвитку, Японія залишалася однією з найпотужніших у світі держав. Це засвідчував велетенський валютний запас країни, що в середині 1997 р. складав 217,8 млрд. доларів і був найбільшим у світі. На початку листопада 1997 р. Японію, разом з іншими розвиненими
70. Корейський патріотичний рух, що розвивався під егідою товариства "Чхондогьо", посилився у другій половині 1918 р. у зв'язку із економічними проблемами Японії. 1 березня 1919 р. багатотисячні демонстрації відбулися у Сеулі, Пхеньяні та багатьох інших містах країни. У сеульській демонстрації взяло участь майже 300 тис. осіб, що скандували антияпонські гасла. Після того, як поліція зробила спробу силою розігнати демонстрацію, стихійно почалися вуличні сутички, а згодом і повстання. 5 березня в Сеулі спалахнули вуличні бої. Озброєні сокирами, серпами, мотиками, а подекуди просто палицями та камінням, корейці нападали на японців, намагалися громити державні установи. За офіційними даними, упродовж березня — травня 1919 р. антияпонські виступи відбулися у 211 з 218 повітів Кореї. Загальна кількість учасників антияпонського руху сягнула 2 млн. осіб.
Зіткнення між корейцями та японцями відбулися навіть за межами півострова, у тих регіонах, де корейські та японські емігранти проживали поруч в російському Примор'ї та Північно-Східному Китаї.
Японська армія дуже жорстоко придушила виступи повстанців. Масові вбивства та тортури захоплених у полон повстанців отримали розголос у цілому світі. Кілька чільних діячів корейського незалежницького руху створили у Шанхаї еміграційний уряд, який очолив Лі Син Ман (1875—1965). Згодом еміграційний уряд Кореї перебрався до США.
Незважаючи на успішне придушення народних виступів, японцям довелося вдатися до певної лібералізації свого окупаційного режиму. Було оголошено про початок "культурного управління". Генерал-губернатора Хазегаву, на якого покладено відповідальність за спалах насильства, замінено на посаді бароном Макото Сайто. Новий правитель країни запровадив низку реформ, що полягали у спрощенні судочинства, обмеженні повноважень жандармерії, а також скасуванні законів про колонізаційні спілки. Ці зміни дещо покращили становище національної корейської промисловості. Під час страшної посухи влітку 1919 р. японці виділили 1 млн. ієн для закупівлі хліба голодуючим корейцям. Бажаючи каналізувати соціальне незадоволення населення, японці дозволили створити профспілки.
34. Резашах Пехлеві здійснив серію реформ, спрямованих на подолання відсталості Ірану. Він зміцнив державну владу, розгромив феодальний сепаратизм і демократичний рух, опозицію поставив під жорсткий контроль, а потім зовсім знищив.
Почалося створення законодавчої бази держави. Була проведена судова реформа, прийнятий кримінальний (1927) і цивільний (1929) кодекси за європейськими зразками. Сильно скорочувались повноваження шаріатських судів. Ряд законів був спрямований проти робітничих і селянських виступів.
Закон про врегулювання промисловості надавав пільги національному капіталу. Засновувались державні і змішані державно-приватні компанії. За сприяння уряду будувались підприємства легкої і харчової промисловості, виникли військові, цементні, гліцеринові заводи. Був створений Національний банк Ірану (1928), введена державна монополія на зовнішню торгівлю (1931). Особлива увага приділялась будівництву залізниць і шосейних шляхів.
У 1929 р. вводилося право приватної власності на землю для всіх громадян. У 20-30-х роках відбувся продаж державних земель. Закон про кадастр (1930) замінював натуральні податки з землі і з худоби на грошові. Відкрився спеціальний сільськогосподарський банк, який видавав позички на пільгових умовах. Кілька законодавчих актів захищали земельну власність від посягань незаможних: закон проти насильницького захоплення земель (1930), закон проти аграрного бандитизму (1931). Ці перетворення значно зміцнили позиції поміщиків як великих товаровиробників, зміцнили ринкові відносини. В той же час для основної маси селянства суттєвих змін не відбулося.У 20-30-х роках, в Ірані були проведені також реформи у сфері культури і побуту. Створювались світські школи, вищі навчальні заклади. Був уведений європейський одяг, прийнятий декрет про обов'язкове зняття чадри. Феодальні титули змінювалися прізвищами.
У зовнішній політиці в перші роки свого правління Реза-шах маневрував. Він дещо обмежив права іноземних держав у Ірані, скасував режим капітуляцій (1928). В цілому він підтримував хороші стосунки з усіма сусідами. З другої половини 30-х років сталася переорієнтація Ірану з Англії на фашистську Німеччину і швидке зближення з нею.
Реза-шах Пехлеві зумів провести у своїй відсталій, напівфеодальній країні досить ефективні буржуазні реформи, долаючи опір старої знаті, ханів кочових племен, мусульманського духівництва, лівої опозиції. В основному він зробив це примусовими методами. Режим Реза-шаха був буржуазно-поміщицькою диктатурою, різновидом авторитаризму.
24.Біла революція-цикл реформ, проведених шахом Ірану Мохаммедом Реза Пехлеві в 60-70-х роках ХХ ст. з метою подолання феодальних пережитків і інтеграції в світову капіталістичну систему. Шість пунктів економічних і соціальних реформ дістали всенародне схвалення на референдумі 26 січня 1963 року. Десятки мільярдів нафтодоларів вкладалися в престижні проекти соціально-економічного перевлаштування суспільства. Була проведена аграрна реформа, яка наділила селян землею.
«Біла революція» була обумовлена як внутрішніми потребами модернізації країни, так і наполяганнями США (Президент Д. Кеннеді вважав, що американська допомога союзникам не може замінити внутрішніх перетворень в цих країнах). Оскільки велика частина панівного класу, пов'язана з напівфеодальним землеволодінням, не бажала змін, шах розпустив Меджліс і проводив реформи своїми декретами.
Найважливішою реформою була аграрна, проведена у декілька етапів і що ліквідувала залишки феодалізму на селі. У першій половині 1960 рр. площа землеволодіння обмежувалася землями одного села, а решта передавалися безземельним селянам на виплату на 15 років. У середині 1960 рр. був введений максимум землеволодіння 30 га зрошуваних і 200 га богарних земель (встановлювався привілей до 500 га господарствам, що застосовують капіталістичні методи с/г виробництва). На початку 1970 рр. держава створювала умови для кооперативного руху і для крупних зернових господарств на державних землях. В цілях загальнокультурного підйому села туди були направлені військовозобов'язані для добровольців з Корпусів освіти і охорони здоров'я.
Наслідки аграрних перетворень були неоднозначні і суперечливі. У 1960 рр. селянське безземелля (60% селян) змінилося селянським малоземеллям (іншого при обмеженості орних угідь в цій країні і не могло бути), але соціальна база шахського режиму в селі різко збільшилася на вказане десятиліття. З іншого боку, парцеллізірованноє с/х в ці роки само стало споживати велику частину вироблюваної продукції і у зв'язку з незабезпеченістю міст продовольством Іран був вимушений вдатися до с/х імпорту. Таким чином, вже в 1960 рр. спостерігаються протилежні соціальні і економічні наслідки аграрних перетворень.
У 1970-і рр. виявилося, що темпи аграрних перетворень в країні виявилися дуже високими: на зміну феодальному безземеллю селянства через короткий період малоземелля приходить процес обезземелення села, що обуржуазнювалося, землі якого інтенсивно переходять в руки сільської куркульської верхівки і тих же колишніх поміщиків (близько 30% сільського населення). До 41% селянства було вимушено в 1970 рр. мігрувати в міста, що не потребували такої кількості робочої сили, і склали там значний шар маргіналів, вибухонебезпечний в плані соціального протесту, традиційно масового в цій країні.
Період «Білої революції» характеризується швидкими темпами промислового зростання завдяки політиці реформізму, що проводиться шахом, і припливу нафтодоларів, особливо з 1973 р. ВНП на душу нас. збільшився за 1963—1978 рр. з 100 долл./год до 1521 дол. Темпи приросту пром. виробництва складали 8,8% в рік в 1962—1968 рр., 11,5% в 1969—1972 рр., 26% в 1973—1978 рр. Проте ці блискучі показники були досягнуті в основному за рахунок розвитку сякий блокує можливості демократичного розвитку капіталізму знизу з втягуванням в буржуазно-ринкові стосунки основної маси населення. Отже, капіталістичний прогрес забезпечував засоби для існування незначної частини населення. В той же час не лише в селі, але і в місті старі форми існування руйнувалися швидше за затвердження нових.
Трагедія Ірану епохи «Білої революції» полягало в тому, що темпи модернізації країни були дуже швидкими, реформи недостатньо враховували національно-релігійну специфіку, а тому натрапили на дуже серйозний опір - культурно-цивілізаційну реакцію традиційного іранського суспільства на затвердження нових буржуазних норм і умов існування, очолену духівництвом шиїта. Згубними для «Білої революції» виявилися дуже великі доходи від нафти (в результаті підвищення цін на неї з 1973 р. по 1978 р. казна отримала більше 100 млрд. нафтодоларів, з яких 40 млрд. було витрачено на силові структури і стільки ж на державні промислові проекти). Унікальне явище в світовій практиці реформ - наявність засобів, і наявність потужного репресивного апарату спонукали шаха ігнорувати опозиційні перетворенням сили (замість копіткої роботи з опозицією для її розколу і залучення частини її на свою сторону шах практикував її тотальне придушення).
Чисельне шиїтське духовенство (лише у містах їх 15 тис. чіл. у 5400 мечетях) виступало проти реформування систем освіти і судочинства в світському спрямуванні, побоюючись втратити свою ідеологічну монополію і вплив на маси. Посягання світської влади на свої традиційні привілеї улеми трактують як посягання на ісламські засади. В період «Білої революції» шах цілеспрямовано обмежував своїми реформами не лише політіко-ідеологічну роль духовенства, але і його економічну потужність (секуляризація церковної земельної власності), чим спророкував його проти себе.
Серйозну роль у поразці «Білої революції» відіграло також дещо нереальні плани шаха. Моххамед Реза Пехлеві вислови ідею перетворення Ірану на наймогутнішу державу Азії, швидкими темпами перейти з феодальногог у ядерний вік. іранська економіка не витримала цих планів і вже з 1977 Іран відчув перші риси еконоимічної кризи. Країна була вимушена масово імопортувати продовольство з закордону.
Біла революція закінчилася реакцією у вигляді Ісламської революції 1979.
72. 16 січня 1979 шах Мохаммед Пехлеві втік з Ірану разом з сім'єю. 1 лютого в Тегеран при великому ентузіазмі народу повернувся видатний шиїтський богослов, що був у опалі під час правління шахського режиму і вигнаний з країни - ідеолог революції, аятолла Рухолла Хомейні.
11 лютого було створено Тимчасовий уряд Ірану на чолі з Мехді Базарганом, яка взяла владу в свої руки до прийняття конституції. Була скасована монархія, на референдуму 31 березня 98% громадян Ірану висловилися за побудову в Ірані ісламської республіки. Перша іранська конституція була прийнята в грудні 1979 року.
4 листопада 1979 радикально налаштовані студенти захопили посольство США в Тегерані, взявши в заручники 52 його співробітника. В обмін на звільнення дипломатів Іран зажадав видачі шаха, який зник у Сполучених Штатах. США не видали шаха, наклали на Іран санкції, більшість з яких діють до цього дня, а 24 квітня 1980 спробували звільнити своїми силами, зазнавши краху. У червні 1980 шах помер. У день вступу на посаду Рональда Рейгана заручники були звільнені за посередництва президента Алжиру.
17 вересня 1980 президент Іраку Саддам Хусейн пред'явив Ірану територіальні претензії щодо багатою нафтою території Хузестана на схід від річки Арвандруд. Іракські війська форсували прикордонну річку 22 вересня і перейшли в наступ. Так почалася ірано-іракська війна. Вона завершилася в 1988 р. без переконливої перемоги однієї зі сторін, хоча обидві заявили про своє військове тріумф. Економічний збиток від бойових дій для Іраку та Ірану оцінювався в 350 мільярдів доларів.
За 8 років війни Іран втратив 188 000 чоловік убитими, існують і інші оцінки аж до 900 тис. загиблих. Більшість прикордонних з Іраком міст густонаселеного Хузестана виявилися зруйновані. Була сильно пошкоджена інфраструктура нафтової промисловості. Війна обійшлася Ірану в 500 млрд доларів США, але при цьому з самого початку війни зростання ВВП не припинявся і після її закінчення продовжився ще швидше.
У 1997 році президентом Ірану став Мохаммад Хатамі, який проголосив початок реформ, спрямованих на побудову більш демократичного толерантного суспільства в країні та більш терпимих відносин по відношенню до країн Заходу. При їх здійсненні Хатамі зіткнувся з жорсткою опозицією консерваторів. Рада вартових конституції часто вдавався до свого права вето щодо найбільш радикальних законопроектів, розроблених урядом.
У 2003 р. США звинуватили Іран в тому, що він таємно веде роботи зі створення ядерної зброї. Ще в 2002 р. президент США Джордж Буш зарахував Іран до країн «осі зла», які фінансують терористів (Іран фінансує терористичну організацію Хезболла в Лівані) і прагнуть заволодіти ядерною зброєю. США намагаються добитися міжнародної ізоляції Ірану, щоб не допустити створення цією країною ядерної бомби. Однак зусилля США наштовхуються на протидію з боку Франції, Німеччини та Великобританії, а також Росії, пов'язаної з Іраном контрактами на поставку військової техніки та будівництво АЕС в Бушері.
У 2005 р. президентом Ірану став Махмуд Ахмадінежад. На посту президента Ахмадінежад згорнув деякі ліберальні реформи, що мали місце при його попередниках Хатамі та Рафсанджані. Зокрема за його ініціативою, жінки були значно обмежені проведена «чистка» в вищих навчальних закладах. Була розпочата велика енергетична реформа: були введені квоти на продаж бензину населенню, прискорився розвиток ядерної програми.
У зовнішній політиці Ахмадінежад дотримується консервативних поглядів. Він жорстко критикував адміністрацію Буша і виступає за посилення зв'язків Ірану з Росією і арабським світом.
У червні 2009 р. чергові президентські вибори. У виборах брали участь 4 кандидати: Мир-Хосейн Мусаві, Мехді Каррубі, Мохсен Резайі і діяв президент, Махмуд Ахмадінежад. Основна боротьба розгорнулася між президентом-консерватором і реформатором Мир-Хосейн Мусаві. Перемогу в першому турі з 62,6% голосів здобув Махмуд Ахмадінежад.
Опозиція відмовилася визнавати офіційні підсумки виборів. У Тегерані та інших містах Ірану почалися демонстрації і зіткнення з поліцією. Члени деяких опозиційних партій були заарештовані.
19. Сучасні територіальні межі Іраку були сформовані британцями після Першої світової війни. До його складу увійшла територія трьох вілайєтів Османської імперії: Багдад, Басра і Мосул, причому навколо приналежності Мосулу тривалий час точилася суперечка між Іраком та Туреччиною.
Отримавши мандат Ліги націй на управління Іраком, британці одразу ж зіткнулися із сильним опором місцевого населення. У червні 1920 р. у Іраці почалося антибританське повстання. Приводом до повстання став арешт британцями авторитетного шейха Шалама Абу аль-Джуна. ЗО червня 1920 р. загін озброєних співплеменців шейха увірвався до міста Румайли, де тримали в'язня, і, перебивши тюремну охорону, звільнив шейха. Повсталі, кількість яких невдовзі досягла 130 тис. осіб, вимагали проголосити Ірак королівством і передати корону країни синові шерифа Мекки еміра Хусейна Фейсалу.
На початок серпня 1920 р. в руках британців залишилися лише великі міста — Багдад, Мосул і Басра. Перекинувши до Іраку додаткові військові сили із Індії та авіаційні підрозділи, Лондон зміг виправити ситуацію. Восени 1920 р. повстання придушено, а найактивніших його учасників вислано на о. Цейлон. У боях із повстанцями британці втратили близько 2000 солдатів і офіцерів.
Намагаючись уникати конфліктів із місцевим населенням, британці змушені були шукати компромісне вирішення питання подальшого устрою Іраку. У кінці жовтня. 1920 р. Великобританія дозволила створити в Багдаді тимчасовий арабський уряд, з яким почалися переговори про майбутнє країни.
У березні 1921 р. на спеціальній багатосторонній конференції в Каїрі вирішено перетворити Ірак у спадкове королівство на чолі з королем Фейсалом. Тимчасовий уряд Іраку погодився на цю пропозицію, і в серпні 1921 р. син шерифа Мекки Фейсал став королем Іраку (1921—1933). 10 жовтня 1922 р. Ірак підписав із Великобританією угоду, яка визначала характер політичних відносин обох країн.
Багдад отримував автономію у внутрішньополітичних питаннях, а Лондон брав на себе зобов'язання захищати Ірак від зовнішньої агресії. Разом із угодою було укладено чотири конвенції. Угода була поновлена в січні 1926 р. Верховним комісаром у Іраці Лондон призначив Персі Кокса. Король Фейсал виявив добрі дипломатичні здібності. Зберігаючи дружні відносини із Великобританією, він водночас, налагодив тісні стосунки із місцевими племінними ватажками.
Скликані в 1924 р. Установчі збори проголосили конституцію країни і висловилися за скасування британського мандату. В обмін на відмову від негайної незалежності, Великобританія запропонувала Іраку підтримку в питаннях державної приналежності багатого на нафту району Мосулу на кордоні з Туреччиною. Винісши питання Мосулу на засідання Ліги націй, Лондон добився його вирішення на користь Багдада. У 1926 р. більшу частину Мосульського вілайєту Туреччина передала Іракові.
Складною проблемою внутрішнього життя Іраку було національне питання. У 1921—1923, а згодом в 1925 і 1930 рр. повставали курди під керівництвом авторитетного племінного ватажка Махмуд-хана Дізлі.
ЗО червня 1930 р. у Багдаді британськи ерховний комісар Гілберт Клейтон і король Фейсал підписали нову міждержавну угоду, термін дії якої визначався в 25 років. Ця угода скасовувала режим капітуляцій, проте британці продовжували займати всі провідні пости у адміністративному апараті та збройних силах країни. На території Іраку зберігалися британські військові бази в Хаббанії та Шуайбі.
За сприяння Лондона 3 жовтня 1932 р. Ірак вступив до Ліги націй, після чого його було визнано незалежною державою. Не зважаючи на це, британські радники продовжували відігравати провідну роль у прийнятті іракським урядом політичних рішень. Місцева влада була зосереджена у руках кількох заможних купецьких кланів та багатих землевласників. Незалежний Ірак змушений був вирішувати складні економічні та політичні проблеми. Економіка країни була дуже слабкою.
Проголошення незалежності співпало в часі зі світовою економічною кризою, коли різко знизилися світові ціни на головні статті іракського експорту — фініки, зерно й вовну. За винятком нафтовидобувних промислів, у країні практично не існувало промислових підприємств. Погано була розвинена іригаційна мережа. Життя іракських селян, що складали 70% населення країни, повністю залежало від боротьби із прогресуючим засоленням ґрунтів. Замість того, аби боротися із засоленням посівних площ, уряд стимулював зрошення нових раніше необроблюваних районів. Спроби мандатної адміністрації запровадити вирощування в країні бавовни зазнали поразки. Економічні проблеми спричинили політичну нестабільність. Протягом перших двох з половиною років незалежності в Іраку при владі змінилося вісім урядів і тричі відбувалися парламентські вибори. Створений в березні 1933 р. Рашидом Алі ель-Гейлоні уряд спробував відвернути увагу населення від економічних проблем націоналістичною риторикою, що зрештою призвело до чергового конфлікту із неарабським населенням країни. В серпні 1933 р. почалися погроми ассирійців.